Казка за казкою

Дорога була не з легких. Колючі терни не пускали їх, гілки шмагали по обличчю. Лише
орлиця летіла собі без перепон та час від часу сідала де-небудь, чекаючи, доки підійдуть наші
подорожні. Позаду, як сновида, плентавсь чарівник, не беручи ніякої участі у прокладанні
стежини крізь хащі. Нарешті Улянчина мама не витримала:
– Послухай, клоуне, прокинься нарешті і допоможи нам, якщо ти і справді чарівник або
просто особа чоловічої статі. Ото б гарна я була, якби з тобою свою Улянку відпустила.
– Та я… спробую.
– Спробуй, спробуй, клоуне, бо я запущу в тебе якою-небудь дровенякою, щоб ти
нарешті таки прокинувся. Я тобі не Химка. Я швидко приведу тебе до тями. Вже сил ніяких
нема продиратися крізь ті кляті зарості. А він йде собі, як панянка!
Чарівник вийшов наперед, було видно, як йому важко, ніби доводиться переборювати
якусь невидиму силу. Але він зняв руки, повів ними, щось прошепотів – і сталося диво: перед
подорожніми була широка просіка, гострі терни обернулися на м’які спориші.
– Оце так, – здивувалася Улянчина мама. – Тепер і я вірю, що ти чарівник.
– Я ж казала, – зраділа Улянка.
– Від того, що ви вірите в мене, сил мені додається, а то Химера з мене всю мою силу
забрала.
Раптом всі почули клекіт орлиці. Вона їх застерігала. Та всі вже й самі побачили:
прямісінько до них летів орел. Його могутні велетенські крила закрили півнеба, наче якась
дивовижна хмара, що мчала на них грізно і невідворотно. Тут би їм і кінець. Але орлиця
сміливо полетіла назустріч своєму чоловікові.
– Що я бачу! Дружино моя, чи ти не боїшся мого гніву, що порушила мою заборону і
з’явилася тут? Та ще й оцих подорожніх привела! Хіба не справа твоя стерегти наше гніздо і
оберігати від лиха наших дітей? Хіба ти не знаєш, що чекає на тих, хто порушує цю межу?
– Знаю, чоловіче. Але мені вже однаково. І гніву твого я не боюся. І навіть злої твоєї
хазяйки.
Орел застережно махнув крилом.
– Наші діти вмирають від спраги. Ці люди напоїли їх водою. Якщо ти любиш наших
дітей, то не скривдиш цих подорожніх, а чим зможеш, допоможеш їм. А якщо ні, то й я
загину з ними, бо не хочу бачити, як умиратимуть від спраги наші діти. Оберігати наше
гніздо і дбати про наших дітей маю не тільки я, мій орле. А ти служиш злій Химері і не
бачиш, що діється довкола.
– Чого хочуть ці люди?
– Вони хочуть боротися з Химерою.
– Вони! Оці!..
Орел заклекотав. Це був його сміх.
– Химера непереможна, – сказав він.
– Це вона тобі сказала? А ти й повірив!
– Незабаром вона стане королевою казкового світу. І тоді …
– Тоді наших дітей вже не буде.
Тут уперед ступила Улянчина мама.
– Послухай, орле. Я – жінка з людського світу. В нашому світі найвідважніших козаків
називають орлами, а ти… А ти служиш злу.
– Та чи знаєш ти, людська жінко, що моя господиня обіцяла перекинути мене на ворона,
якщо я піду проти неї? А це для мене найгірша кара.
– А яка користь буде з того, коли ти ширятимеш орлом у піднебессі, коли весь ваш
казковий світ загине? А ті, хто залишиться, будуть слугувати злу! Аби залишитися орлом, ти
готовий принести в жертву своїх дітей і все живе в казковому світі. Тільки запам’ятай: нікому
буде милуватися твоїм гордим орлиним летом, розмахом твоїх дужих крил. А одного
прекрасного ранку твоя господиня засмажить тебе собі на сніданок.
Задумався орел. Довго і тяжко думав він. А потім сказав:
– То чого ви хочете?
– Проникнути в замок і збудити козака.
– Це нелегко.
– Авжеж. Допоможи нам. Подумай про своїх дітей, якщо не жаль тобі всіх мешканців
казкового світу.
– Добре. Тільки, – до чарівника, – зарівняй поки що дорогу, по котрій ви сюди прийшли.
Нехай покриється вона тернами і заростями. Як було. А самі поховайтеся. Я мушу летіти,
щоб Химера не похопилася, що мене так довго нема. Зараз вона виїде на своїй бричці,
запряженій левами. Сьогодні у Чахлика день народження. Як тільки вона поїде, я до вас
знову прилечу. Не бійтеся мене. А ти, дружино, лети до дітей. Я зроблю, що зможу.
Миттю зникла широка просіка зі споришами, по котрій сюди прийшли наші
мандрівники. Тітка Настя відвела їх у безпечну схованку у глухих заростях. Тепер вона вже
зовсім не скидалася на Бабу Ягу, а була просто собі тіткою Настею. Сиділи тихо і дивилися у
продерту оглядову шпарку, але майже нічого не бачили.
Раптом чорна хмара закурилася, заклубочилася по самій землі.
– Їде, – шепнула тітка Настя – колишня Баба Яга. – Чуєте, як рикають її кровожадні
леви?
Усі затаїлися і завмерли.

Випровадивши наших мандрівників, ми з Улянчиним котом Мурком залишилися удвох.
Я все-таки була казкарка, тому ми з Мурчиком частенько собі розмовляли, і дива тут ніякого
не було. Але про те не здогадувались ні Улянчина мама, ні навіть Улянка. Я мерщій кинулася
до телевізора.
– Зараз, котику, ми з тобою мультик будемо дивитися. Одну хвилинку. Я зараз налаштую
телевізор на казкову хвилю. О, дивися. Ти бачиш наших?
– Няв! Бачу! Нічого собі мультик! Моє котяче серце зараз розірветься, коли я побачу, що
з ними щось трапиться. Мур!
– Ти не хвилюйся так. З ними нічого лихого не повинно трапитися. А втім, хто зна…
– Шкода, що я не пішов з ними.
– Це небезпечно.
– То й що! Ми, коти, відважні! Мур!
– Дивися, дивися, котику! Орел повертається. О, бачиш, усі виходять зі своєї схованки.
Дивися, на Улянці від сукні саме гноття залишилося. А руки і ноги всі в подряпинах.
– Няв! Їй, напевно, боляче.
– Напевно.
– Послухай, ти все-таки казкарка. А нам не можна якось до них?
– Можна, але не треба. Вони й самі впораються. Якщо будемо потрібні й ми, то якраз
встигнемо. Краще давай дивитися і слухати.
І я підсилила звук.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + 16 =