Казка за казкою

Вони люб’язно попрощалися, і дід Мусій пішов туди, де його з нетерпінням чекали
хлопці. Вони страшенно зраділи, дізнавшись, що Тертюх програв. Спершу аж не повірили.
– А тепер, – сказали вони, – ходімо до нашого короля.
– Та ви що! Ніколи.
– О, він страшенно образиться. Він у нас дуже гостинний.
Прийшли до короля Гречкосія. Здалеку почули запах свіжого хліба. Біля воріт їх з
хлібом-сіллю зустріла сама королева. І замок був, немов і не замок. Кругом плетива із
соломи, вінки з польових квітів, а на столах – високі короваї, хлібини всяких розмірів і всякої
форми. Сам король, усміхнений і щасливий, був у солом’яному брилі і тримав у руках житні
колоски. Дід Мусій був вражений і королем, і його замком. Тут було так затишно і так по-
домашньому, лише жаль було, що треба йти. Але кухоль пива дід все-таки випив. На
прощання король сказав:
– Я вам дарую найкращі сорти свого насіння, щоб ви і там у себе такі дива вирощували.
Дід приспішував хлопців:
– Не баріться, бо часу у нас не так уже й багато. Та ще, чуєте, – сказав він, – візьміть-но
мені достойну одежу для ”заморського принца”.
Спершу хлопці з непорозумінням глянули на нього, а потім засміялися.
Раптом десь у глибині зали замиготіло світло.
– Кличе! – заспішили хлопці.
– Нічого, підожде, – заспокоїв їх дід Мусій. – І не до неї спершу, а на берег моря. Там на
нас рибалка, тобто принц чекає.
Коли вони всі з’явилися на березі моря, наш рибалка, що так і сидів, де його залишив дід
Мусій, спершу аж злякався. Але, глянувши на веселого діда Мусія, трохи підбадьорився.
А старий вже командував:
– Ану-те, хлопці! Чи ви без свого персня нічого робити не вмієте?
Хлопці розгублено дивилися то на рибалку, то на діда Мусія.
– Та скоріше – часу мало. Стрижіть його, голіть, мийте. Принц мусить виглядати
пристойно. Незабаром рибалка стояв невпізнаний, у розкішних королівських шатах.
Дід прискіпливо оглянув його зусібіч.
– Хлопці, ви ж його ходити навчіть, як принци ходять. А то він ходить ніби в
рибальських чоботях.
Усі голосно сміялися.
– А флейта, флейта ж твоя де? – раптом закричав дід Мусій.
Знайшли і флейту.
– Ну, з Богом!
І всі рушили до замку. Коли наблизилися, дід сказав:
– А тепер грай. Так як за свого парубкування.
І полилася ніжна хвилююча музика. Всі повибігали з замку і зачаровано слухали.
Вийшла і королева. В неї на очах були сльози. Флейта замовкла. Королева запросила всіх у
замок.
– Чому ви так довго були? – тихо запитала вона в діда Мусія.
– Та це дуже далеко.
– Я вже одягала та й одягала перстень. А вас усе нема та й нема.
– Та ми ж у зовсім іншій казці були. Туди і чари персня не досягають.
– Який же він гарний, – тихо сказала королева, розглядаючи принца.
– Ще б пак, – усміхнувся дід Мусій.
– Але на когось він ніби схожий, – все придивлялася вона.
– Та сам на себе, – посміхнувся у вуса старий.
Поки королева і принц люб’язно розмовляли, дід непомітно вийшов, моргнувши до
хлопців із казки.
– Вам час додому, бо незабаром чари персня закінчаться. І може так трапитись, що
залишитесь ви жити у нас. А кожен має жити там, де він народився. Та ще от що: всю челядь,
щоб із собою забрали.
– А може, не треба? – засумнівалися хлопці.
– Навіть конче необхідно. Де це видано, щоб наші жінки прислугу мали? Ну, що ж,
бувайте здорові! Кланяйтеся Гречкосієві. Та й Тертюху також. А ми вже тут якось
розберемося. Ви ж до нас у гості приходьте.
Попрощалися. Дід повернувся до замку. Королева вирішила, що саме час подавати обід.
Вона вийшла, щоб розпорядитися, але в замку ні душі. Довелося покликати діда:
– Не розумію, куди всі пощезали, – сердито гаркнула жінка.
– Та мабуть, додому пішли, – спокійнісінько зауважив дід Мусій.
– Як це “додому”? А обід?
– А хіба ж ти не господиня? Чи вже й забула, як обід готується?
Королева ледве не спопелила поглядом діда Мусія. Вона почала стягувати з пальця
перстень.
Вона стягувала його та знову одягала, але все було даремно.
– Даремна справа, – зауважив дід Мусій, – геть-таки даремнісінька.
Королева звела на нього очі;
– Як це? Чому?
– Тому, що перстень утратив свою силу.
– І що?
– А нічого. Все стало на свої місця.
– А принц? Що скаже принц?
– Нічого не скаже. Бо він такий принц, як ти королева.
Жінка стояла розгублена і не знала, королева вона чи ні. Нарешті спитала:
– А ти?
– А я… Я і справді казкар. Тут ні чарів, ні брехні.
У жінки блиснули сльози. Вона зняла перстень і пожбурила його в море.
І заплакала гірко і безнадійно. Аж тут вийшов і сам “принц”. Він підійшов до жінки,
обняв її і сказав:
– Заспокойся, жінко, і давай нарешті обідати.
– А замок? – запитала вона крізь сльози.
– А замок ми продамо. Навіщо він нам? Ми збудуємо собі будиночок. Затишний і
гарний, і про всяк випадок, далі від моря. Я буду вирощувати хліб, ти будеш мені
допомагати. Ми будемо виховувати дітей, до нас будуть приходити гості. Хіба це не казка?..
А зараз давай-таки обідати, бо я голодний. Та й дід Мусій аж зубами креше. Правда, діду
Мусію?
– Від доброго обіду я ще ніколи не відмовлявся.
І тут нарешті жінка всміхнулася.
То хіба ж це не найкращий кінець для казки?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + 9 =