– Невже таке можна було б зробити?
– А чому ж ні? Є такі розумні звірі, що так і живуть. Хочеш – у цирку виступай, хочеш –
просто так у звіринці живи.
– Е, хлопче, чи не хочеш ти мене часом приручити?
– Та що ти! Такого я собі і не думав.
– Ну, гляди мені!
Час спливав. Уже добігали три роки і три місяці Василькової служби. Тим часом лев
ставав усе похмурішим. Він уже не ревів на весь ліс, а годинами лежав біля Василькового
куреня. Хлопець, живучи у лісі на чистому повітрі, виріс та змужнів, став дужим та
спритним. Його Мурчик надивуватися не міг. Та й сам він з маленького кошеняти виріс у
розкішного сильного кота. На селі тепер жоден кіт не міг би дорівнятися до нього. Але зараз
обидва вони, і кіт, і хлопчик, тривожилися, бо добре пам’ятали розмову між левами.
І от нарешті настав останній день Василькової служби. Розчесав хлопчик востаннє
левову гриву і сказав, відійшовши про всяк випадок далеченько від свого грізного господаря:
– Що ж, пане леве, відслужив я тобі сповна свій термін. Тепер би годилося, аби ти
дотримав свого слова і відпустив мене додому. Там мати мене вже зачекалася.
Лев сумно понурив голову.
– А чому ти, Васильку, наче боїшся мене? Невже ще не звик до мене за такий довгий
час?
– Та звикнути – то я звик. Але як же б я мав тебе не боятися, коли чув я твою розмову з
африканським родичем? Чув я, що ти мене за вірну мою службу з’їсти збираєшся.
– І ти повірив?
– А чого б тобі брехати родичеві?
– Та це я навмисне так йому сказав, щоб він не глузував з мене, що ти мене приручив.
– То я вже можу йти додому?
Лев довго мовчав, а потім сумно сказав:
– А ти мене таки приручив, паскудний хлопчиську.
– І не думав я тебе приручати, – заперечив хлопець.
– Може, й не думав, але таки приручив. Тепер мені буде дуже важко без тебе. Я
думатиму про тебе, сумуватиму за тобою.
– Нічого, забудеш.
– Ні, не забуду. Я буду тепер зовсім самотній.
– То перебирайся в Африку, до свого родича.
– Ти ж зі мною не помандруєш?
– Звичайно, ні. Що б я там мав робити?
– От бачиш… – сумно зітхнув лев. – Ти забув одну відому істину. Її сказав колись один
розумний чоловік…
– Що ж це за істина така?
– А істина така: якщо хтось когось приручив, то він має нести за нього відповідальність.
А ти готовий залишити мене отут у лісі, прирученого і самотнього.
– Але ж я не зі своєї волі тебе приручив. Ти змусив мене тобі слугувати, забрав мене від
матері, готовий був мене з’їсти. Я боронився.
– Так, я завинив перед тобою. Тепер я покараний.
Лев виглядав таким нещасним, що Василько не стримався, підійшов до нього і погладив
його розкішну гриву.
– То ходімо зі мною. Я відведу тебе в звіринець чи в цирк. Там тобі буде і тепло, і ситно.
Я тобі вже розповідав. А я влаштуюся там на роботу і буду тебе доглядати. Я буду завжди з
тобою.
– А воля? Ти забув, що я – вільний, хоч і приручений. Хоча приручений – це вже не
зовсім вільний.
– Я не знаю, чим тобі допомогти. Хотів би допомогти, та не знаю як. У звіринець ти не
хочеш, в Африку теж.
– Перше, ніж ми з тобою розійдемося, я хочу тобі щось подарувати. – І лев дістав зі
схованки… шматок ланцюга.
– Що це? – здивувався хлопець.
– Це залишок того ланцюга, котрим я був прикутий у залізній клітці.
– А хто ж тебе прикував?
– Люди. Вони зловили мене в африканських джунглях і, закованого, привезли сюди.
Чудом мені вдалося втекти. І тоді я оголосив себе царем. Оцей шматок ланцюга завжди
нагадував мені про те, що треба цінувати понад усе свою волю. На, візьми той ланцюг і
пам’ятай про того, кого ти приручив.
– Мені жаль тебе, – сказав Василько. – Що ж ти тепер робитимеш?
– Буду добиратися в Африку. Житиму в джунглях, серед своїх.
– Але ж ти там не зможеш бути царем.
– Приручений лев – це вже не цар. Але я не можу проміняти свою волю на теплу і ситу
клітку. Та я завжди пам’ятатиму тебе, бо ти мене приручив. Я простив людям причинене мені
зло і ніколи їм не робитиму кривди. Прощай.
– Стривай, я покажу тобі свого маленького друга. Він був тут зі мною увесь цей час.
Тільки дай мені слово, що ти його не з’їсиш.
– Ні, не з’їм. Не той у мене зараз настрій.
– Мурчику, виходь, – покликав Василько. – Виходь, не бійся.
І на галяву вийшов кіт. Вийшов і відразу чкурнув на дерево. Лев аж засміявся.
– Спритний. Що це за створіння таке?
– Це – кіт, Мурчик. Він – мій справжній друг. Коти живуть з людьми.
– У клітках?
– Ні. Вони вільні. Це мій кіт.
– Якщо він твій, то він уже не вільний. Ти приручив його?
– Ні… – хлопець засміявся, – скорше Мурчик приручив мене.
– Я заздрю твоєму котові. Послухай, малий, тобі не здається, що ти чимось схожий на
мене? Ми часом з тобою не родичі?
– Так, родичі, мені колись розповідала про це бабуся.
– Ти приручив цього хлопця?
– Так він каже.
– Тоді ти за нього несеш відповідальність. Ну, що ж, ідіть уже. І я піду. Буду добиратися
в свою Африку.
– А ти не сумуй, – сказав Василько, – ти повертаєшся додому, а це не так уже й зле.
Навпаки, це навіть дуже добре.
– Певно, що так.
– Щасливої тобі дороги, – сказав Василько.
– Нехай тепер у тебе почнеться нова казка, – додав кіт.
Василько повертався додому. Поруч з ним гордо йшов великий і сильний Мурчик і скоса
поглядав на домашніх котів: мовляв, ну-ну … начувайтеся. Їх зустрічало ледве не все село.
Щаслива й усміхнена Василькова мати витирала сльози. Всі вже знали, що лев більше не
погрожуватиме їм. І все це – заслуга отого Василька, що з малого і худого хлоп’яти змінився
на міцного і вправного юнака. Пастухи гнали на пашу худобу. Діти бавилися на вигоні. Село
починало жити своїм звичним життям. Сільське начальство подарувало Василькові з його
матір’ю і, звичайно, з котом Мурчиком нову простору хату. Кіт негайно кинувся її по-
господарськи оглядати: а може, там десь завелися миші. Спокій і лад панував скрізь – і це був
найщасливіший кінець для найгарнішої казки.

Агов
Жили собі дід та баба, і була в них… ні, не курочка ряба, а дівчинка
Оля. Чи то їхня була, чи сирітку якусь пригріли, а називала вона їх
батьком-матір’ю та шанувала їх, як то годиться. А що вже старі її любили –
то й не сказати. Не нахваляться нею:
– І розумна вона в нас, і слухняна.
– А що вже робітниця.
– І в’язальниця. І вишивальниця.
А люди слухали… і що? А нічого. Бо все це правда була.
От пішла якось Оля до криниці – води принести. Нахилилася над криницею та як гукне:
– Агов!
А з криниці їй:
– Агов!
Аж злякалася дівчинка.
– Що це?
Та поблизу нікого не було, щоб про те спитати.
– То мені здалося, – заспокоїла себе Оля та й опустила відро, щоб набрати води. Не
вперше дівчинка по воду прийшла, а якось лячно їй те відро витягати.
– Дурниці, – сказала Оля. – Сама себе налякала.
Та й аж засміялася. Стала дівчинка воду тягнути. А відро важке таке, як ніколи.
Витягнула – аж там у відрі щось страшне сидить: головате, окате, павук – не павук, жаба – не
жаба. Cвої очі на дівчинку витріщило, пащу відкрило, – здається, так і проковтне.
– Ой, – злякано зойкнула Оля і вже хотіла опустити відро знову в криницю, та
страховисько заговорило:
– Стривай. Ти кликала мене.
– Хто ти? Я тебе не кликала.
– Кликала, кликала. Ти гукала над криницею: “Агов!”?
– То й що? Я просто так собі гукала.
– А хіба не казали тобі батько та мати, що не можна нахилятися над криницею, а тим
паче у криницю гукати?
– Казали, – ледь не плакала Оля. – Я більше не буду.
– А більше й не треба. Я – Агов. Ти кликала мене – і я прийшов. А тепер я заберу тебе у
своє царство.
– Але я не хочу в твоє царство.
– А хто тебе питатиме? Сідай у відро – і я опущу тебе в криницю. Там ти відтепер
житимеш.
Оля хотіла втекти, але її ноги були чомусь неслухняні, наче до землі приросли. Дівчинка
заплакала.
– Не плач. Я до води звик. Сльозами криницю не доллєш.
Марно дівчинка кликала на допомогу. Поблизу нікого не було. Агов посадив її у відро та
й опустив у криницю, а потім скочив туди й сам. Оля думала, що вона відразу й утопиться в
тій криниці, адже казали, що вона глибока. Але ж ні. Дівчинка якимсь дивом опустилася
сухісінька на саме дно, а тут і Агов її наздогнав.
– Тепер сюди, – сказав він, відчиняючи збоку непомітні дверцята. – Сюди, – підштовхнув
він Олю, що було зупинилася.
Пройшли ще трохи по вузькому вологому підземеллі – і опинилися в якомусь
помешканні, що, правда, мало було схоже на світлицю, але тут була ціла родина таких, як
тато, аговченят, великих і маленьких. Тут була і поважна мама Аговчиха, що здавалася трохи
симпатичнішою за свого чоловіка. Оля з острахом дивилася на ту чудернацьку родину і ніяк
не могла зрозуміти, для чого її сюди привели.
– А гляньте-но, кого я вам привів, – звернувся Агов до малечі. – Це людська дівчинка.
Тепер вона житиме з нами. Її звати… стривай, а як тебе звати?
– Оля, – сумно промовила дівчинка і все дивилася та й дивилася на маленьких аговченят,
що стрибали довкола неї, приспівуючи:
– О-ля, О-ля-ля! О-ля, О-ля-ля!
Їй було лячно і неприємно. Звідкись у світлицю проникало сонячне світло. Воно було не
яскраве, а якесь наче бліде, але це все-таки було світло.
”Значить, там десь має бути вихід, зв’язок зі світом, – подумала дівчинка. – Десь там тато
з мамою мене шукають. Але вони мене тут ніколи не знайдуть”.
Та й заплакала. Здивовані аговчата зупинили свій танок і ошелешено глянули на Олю.
– Чого вона? – спитав найменший Аговчик.
– Та то вона так, від незвички. Нічого, звикне, – відповів Агов-старший.
– А вона тепер завжди-завжди у нас житиме? Вона буде наша?
– Так, – сказав Агов. І Оля ще дужче заплакала. Малі аговчата здивовано і трохи
співчутливо дивилися на неї і закидали свого батька безліччю запитань:
– А де її мама?
– Чи буде вона з нами бавитися?
– Чи знає вона казки?
Агов відповідав, що мама дівчинки живе там, наверху, що Оля тепер житиме з ними, що
вона мусить з ними бавитися, бо інакше… він не сказав, що буде, коли Оля не захоче
бавитися з його дітьми, але дівчинка зрозуміла, що це буде щось страшне.
– А казки, казки, – вистрибував найменший Аговчик.
– Ось тільки вона перестане плакати, то відразу й почне розповідати вам казки. Людські
діти їх багато знають. – А потім звернувся до Олі: – Зараз же перестань плакати. Я тебе не
для того сюди взяв, щоб ти смутила мою малечу.
Мама Аговчиха заступилася за дівчинку:
– Нехай поплаче. Їй жаль за батьком та матір’ю. Хіба ж ти того не розумієш?
– Ще ти з нею заплач, – розсердився Агов і вийшов.
Оля плакала, аговчата дивилися на неї сумно і співчутливо, а потім їм набридло і вони
пішли собі бавитися, ніби Олі й на світі не було. Мама Аговчиха підійшла до неї і тихо
сказала:
– Ну, годі тобі. Заспокойся. Однак уже нічим не зарадиш. Житимеш тепер у нас.
– Я хочу додому.
– Ти ж розумієш, що це неможливо. Звикай до нас і перестань плакати, бо як повернеться
чоловік, як побачить, що ти й досі плачеш, тоді лихо буде. – А сама думала: “Даремно
чоловік узяв людське дитинча. Чує моє серце, воно не принесе нам щастя. Аби тільки лиха не
накликало”.
Оля ще трохи поплакала та й почала роздивлятися довкола. Дівчинка конче хотіла знати,
звідки сюди проникає сонячне світло. Це була маленька надія на порятунок. Під самісінькою
стелею вона побачила малесеньке віконечко, все затягнуте павутинням.
“Тепер зрозуміло, чому те світло таке бліде”.
Але раптом промінець зовсім погас.
“Сонце зайшло, – зрозуміла дівчинка. – Ніч. А де ж я тут спатиму?”
І Олі згадалося її м’яке, тепле ліжечко з пуховими подушечками і легкою ковдрою. Вона
хотіла знову заплакати, але тут підійшла мама Аговчиха і лагідно сказала:
– Ходімо, я покажу тобі, де ти будеш спати.
Оля увійшла в спальню. Аговчата вже лежали у підвішаних до стелі колисочках з міцних
ниток павутиння. Оля з острахом подивилася на порожню колисочку, приготовану для неї.
– Лягай, лягай, – підбадьорила її Аговчиха, – вона міцна і м’якенька.
Дівчинка дуже боялася павутиння, змалку боялася. Їй було дуже неприємно. А що мала
робити? Зітхнула та й лягла. Колисочка і справді була м’яка, але ж, як подумає Оля, що це –
павутиння, то аж стиснеться вся у маленьку грудочку.
Аговчиха вийшла, наказавши дітям спати. Аж тут обізвався найменший Аговчик:
– Ми можемо розмовляти, але тихенько. Тепер ти нарешті можеш розказати нам казку?
– Ні, ні, – загукали інші аговчата. – Казку потім. Нехай спершу розкаже, де вона живе…
тобто жила.
– Ти жила в норі? – запитало котресь аговченя.
– Ні, я живу… жила на землі, в гарненькому веселому будиночку з великими вікнами.
Зранку, як тільки прокидалося сонечко, воно обов’язково заглядало в моє вікно. Біля нашого
будиночка цвіте багато квітів. А садок – це справжнє царство яблук і грушок. Недалеко ліс –
цілий зелений світ. А в лісі є багато смачних ягід, і скрізь квіти. З лісу вибігає річечка, а вода
в ній така чиста, тепла і ласкава, що й вилазити з неї не хочеться. А сонце таке яскраве і
тепле.
– А як це? Як це?
– Я не знаю, як вам пояснити. Це треба побачити. Блакитне небо, а по ньому легенькі білі
хмаринки… Земля така велика-велика. Скільки б не біг, не добіжиш до кінця.
– А якщо цілий день бігти і ще ніч?
– Однак не добіжиш.
– А якщо сто днів і ще сто ночей?
– І однак не добіжиш до кінця землі, бо вона дуже велика.
– Ого!
– Дуже цікаво. І як би все те побачити?
Дівчинка зітхнула. А найменший Аговчик сказав:
– А я якось прошмигнув за татом і вже було виліз з криниці. Я сів на цямриння і побачив
той зелений світ, про котрий ти так гарно розповідала: і небо, і сонце, і траву…
– Він бреше, бреше.
– Ні, не брешу. Але я ще не встиг усе добре роздивитися, як до мене підійшов якийсь
страшний звір, кудлатий, хвостатий, та як загавкає.
– Це Бровко, – радісно скрикнула Оля, – це собака тітки Марії. Він зовсім не кусається,
він тільки гавкає. Бровко, напевно, бавитися з тобою хотів.
– Не знаю, але я дуже злякався і шуснув у криницю. А тут мене тато зауважив та й загнав
назад додому.
Усі замовкли і непомітно почали засинати, як після гарної казки. Заснула і Оля,
натомлена своїми неймовірними пригодами.
Вранці Оля відкрила очі і подумала, що це їй наснився страшний сон, та потім вона
згадала все, що з нею сталося, і знову засумувала. Зате аговчата були веселі. Вони обступили
свого батька і гукали:
– Хочемо на сонце. Хочемо до лісу. Пусти нас.
– Що це за вигадки? Це ти, негіднице, їм нарозказувала? Що ви її слухаєте? Все це –
казка.
– Хочемо у казку! Хочемо у казку! Пусти нас! – не вгамовувалися аговчата.
Агов розсердився і пішов геть. Пішла кудись і Аговчиха. Діти залишилися самі.
– От якби обмести павутиння із он того віконечка, – сказала Оля, – тоді б ми, може, щось
і побачили.
Усі дружно взялися за роботу, і через якийсь час віконце було чисте, і сонце так і сяяло в
оселі. Але віконечко не відчинялося і було зовсім крихітне.