Казка за казкою

Софія з острахом відкусила терпко-солодкий соковитий плід і відчула полегкість у
всьому тілі. Рани на ногах загоїлися, коси стали ще густіші та кращі.
– Я росту на добро, – сказало дерево. – Віднині частуй моїми плодами всіх недужих та
вмираючих. Мої плоди зроблять чудо.
Дівчина стояла здивована, гарна і … одна. Вона взяла останню волосинку з дідової
бороди, кинула на землю і попросила:
– Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди!
І знову перед Софією став юнак-красень та й питає:
– Яка біда у тебе, дівчино?
– Та біда – не біда, а так, клопіт. Хотіла б я на цьому місці оселю мати, та таку, щоб
вікнами на всі сторони світу була, і щоб всі друзі мої, хто мені в біді допомагав, до мене на
гостину зійшлися.
– Я тобі, красуне, сам власноруч палац збудував би, та це довго буде.
Підняв хлопець срібну волосину, дмухнув на неї – і де не взялися майстри, та вправні, та
спритні: один теше, другий мурує, третій візерунок виводить. Не встигла дівчина й оком
змигнути, як оселя вже готова була, простора та ошатна, сяяла вікнами на всі сторони світу. В
одне віконце Сонечко заглядає, в друге – Вечірня Зіронька, а в третє – Зоряниця ранкова. А
Місяць, мов хлопчисько, сидить верхи на воротях та на сопілці виграє. Під драконовим
деревом зайчисько радісно вистрибує, жар-птиця край віконця гніздечко собі в’є, тітка
Параска з криниці воду набирає. Аж тут хтось у ворота стукає-грюкає та й гукає:
– Виходь, дівко, з хати сватів вітати. Коли ти ще мала, почекаємо, щоб підросла, а коли
вже на порі, то й весілля у дворі.
Виглянула Софія, а там дід із срібною бородою та красень-юнак стоять. Зашарілася
дівчина, ворота відчиняє, гостей кличе. А дід і каже:
– Закохався мій син у тебе, дівчино, а я собі подумав, що кращої невістки мені і не
знайти. Бачиш, як добре мою бороду розчесала, ще й досі не кустриться.
А сам сміється.
Ну, а про те, як у нас в Україні весілля святкують, Вам і розказувати не треба: самі добре
знаєте.

Як три брати по розум ходили
Котився камінь з високої гори.
Котився не день, не два і не три.
Якби хтось той камінь спинив,
то він би заговорив.
Та не було кому його спинити
і не було кому його розговорити.
Котився той камінь, котився –
та й у річці глибокій опинився.
Річка його прийняла,
хвиля його обняла,
вода з нього пилюку змила,
вода його розговорила.
Лежить той камінь на самому дні,
розказує казку хвилям і мені.
Я на березі сиділа,
тепла хвиля ноги мені мила,
казку слухала
та й Вам розказати захотіла.
Жила собі одна жінка. І мала вона троє синів. Усім хлопці вдалися: і
зростом, і вродою. Уже й повиростали – пора б їх уже й женити. Та
мати покликала якось їх перед себе та й каже:
– Сини мої милі, сини мої любі, всім ви вдалися: і зростом, і вродою, тільки не знаєте ви
гаразд, що таке життя. Йдіть по світу кожен своєю дорогою та набирайтесь розуму. А коли
відчуєте, що порозумнішали, тоді й повертайтеся до мене, до матері своєї. Тоді й поміркуємо,
як вам далі жити. Болить моє серце за вами, вас відпускаючи, діти мої, та розумію, що конче
треба це зробити.
Дала мати синам по хлібині та й провела за село. Попрощалися брати і пішов кожен
своєю дорогою.
Старший брат пішов лісом. Іде собі, пісень співає. А що вже силу мав і відважний був, то
не боявся ні звіра хижого, ні розбійника лихого. От іде він та й іде. На третій день вийшов з
лісу і потрапив у якесь невідоме королівство. Гарно тут було, все око милувало: і природа, і
будівлі, тільки люди чомусь сумні ходили, ніби клопіт якийсь їх обсів: ні усмішки, ні пісні, ні
веселого слова.
– Що це тут у вас трапилося, що ви всі невеселі такі? – запитав парубок у тутешнього
чоловіка.
– Та маємо мороку, – відповів той понуро. – Сусідній король на нас війною йде, хоче
наші землі собі підкорити. А ми – люди мирні, все життя наукою та мистецтвом займалися,
хліб вирощували, про війну і не думали. От тепер і нікому наше військо очолити. Сміливців у
нас набереться, та доброго ватага їм бракує. От ми і журимось.
– То не біда, – сказав хлопець, – веди мене до вашого короля. Я очолю ваше військо. Я
також проти війни, але землю свою захищати треба. Хоч то земля не моя, та я готовий вам
допомогти, бо ніхто не має права зазіхати на чужу свободу.
Розійшлася звістка по всьому королівству, що король військо збирає. Зійшлося сміливців
видимо-невидимо. А хлопець їм лад дає. Ще змалку начитався про козацькі звитяги, то й сам
мріяв про козацького отамана. От і згодилося. Розбив військо на сотні, сотників настановив.
А сусідній король і не був з дуже хоробрих. Просто на легку перемогу розраховував. А
коли побачив злагоджене військо, то дуже здивувався та й відступив, не прийнявши бою. Без
жодних втрат повернулися звитяжці з перемогою. Питають тоді у сміливого парубка:
– Якої нагороди ти хочеш?
– Для мене нагорода – ваша радість і свобода вашого краю.
І сказав король:
– Я вже старий. Та й більше до мистецтва мене тягне. Є у мене донька – гарна і розумна
дівчина. Їй саме час уже про заміжжя своє подбати. Коли люба вона тобі, то сватай її та й
будеш у нас за короля. А я у мистецтво піду.
От і залишився хлопець у королівстві лад давати. І зажив він щасливо і весело, що й про
домівку забув і про матір свою не згадував.
А середульший брат пішов собі селами. Іде собі, минає село за селом. Де зупиниться, на
харч собі заробить та й далі йде. Аж приходить в одну прегарну місцину. Село у долині, як
намальоване. Та кругом – наче пустеля: серед літа садки пожовтілі стоять, квіти пов’яли,
трава висохла, люди, мов запаморочені ходять.
– Що у вас тут трапилося? Чи лихо яке? – запитав хлопець у сивої жінки.
– Ще б не лихо! Прогнівалась на нас вода. У всіх криницях зникла. Порожні криниці –
хоч би тобі краплинка! У сусіднє село по воду ходимо, щоб хоч закропитися.
– А чому ж так? Чим прогнівили воду?
– Та, чоловіче добрий, захотів наш пан на воді багатства собі нажити. Наказав з кожної
криниці податок платити. А то гріх великий. Вода людині Богом дана, вона нікому не
належить. От вода і прогнівалася.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 13 =