НАСРОЄВІ  ЗАМАЛЬОВКИ

 

 

Я буду!

Ну як же так? Мене колись не буде…

Не буде зовсім…Буть того не може!

Але ж і я таки творіння Боже.

Бог добре серце вклав мені у груди.

Вдихнув у мене неспокійну душу,

І поетичну, і таку бентежну,

І бунтівну, і вкрай необережну.

Тепер її я слухатися мушу.

Та інколи не слухаюсь нізащо,

Є такий гріх, його я визнаю

І каюсь, і поклони ревно б’ю.

Та є ж у мене щось земне й високе,

Що спраглому дає життєві соки.

І як же все це має просто зникнути?

Як зрозуміти таку волю Божу?

Світ, ясна річ, без мене може звикнути,

А я без нього звикнути не можу.

Я світ цей так невимовно люблю,

За нього щиро Господа молю.

Картаю світ, що він такий жорстокий,

Його люблю, що він такий широкий.

І буду ще любити безліч літ.

А що я зникну, вірити не слід.

Це вигадки напасників моїх.

Я буду жити! Гріх це чи не гріх,

А я в те вірю й Господа молю:

Лиши мені все те, що я люблю.

Долини й гори, і старий наш сад,

Зозулине кування, крик цикад,

Нехай мої і діти, й онучата

З криниці п’ють ту воду непочату,

І хай вона їм сили додає.

Хай буде все ще краще, аніж є.

А я … Чи вітром, чи дощем прилину

На Україну, лиш на Україну.

 

Покличу літній вечір у гостину

Снується  в голові думок черідка,

І серед літа на волоссі іній.

Бо у житті нема спокійних ліній,

Дороги рівні теж бувають зрідка.

Мабуть тому і серце не на місці,

Немов дитина сплакана в колисці.

Я заспокою сплакану дитину,

Покличу літній вечір у гостину.

Ми сядемо із вечором до столу,

Послухаєм мелодію цикад,

Я риму наполохаю спроквола,

Аби не рвалась до чужих принад.

Хтось розгортанив музику попсову,

Таку безглузду і таку вульгарну.

Хтось хоче зіпсувати тишу гарну,

Таку безхмарну тишу вечорову.

Чомусь мені сьогодні так бентежно.

Я навіть не придумаю причину.

Щось може так, а щось, либонь, не так…

Я до розваги втратила весь смак,

Не хочу ні роботи, ні спочину.

Лиш відкриваю душу обережно.

Під вечір затихають всі гонитви,

А декотрі скрадаються незримо.

Верба вже склала віти до молитви,

А в голові снуються дивні рими.

 

Попрощалось літо

Сумно озвалося

Літо з-за обрію:

– Я попрощалося

Казкою доброю.

Казкою світлою,

Що над покосами,

Знову розквітну я

Ранніми росами.

Тільки це буде

Наступного року.

Ви підростайте,

Діти, нівроку.

Ви неодмінно

Мене дочекайтеся.

Рік цей вже якось я

Перебреду.

Старші за віком,

Не ображайтеся,

Якщо до когось з вас

Я не прийду.