– До тих овечат мені хіба що помолодіти треба.
І кожного вечора тягне її ну, хоча б глянути на ті зорі, що так і миготять, немов і справді
розмовляють чи сміються. Їй іноді здається, що чує вона їхній сміх. Як гляне баба Федора на
зорі, так і заспіває. А як заспіває, так і помолодшає. Вже й односельці на неї дивитися стали.
– Ти глянь, що діється з нашою Федорою. Зовсім змінилася жінка.
Розпрямилася, зморшки розгладилися, наче й не вона.
– Либонь, кумо, вона чари якісь знає. Відьмує, мабуть.
– Може, й щось знає. А відьмувати замолоду треба було. Що вже на її літа те
відьмування? А ходить як! Мов пава пливе або ледве що не вистрибом біжить. І бабою її вже
якось ніяково називати.
– А я її питала, як це їй так вдалося.
– І що?
– На зорі, каже, щовечора дивлюся.
– На зорі? Ну, що ж, це можна спробувати – лік недорогий.
– А звідки у неї стільки овець? Та всі такі гарні, мов з виставки.
– Ні, вона, видно, таки щось знає.
– Може, й знає.
Люди – як люди. Скрізь вони однакові.
А баба Федора молоділа собі та все до хлопчика-пастушка зі своїми запитаннями
чіплялася:
– Ні, ти мені таки скажи, звідки ти береш тих овець, що їх з кожним днем усе більшає? Я
вже й рахунку їм не знаю. Я, дитино, чужого не хочу.
– Та ж казав же я Вам: це Вам від нашого короля.
– А де ж той король стільки тих овець бере?
Хлопчик засміявся:
– А Ви придивіться. Чи не здається Вам, що кожна та овечка на зірочку схожа? Он як
виблискують. Ото і є ті зірочки, що на землю попадали. А наш король їх Вам подарував.
– А чи не могла б я, ну, хоч краєм ока побачити того короля?
– Ні, не дозволено людині бачити овечого короля.
– А ти попроси за мене. Скажи, що баба Федора подякувати йому хоче за його
подарунки.
– Скажу. Але з того нічого не вийде.
Зоряний пастушок і сам не сподівався, що його батько – овечий король – так швидко
погодився на зустріч з бабою Федорою.
– Збирайтеся, тітко Федоро (тепер він її вже тіткою називав), – сказав якось Зоряний
пастушок. – Збирайтеся. Підемо до овечого короля. Він погодився.
Тітка Федора причепурилася, одягнула святковий одяг, і вони пішли.
Йшли вони, йшли – аж пастушок і каже:
– Закрийте, тітонько, очі.
Не встигла тітка Федора й отямитися, як опинилася на безмежній квітчастій луці. Трава
тут була висока, росяна та густа, а по ній, скільки оком сягнеш, квіти, квіти. І вівці паслися,
такі ж тонкорунні, як тепер у неї.
– Так от звідки у мене вівці! З королівського стада!
Аж тут і король не забарився. На диво, це був чоловік в одязі чабана, з герлигою і
сопілкою. Він підійшов до тітки Федори і вклонився їй:
– Спасибі Вам, добра жінко, за Вашу працю і щире серце.
– Це Вам спасибі, – зашарілася тітка Федора.
– Як мій син? Справляється з роботою? Не пустує?
– Дуже слухняна дитина. Я тільки за овець його сварила, бо думала, що… чужі вони.
– Тепер вони Ваші.
– Ото вже спасибі, – поклонилася тітка Федора.
– А я, власне, хотів Вас попросити: чи не помогли б Ви нам овець стригти? Бачите,
скільки їх у мене? Ваша Ярка говорила, що Ви дуже обережно стрижете.
– Ярка говорила? А хіба вона вміє говорити?
– Звичайно, вміє. Тільки по-своєму, по-овечому. А людську мову кожна вівця розуміє.
Щиро подивувалася тітка Федора, ще раз подякувала королю та й заспішила додому,
пообіцявши, коли буде треба, прийти стригти овець. На прощання овечий король дав їй
клубочок тонко пряденої вовни, що золотом виблискувала на сонці.
– Оцей клубочок приведе Вас у наше королівство. Тепер Ви зможете бувати у нас, коли
захочете.
Пішла тітка Федора додому. Достатки її примножувались. Незабаром прийшли майстри і
збудували велику кошару для овець. І хата у неї тепер була нова – велика та простора. І в тій
хаті завжди були відчинені двері для добрих людей. Їм завжди була рада тітка Федора. Всіх
пригощала, частувала, та нікому не розповідала про овечого короля. Та й ніхто б і не повірив.

Люди і квіти
Галинка завжди віталася зі своїм котиком, як з людиною. Вона була певна,
що він розумів її. Часом навіть здавалося, що й вона його розуміє. От
і зараз Мурчик підійшов, потерся дівчинці об ноги і сказав:
– Мур-р!
І Галинка все зрозуміла. Це означало:
– Щось ти сьогодні довго спала. Давай скоріше снідати.
– Зараз, котику, зараз, мій хороший. Я дам тобі ковбаски.
Це слово котик добре знав – і був уже біля холодильника. На перший погляд це був
звичайнісінький собі кіт, тільки трішки гарніший, трішки пухнастіший, мав довший хвіст, був
спритніший, а головне – очі. Очі в нього були хитруваті, примружені і дуже розумні. В них
можна було прочитати:
– Ви думаєте, що я нічого не розумію? Ну і думайте собі на здоров’я!
Сьогодні Галинка мала йти до міста. Були канікули, і мама надавала їй безліч усяких
доручень: піти на базар, дещо купити в найближчій крамниці, а ще полити квіти: і на вікнах, і
у квітнику, бо щось дощу давненько не було.
Спершу Галинка вирішила полити квіти – вони ж зранку пити хочуть. Підлила вазонки, а
вже потім набрала води і вийшла на подвір’я. У них біля квітника… стояла якась кумедна
бабуся і пильно розглядала квіти.
– Вам, тітусю, щось потрібно? – чемно запитала дівчинка.
Бабуся ніби аж злякалася. Вона повернулася до Галинки, і та лише тепер зрозуміла, чому
бабуся здалася їй такою кумедною. У неї зовсім не було шиї, а голова росла просто з плечей.
На голові було… жовтаве волосся… дівчинка ніяк не могла згадати, що їй нагадує її постава.
Вона вже й не слухала, що бабуся казала. Раптом дівчинка ледве не плеснула в долоні:
– Кукурудза! Та це ж кукурудза!
Але Галинка не крикнула, а тільки подумала про таке порівняння. А бабуся-кукурудза
говорила:
– А я йду собі та й думаю: дай-но гляну, що за квіти ростуть у тому пречудовому
квітнику. Та й дивлюся. Ти ж, певно, й доглядаєш їх, еге ж?
– Більше я, бо мамі ніколи – у неї робота.
– Розумію, розумію, – смішно закивала головою бабуся. – У вас ще, здається, котик
живе?
І в голосі її Галинка вловила недоброзичливість.
– Живе. Мурчик … А звідки ви знаєте?
– Е-е, проживеш з моє – і ти знатимеш… Мурчик! Яке гарне ім’я!..
Але дівчинка могла б побитися об заклад, що про Мурчика кумедна Кукурудза говорила
з неприязню.
– Послухай, дівчинко, а чи не позичила б ти мені свого кота, ну, скажімо, на тиждень?.. У
мене такі миші завелися, а кота нема.
– Я не знаю… – розгубилася дівчинка, – я його ще нікому не позичала.
– От і добре. А мені позич. Позич! Позич!
Щось у тій жінці явно Галинці не подобалося, але її мама вчила завжди бути чемною,
особливо зі старшими. І вона сказала:
– Хіба піду у Мурчика спитаю…
Жінка неприємно засміялася:
– В кота? Спитаєш? Він що у тебе розмовляти вміє?
Галинка знітилася:
– Він дуже розумний. Він розуміє абсолютно все.
– Дурниці. Кіт – то є кіт. І хто таке бачив, щоб у кота був розум? Ти просто фантазерка.
Дівчинка образилася.
– От я вам зараз його принесу – і ви самі побачите.
Дівчинка крутнулася, побігла в хату, а з хати почувся її голосок:
– Мурчику, Мурчику, ходи сюди. Тут така кумедна бабуся, на кукурудзу схожа, хоче
тебе побачити. Вона й позичити тебе хоче, але я не знаю…
– Няв, – несамовито закричав котик. І дівчинка зрозуміла його.
– Ти не хочеш. Ну, добре. Але показатися їй треба. Нехай побачить, який ти розумний.
Ти ж у мене чемний котик. Я пообіцяла показати тебе.
Котик несамовито нявчав і шалено виривався, та Галинку подряпати він не міг, а тому
вона його зловила і винесла на подвір’я.
Кумедна жінка стояла і тримала в руках… зрізані флокси! Мамині улюблені квіти!
Дівчина спаленіла: