Колишні листи

Як бальзам для душі,

Я читаю колишні листи,

Як бальзам для душі,

Я читаю колишні слова.

У колисці моїй

Проростають нові спориші,

Бо вони ще живі,

І колиска моя ще жива.

Я тоді ще була

Молода, не підвладна рокам,

Вистачало мені

Тої зваби і тої краси.

Ти тоді не казав,

Що не бути щасливими нам,

І я щастя чекала

Від кожної краплі роси.

А дитячі листи,

Повні ласки й щирих надій.

Я чекала з доріг

Тих листів, а колись і синів.

Тут лишили вони

Світлі крила нездійснених мрій,

Тут лишили вони

Тихий повів недоспаних снів.

Я тримала в руках

Ті листи, як дитячі серця,

Дослухалась до них,

Що їх тішить і що їм болить.

І якби було треба,

Себе віддала б до кінця,

Щоб від них відвернути

Якусь непогідливу мить.

 

Якби…

Якби цвіли фіалки восени,

То осінь не була б тоді сумною,

А може й називалася б весною,

Якби цвіли фіалки восени.

Якби цвіли волошки восени,

Тоді б серця осяяло кохання,

І жодна зустріч не була б остання.

Та не цвісти волошкам восени.

Якби цвіли троянди восени,

Всіх чарували б ароматом п’яним,

І їх би дарували всім коханим.

То хай цвітуть троянди восени.

Якби цвіли каштани восени,

Побільшало б закоханих на світі,

Вони себе знайшли б у тому цвіті,

Та не цвітуть каштани восени.

А може, хай вже буде так, як є.

Приходять пори року, як належить,

І кожна щось у душу додає.

А з неба пильно хтось за ладом стежить.

 

А сльози – не роси

Сміялась зозуля,

Мені не шкодуючи літ.

– Ну що ти, зозуле,

Я стільки вже не проживу.

Скотилась сльоза,

На обличчі лишаючи слід.

Я сіла собі

У зелену сочисту траву.

І втішились роки,

Що я їх до себе збираю,

Бо кожен із них

Дорогий мені, що не кажіть.

Не треба мені

На тім світі ні пекла, ні раю,

Бо я на землі

Прожила десь на їхній межі.

Зозуля кує.

Я дарованих років не лічу.

Я всіх їх люблю,

І прожиті, і ті, що ще ні.

Вдарую комусь,

А комусь може трохи позичу.

А тоді ще накуй,

Накуй ще, зозуле, мені.

Ти щедра така,

Якби й доля у тебе вдалася,

Бо доля чомусь

Жорстока і дуже скупа.

Сміється зозуля:

– Нащо тобі доля здалася?

Ти зору не маєш,

Але ти зовсім не сліпа.

Вже впала роса,

Зросила мої босі ноги.

Пора мені йти.

Я набрала у пригорщу літ.

– Накуй ще, зозуле,

Які мене кличуть дороги.

Куди мені йти,

А куди вирушати не слід.

Замовкла зозуля.

Уже не кує, не сміється.

– Чого ти, зозуле?

Чи років для мене шкода?

А може мені

Казка дійсністю часом здається?

А сльози – не роси,

А просто солона вода…