Казка за казкою

Виділена ділянка була недалечко за селом. Поблизу у долинці жебоніла маленька
річечка.
– Гарна місцина, – схвально сказав дід. – Два гектари в умілих руках – то дуже багато.
Тут такого можна насадити і насіяти, що ого!
– Але ж я ще так мало знаю і вмію.
– Я для того і прийшов, щоб тобі допомогти і тебе навчити. Було б лише бажання.
– Найперше, по-моєму, треба той сад… – хлопчик трохи знітився. – Треба ту ділянку
якось обгородити.
– Не соромся. Це добре, що ти вже бачиш тут свій сад. Це прекрасно. А обгородимо ми
сад живоплотом з колючих високих троянд. Є такий сорт. Тут вони ще не ростуть. Але ти їх
уже бачив. Це і гарно, і надійно.
– То Ви… з казки?
– Ну… вважай, що так. Але я не визнаю таких казок, де все робиться за помахом чарівної
палички чи за допомогою чарівного персня. Тоді казка перетворить людей у лежнів. А кожна
людина має працювати. Казка лише може їй допомогти. Ось як зараз… Копай лишень ямки
для нашого живоплоту.
І, не змовляючись, старий та малий глянули на сонце та й перехрестилися.
Хлопець копав ямки, а садівник садив якісь чудні саджанці, з яких мав вирости живопліт
з троянд. До кожного старий щось примовляв, кожному щось нашіптував, наспівував. У
Данилка роїлося безліч запитань:
“А як буде взимку? Чи цей живопліт не померзне? – думав хлопчик. А потім махнув
рукою: – Ет, коли ще той живопліт виросте. Коли ще ті троянди зацвітуть…”
– Біжи-но, хлопче, до річечки, принеси води та підлий гарненько наш живопліт.
Данилко приніс води, підлив саджанці та й знову схилився над роботою. Сонце вже
підбилося вгору, а вони все працювали та й працювали. Піт зросив їм чола, а вони все не
кидали свою роботу. Аж раптом старий розігнувся та й гукнув:
– А глянь-но, хлопче, на наш живопліт.
Данилко також розігнувся і побачив, що там, де він підливав санджанці, вже квітли
високі пахучі троянди, справжні трояндові деревця!
– Ой, – тільки й спромігся вигукнути Данилко.
– Оце вже казка, – сказав садівник. – А піт на лобі – це наш труд. Так і має бути. Казка
повинна допомагати людині.

Дивувалися люди. Щойно тільки хлопцеві виділили ділянку землі – а довкола неї вже
цвітуть троянди. Справжній трояндовий ліс.
– І як таке може бути?
– Але ж може. Сама бачила. Я хотіла зайти і глянути, що там за тим плотом, і не змогла.
Колючі троянди стоять суцільною стіною.
– Невже суцільною стіною? А як же Данилко туди заходить?
– Не знаю.
І почали творитися дива. За короткий час мешканці ласували смачними ягодами та
фруктами, яких у тому краї ніхто не те, що не їв, а й не бачив. А головне – безкоштовно:
приходь – і бери, тільки шкоди не роби. Та без Данилка ніхто не міг зайти в його сад.
– Не що, як хлопець якесь чарівне слово знає. Перед ним той живопліт так і
розступається.
– То, може, й знає. Але шкоди від того нікому нема. Тільки користь.
– А пам’ятаєте, як довго сперечалися, чи виділяти хлопцеві ту ділянку?
– Було б за що сперечатися. Земля тут була, якщо чесно, нікудишня. Так, пустирище
якесь.
Приїжджали і з сусідніх сіл і міст подивитися на чарівний сад хлопчика Данилка.
Ба, навіть з Києва приїжджали. Дивувалися, не вірили, а дерева самі нахиляли до них свої
гілки: беріть, зривайте, пригощайтеся. Тільки шкоди не робіть. Ніхто так і не розгадав
таємницю Данилкового саду. А хлопчик тільки посміхався.
Якось один спритний чоловік вирішив на цьому ділі заробити трохи грошей. Він заїхав у
сад своєю вантажівкою та давай зривати фрукти та збирати в кошики солодкі ягоди. Данилко
підійшов до нього й запитав:
– Навіщо вам стільки всього? Чи для школи якої? Чи родина у вас така велика?
– Та ні. Це я на базар. Якщо ти дурний, все роздаєш задарма, то я, розумний, трохи щось
собі вторгую.
– З цього саду нічого не продається, – сказав Данилко.
– То у дурнів не продається, бо вони – дурні.
– Не переводьте фруктів, бо ви звідси нічого не вивезете. Я ж сказав – не продається.
– Чом це не вивезу? Чи ти мені заборониш? Чи, може, отой старий? Та я вас…
– Не заважай, Данилку, чоловікові, – сказав старий садівник. – Нехай трудиться. Він
цілий тиждень відпочивав. А ми з тобою цілий тиждень трудилися, то нам уже час іти
додому, відпочивати. Ходімо.
І вони пішли.
Довго зривав той чоловік усе, що потрапляло йому на око. Вже так наповнив свою
вантажівку, аж сам злякався, що вона не зрушить з місця.
– То добре, що вони пішли, – міркував він собі.
– Ніхто не буде тут мені вказувати. Ач, не продається! Це ми ще побачимо. Це у тебе не
продається. А в мене ще й як продасться. Ну, либонь, досить. Ще хотів трохи квіток, та вже
іншим разом.
І чоловік завів свою вантажівку. Він її завів, але виїхати не міг: кудись подівся вихід з
саду. Суцільний трояндовий ліс.
– Та де ж тут у біса вихід? – сердився чоловік. Та виходу не було. Кругом стояв
мовчазний трояндовий ліс, наїжачившись довгими колючками. – Отуди к бісу! Не забрали ж
вони той вихід із собою. І не замкнули, бо ж воріт ніяких нема. Що за мара?
Чоловік сердився, тупав ногами, сипав наліво і направо лайливими словами, але нічого
не мінялося. Виходу не було.
– Завтра ж неділя. Завіз би все на базар, продав би та й добрі гроші взяв би.
Та виходу не було.
– Та я зараз розвалю той миршавий пліт. Подумаєш – квітки! Буду я ще з ними
панькатися!
Але вантажівка зупинялася під самим живоплотом, а далі – ні з місця!
– От халепа – так халепа!
Чоловік бідкався, плювався, лаявся, – ніщо не помагало. Мусив-таки чекати наступного
дня, аж поки визволить його Данилко з трояндового полону. Це була добра наука для тих, хто
ласий був розбагатіти за чужий кошт. Довго потім сміялися з невдахи. Довелося йому все
вивантажити, залишивши собі якусь дещицю для вжитку, аж тоді перед ним розступився
трояндовий ліс і він собі поїхав, бідкаючись та жалкуючи, що в нього нічого не вийшло з
його задуму.
Якось у школі до Данилка підійшов Семен. Він був не схожий на себе, знічений і тихий.
Семен сказав:
– Ти на мене все ще сердишся?
– За що?
– За ту троянду.
– Та ні, – сказав Данилко, а сам подумав: “А таки ж це був не сон”.
– А можна й мені прийти в твій сад?
– А чому ж не можна? Всім можна.
– Я думав…
– Приходь. Аби тільки шкоди не робив.
– Ти що! Я вже не такий дурний. Навчило.
– То й добре, що навчило.
– Скажи, Даниле… А допомагати тобі в твоєму саду можна?
– А чому ж не можна? У нас там роботи багато, на всіх вистачить.
– Але я нічого не вмію.
– Невмілого і руки не болять. Що не вмієш, – не біда. Коли захочеш, то навчишся.
Приходь.
Коли йшли зі школи, Данилко звернувся до Олі:
– А ти, принцесо, чому ніколи не зайдеш в наш сад? Адже це і твій сад. Сам я нічого не
зміг би.
– Я – Оля.
– Добре, добре. Принцеса Оля.
Дівчинка засміялася.
– Ти й сам зміг би дуже багато. У тебе талант. Просто треба було б довго чекати, аж доки
ти став би дорослим. А так… Ми з мамою неодмінно зайдемо. Завтра ж таки і зайдемо.
– Там для тебе зацвів цілий квітник троянд. Я їх сам придумав, сам вивів, тільки для тебе.
Пам’ятаєш ту троянду?
– Пам’ятаю і ніколи не забуду. Навіть тоді, коли стану дорослою. Тільки не треба їх
зрізувати, нехай цвітуть.
– Але це будуть твої квіти. Тільки твої. Троянди для принцеси.

КОЛИ НАДВОРІ ДОЩ

Замість приказки
Коли надворі дощ, то спершу навіть весело. Діти вистрибують під теплим
дощем і гукають:
Дощику, дощику!
Перейди через дощечку!
Через річку, через брід –
Та й до нас на обід.
Дощику, дощику!
Зварим тобі борщику
У новому горщику,
Поставимо на горі –
З’їдять його комарі.
Тобі каша, а нам борщ,
Щоб густіший падав дощ.
Дощику, припусти!
На бабині капусти!
Лий на мамині грядки,
Щоб родили огірки!
І картопля, й буряки,
І кропива, й будяки!
А коли діти вже достатньо вимокли, щоб рости, коли їм вже набридло мокнути, та ще й
мама свариться, бо так і простудитися можна, тоді вже треба йти до хати – і стає сумно: бо
що в хаті робити? Пустувати – мама свариться, телевізор… ну хіба що телевізор дивитися.
Хоч і там не завжди є щось цікаве.
Але мама на те й мама, аби щось придумати. Цього разу вона винесла книжечку.
– Ось вам і книжка, саме на таку погоду – “Коли надворі дощ” Тетяни Фролової. Доки
прочитаєте, то й надворі розпогодиться: дощ ущухне, сонечко вигляне.
Настарший Микитка, він уже у сьомому класі, зневажливо пхикнув:
– Ет, казки! Хіба я маленький?
– А ти не пхикай, – сказала мама. – Тут і для тебе знайдеться дещо цікаве.
– А для мене? – спитав Данилко, що ходив у дитячий садок.
– І для тебе, аякже! Спершу роздивіться малюнки, а потім можна і читати.
Тут і справді було щось для кожної дитини: і для Настусі, що вчилася в першому класі, і
для Андрійка, що вже перейшов у третій, і для Марійки, що вчилася в п’ятому класі.
Кожна дитина чекала своєї казки – і всім було цікаво. Читав Микитка, бо він був
настарший і читав найкраще. А всі тихенько слухали. А коли дослухали, то й надворі
висвітлилося, і веселка заграла. Час злетів швидко, а тепер можна було й надвір. Правда, там
калюжі. Але це нічого: можна й по калюжах, бо тепер літо.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − ten =