Казка за казкою

– Ой, як ти цікаво розповідаєш …
– Прокидається вся живність. Біжать кури до моєї мами, а вона їм їсти несе… Потім
мама доїть корову, і молоко дзвенить, падаючи у дійницю. А птаство співом аж заходиться…
Та ти, принцесо, того не зрозумієш.
– Чому?
– Тому, що ти – принцеса.
– І це дуже зле?
– Ні, чому ж…
– Яка ж я нещасна! – Раптом заплакала принцеса.
– Ти чого? – Аж злякався хлопець. – Хіба я скривдив тебе?
– Ні, я нещасна тому, що я принцеса. І я ніколи не побачу твою Україну і тих курей, що
годує твоя мати.
– Ну, це не біда. Ти до нас у гості можеш приїхати. Гостював же у нас твій батько. Та й
тут у вас також гарно. Просто кожному найдорожче те місце, де він народився. От бачиш,
який у тебе гарний сад.
– Але ти про нього не зможеш заграти на своїй сопілці.
– Зате я про тебе можу заграти.
І хлопець приклав до губ сопілку, і полинула мелодія: то ніжна, то примхлива. Принцеса
засміялася:
– Виходить, що я – гарна?
– Ти дуже гарна, – сказав хлопець, і сказав це щиро, бо принцеса була на диво гарна,
особливо зараз, коли облишила свої примхи.
– А чому ж це ти не просиш моєї руки? Адже так буває у казках?
– Ну, не у всіх. У цій казці так не буде. Бо ти принцеса і маєш вийти заміж за принца.
– А я не хочу, не хочу за принца, – і принцеса тупнула ніжкою.
– Та я тебе не змушую, але рано чи пізно, ти таки вийдеш заміж і неодмінно за принца.
– І вийду. Бо ти не хочеш попросити моєї руки.
– Не можу, принцесо.
– Чому? Ти ж сам сказав, що я гарна.
– Я мушу їхати додому.
– Візьми з собою і мене.
Степан засміявся.
– Ти навіть не уявляєш собі, про що ти просиш. Наші дівчата все роблять самі: і воду
носять, і перуть, і шиють, і їсти варять, і ще багато чого.
– А прислуга?
– Нема у них прислуги, вони ж не принцеси.
– Бідні ваші дівчата! А все ж візьми мене з собою.
– Ні, принцесо, кожен має жити там, де народився.
– А ти?
– І я. Я незабаром поїду.
– Тоді я помру! – Зойкнула принцеса.
– Ні, принцесо, ти будеш жити довго і щасливо. А на згадку про мене я тобі одну цікаву
іграшку зроблю.
– Яку? Я вже хочу знати.
– От, коли зроблю, тоді і побачиш.
Так вони в розмові простояли до ранку. І побачила вперше принцеса, як сходить сонце, і
замилувалася тим дивом. А коли вони розійшлися, почав Степан щось майструвати. Нікому
він не показував свою роботу, навіть принцесі, хоч вона і дуже просила. Зверніть увагу, не
наказувала, а просила.
Принцеса дуже змінилася: стала лагіднішою, добрішою, все менше комизилася, часто
задумувалась, що й не чула, як її кликали. Мабуть, від того вона стала ще гарнішою. З того
всього аж король дивувався: що це сталося з його донькою.
А Степан зачинявся в своїй майстерні і щось робив там, таємниче і фантастичне.
Працював увесь день. А ввечері, коли палац затихав, хлопець брав свою сопілку і виходив у
сад, і до нього приходила принцеса. Він грав на своїй сопілці, а вона слухала, і їм обом
посміхався місяць і кожна зіронька бажала їм добра. Та все сумнішою ставала принцеса, бо
наближався час їхньої розлуки.
І ось настав останній вечір. Зовсім сумна вийшла принцеса. На очах блищали сльози.
– Завтра я їду додому, – сказав Степан.
– А чи не можна відкласти від’їзд? Ну ще хоч на один день! Ну, чому завтра?
– Бо закінчив вже я свою роботу і можу вже їхати.
– А я?
– А ти сядеш за свою прядку. До речі, ти ніби й не рада, що я тобі її полагодив.
– Безглуздя яке! Сидіти і виводити безконечну срібну нитку!
– Але ж тебе це раніше захоплювало.
– А зараз – ні.
– То я даремно приїхав? Даремно виконав таку тонку роботу?
– Ні…, – опустила очі принцеса, – не даремно… я прястиму, але… ти обіцяв мені зробити
щось на згадку.
– Я й зробив.
– Покажи.
– Ось.
І хлопець розгорнув свій подарунок. На срібній підставці витонченої роботи
виблискувала дзеркальна куля.
– Візьми.
Принцеса взяла в руки.
– Тепер заглянь.
Принцеса заглянула – і побачила себе.
– Тепер поверни.
Вона повернула кулю іншим боком – і побачила його, Степана. Він стояв під деревом і
дивився на неї. Принцеса непорозуміло глянула на хлопця.
– Що це?
– Це так і залишиться… коли я піду. А тепер ще поверни.
І побачила принцеса їх обох, веселих, усміхнених, і заграла сопілка солодко й ніжно.
– Це диво!
– Але мені однак сумно. Заграй мені.
І хлопець заграв, та так, як не грав ніколи. Вітерець затих, дослухаючись до чарівної
музики…
І раптом срібний човник з’явився у повітрі і легенько опустився на землю. А з того
човника вийшла фея, легка і гарна, ніби зіткана з місячного світла. Стала вона перед парою і
сказала:
– Маєш дар великий, хлопче. Не губи його, неси людям. А ти, принцесо, не сумуй: дар
його такий великий, що не може належати тобі одній. Одне я можу зробити: ось на тобі,
хлопче, перстень. Одягнеш його на праву руку – опинишся
вдома, одягнеш на ліву руку – опинишся ось тут, у саду. Три місяці щороку ти можеш
безборонно гостювати у принцеси, і ніхто не сміє тобі перешкоджати, а зараз заграй мені, –
нехай послухаю твою чарівну сопілку.
І знову до зірок полинула музика – найдовершеніша на світі музика любові.
Невдовзі фея покинула їх, а молодята стояли до ранку, сумні і щасливі водночас.
Усі вийшли провести Степана. Король, незважаючи на заперечення хлопця, все ж
відсипав йому трохи золота, а засмучена принцеса подарувала йому свою хустину, виткану з
тієї срібної нитки, що вона напряла.
Одягнув хлопець чарівний перстень – і зник з-перед очей принцеси і всіх спантеличених
придворних.
І заплакала принцеса гірко і невтішно. Небо захмарилося, посіріло, почав сіяти дощ. На
землю прийшла осінь.
Потім сумно посміхнулася принцеса. Вона сіла за свою прядку і почала прясти срібні
нитки – тоненькі-тонесенькі, як павутинки. Що напряде – то й пустить за вітром. А вітер
підхоплював їх і ніс та й ніс по світу. Залітали вони і в те село, де жив Степан. Усміхався
хлопець, побачивши їх. Він розумів, що це вітання від принцеси.
А потім вона зовсім засумувала – і землю скувала зимова крига.
Минув час, і фея нагадала принцесі, що ще трішки чекання – і побачить вона свого
милого. І дівчина всміхнулася – і на землю прийшла весна, і заквітло все, і заспівали пташки,
в’ючи гнізда, і все частіше брала до рук принцеса Степанів подарунок.
Вона чекала. Вона прибиралася – і прибиралася квітом та зіллям земля. А коли з’явився
знову у саду Степан, уся природа зраділа разом із принцесою. Тоді настало літо.
І так було кожного разу. Всі вже до того звикли і придумали назви до пір року. А фея
пильнувала, щоб ніщо не порушувало встановленого нею порядку.
Дід Карпо закінчив свою казку і подивився на Тетянку. Дівчинка продовжувала
незворушно сидіти, ніби все ще не могла вийти з дідової казки, а потім тихенько спитала:
– Діду, у вас ще є та хустина?
– Яка хустина?
– Ну, та, що вам принцеса подарувала. Адже це ви були?
Дід Карпо посміхнувся у вуса:
– Ні, Тетянко, хустини нема, а от сопілка є.
– То заграйте мені, дідусю!
– Та хто ж з самого ранку грою розважається? Зранку – працювати треба. Що люди
скажуть? Скажуть, що дід Карпо – якесь ледащо.
– Не скажуть. Ніхто не скаже, бо всі знають, який ви працьовитий. Ну, заграйте, діду.
– Ну, коли не скажуть, то винеси мені сопілку.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × one =