Казка за казкою

– А де ж сторожа? – спитав Данилко.
– А її нема, – сказала Оля. – Семенка стережуть троянди. Це найнепідкупніші сторожі.
Спробуй пройти. Бачиш, які у них колючки?
Троянди стояли суцільною високою колючою стіною. Данилко, як не вдивлявся, не
знайшов між ними найменшої стежки.
– Ого! Оце так сторожа! – здивувався хлопчик.
– Зараз я спробую, – сказала Оля і підійшла до троянд.
– Будь біля мене, – тихо покликала Данилка.
– Дайте пройти, – наказала вона суворо. – Хіба ви не бачите, що я – принцеса?
Троянди розступилися і зробили широкий прохід, пропускаючи дівчинку. Данилка Оля
тримала за руку, але квіти зімкнулися, не пропускаючи його.
– Це мій наречений, – сказала Оля і навіть не зашарілася. Зараз було не до того. Вони
пройшли у вежу. На купі трави приречено сидів Семен. Він розгублено дивився довкола і,
здається, був немало здивований, коли перед ним прямісінько з колючої стіни з’явилися Оля і
Данилко.
– Вставай, – сказала дівчинка, – нам треба скоріше звідси йти. Якщо ти навіть трохи
поколешся, то, думаю, це не біда. Головне – встигай за нами. І ти, Данилку, не відстань, бо
залишишся тут замість Семена.
Дівчинка вхопила Семенка за руку. Троянди не пропускали їх. Оля прибавила в голосі
трохи суворості.
– Негайно пропустіть нас! Я наказую!
Але троянди не розступалися.
– Ану спробуй ти, – звернулася дівчинка до Данилка. – Ти – квітникар. Вони тебе
послухають.
– Мене? – здивувався хлопчик і підійшов до квітів. Він простягнув руки до їхніх колючок
– і колючки сховалися.
– Я вас прошу, пропустіть нас, – попросив лагідно хлопець. І диво – стіна розійшлася на
два боки, пропускаючи дітей. Та коли проходив Семенко, в нього вп’ялися сотні колючок.
Хлопчик аж скрикнув від болю. Довелося його визволяти.
Внизу на них чекала Віра Іванівна. Вона сказала:
– Нам усім уже пора повертатися. Незабаром ранок.
Вона дала кожному по троянді і щось прошепотіла.

Данилко спав. У кімнату ввійшла мама.
– Вставай, сонько. Так і школу проспиш.
– Ой, мамо, який мені сон снився, – сказав Данилко і прикусив язик, бо не знав, чи мав
право розповідати мамі про все, що з ним було чи… приснилося. І справді: було чи
приснилося? Того хлопчик і сам не знав.
– Потім розкажеш, – сказала мама. – Іди снідати та й поспішай до школи, аби не
спізнився. Тут уже до тебе з самого ранку дівчинка забігала. Гарненька така, з косою. Вона
тобі нанесла стільки саджанців та насіння всякого, що я й не знаю, де ти все це посадиш і
посієш.
Данилко засміявся:
– У мене, мамо, буде великий сад. А в ньому будуть рости всякі дивовижні дерева і квіти.
– Добре, мрійнику, добре. Іди вже снідати. Он і так весь твій одяг напахчений трояндами,
наче ти вихлюпнув на себе цілу пляшечку трояндових парфумів.
І вже снідаючи, Данилко запитав:
– А чому Ви, мамо, мене не розбудили, коли принцеса приходила?
– Яка принцеса? Прокинься вже.
– Ну… Коли дівчинка приходила.
– Вона дуже поспішала і сказала, щоб тебе не будити.
Наспіх проковтнувши сніданок, Данилко побіг до школи, хоч ще було трохи зарання.
Мама аж здивувалася:
– Куди ж ти? Там ще, певно, і школа зачинена.
– Нічого, я почекаю, – гукнув Данилко вже з-за порога.
– І що це з ним? – не переставала дивуватися Данилкова мати. А потім зітхнула:
– Може ж таки візьметься за розум та буде нарешті вчитися.

Школа була вже відчинена, але учнів ще не було. Данилко сидів у класі і чекав. Кого?
Звісно, найперше він чекав свою принцесу.
“А може, все це мені наснилося? Ну, просто наверзлося казна-що… А насіння? А що
насіння? Принесла дівчинка – та й усе. Вона сказала: в школі про те ні слова. От халепа!
Як тепер дізнаєшся, чи все це було насправді, чи приснилося? Єдине: треба чекати
Семена. Якщо все це було насправді, Семен неодмінно щось скаже. Той не витерпить.
А ще цікаво, чи Віра Іванівна насправді Олина мати. Я того не знав. Та й ніхто в класі
про те не знає. А може, це також тільки у сні… Казна-що! Як тепер у всьому тому
розібратися?” – ламав собі Данилко голову, аж доки не почали сходитися учні.
– Привіт, Даниле!
– Привіт!
– Фу! Ти що, напахнився парфумами?
– Та ні…
– Це він у своєму квітнику так просяк.
– А де твоя наречена?
– От я зараз тобі дам наречену!
Данилко зірвався з місця.
– Та я жартую. Чого ти? Уже й пожартувати не можна!
Оля увійшла майже з учителем. Була спокійна, охайна і впевнена, – як завжди:
виблискувала білістю і свіжістю.
“Певно, мені і справді все це наснилося… Ото дурний! Подумав, що й справді…
Фантазер!” – думав Данилко.
– А де Семен Шкарада? – запитав учитель.
– Захворів.
“Семен захворів!” – майже зрадів Данилко. Він ніяк не міг заспокоїтися. Хіба можна
радіти з того, що захворів твій товариш?
“Семен захворів! Значить… і зовсім нічого це не значить. Що, людині і захворіти не
можна?”
– Грип у нього? – допитувався вчитель.
– Та ні, у Семена якась невідома хвороба.
– Як це – невідома?
– Так лікар каже. Семен увесь немов сколотий якимись колючками.
Данилко сидів, як на цвяшках, з витріщеними очима і дослухався до тієї розмови.
– Колючками? Якими колючками? – занепокоївся вчитель.
– А хто його знає.
– Та це він, певно, лазив кудись та й наколовся, – засміявся хтось із хлопців. – Хіба ви
Семена не знаєте?
Усі знали Семена, а тому ніхто особливо не дивувався. І вчитель почав урок. Та Данилко
не міг уже нічого слухати, а тим паче вникати в те, про що розповідав учитель. Принцеса
тихо шепнула:
– Не крутися і будь уважний.
Після уроків вони з Олею говорили про се, про те… і ні слова про нічні пригоди.
– Я дякую тобі за насіння, – сказав Данилко.
– Там не тільки насіння. Там корінці і цибулинки, і саджанці. Словом, вистачить для
великого саду. Ти ще не дивився?
– Ні. Я ще не встиг. Я відразу до школи побіг. Але ж, Олю, у мене немає великого саду.
У мене лише маленький квітничок.
– Мама сказала, що в тебе незабаром буде великий сад і цо все це тобі пригодиться.
– Це Віра Іванівна так сказала? – насмілився спитати Данилко.
– Так, моя мама. Тільки в класі про це казати не треба. Сам розумієш.
Коли Данилко повернувся додому, мама сказала:
– Тут нам запропонували взяти ще трохи землі, так зо два гектари. Земля, правда, не
дуже. Там, на пустирищі, ти знаєш. Я спершу було відмовилася. Навіщо нам та земля? Та
мене переконали. Мовляв, у вас хлопець росте, квітами цікавиться, а може, з часом сад
розведе… От я й погодилась.
– А хто це був? Ну… хто землю пропонував?
– Та я не знаю. Чоловік якийсь. Напевно, з сільської ради. Та ти не сумнівайся, ось і
документи, з печатками, як годиться, так що все гаразд. Тільки чи дасиш ти раду? Ти ж іще
малий. І школу щоб не занедбав.
– Ой, мамо, я такий щасливий! Дам я раду. Не відразу, звичайно. Я буду вчитися. І школу
я не занедбаю. От побачите.
І поцілував маму у щоку. А сам задумався, з чого йому почати. Напевно, треба
обгородити свій сад – Данилко інакше і не називав свою ділянку – треба обгородити якимсь
парканом. А то знайдуться такі, як Семен…
Данилко думав, мріяв, так і заснув.
Наступного дня була субота. Мама вирішила Данилка не будити: нехай поспить.
Останнім часом він якийсь втомлений. А ще й таки вчитися став краще, а це також
вимагає зусиль. Нехай поспить.
Та поспати Данилкові цього ранку так і не вдалося. Щойно сонце викотилося, як до
їхньої оселі зайшов якийсь дідок і запитав Данилка.
– Він ще спить, – сказала Данилкова мати.
– Нічого. Розбудіть його.
– Може… ще рано?
– Нічого, нехай встає. Адже ви знаєте: хто рано встає, тому Бог дає. А сплюхам та
лежням ніхто нічого не дає.
– А може… може, він чогось натворив? – занепокоїлась Данилкова мати, хоча на її сина
ще ніхто ніколи не скаржився.
– Ні, нічого ваш син не натворив. Просто я – садівник. Я прийшов допомогти хлопцеві
впоратися з його мрією. Адже він у вас про сад мріє?
– Ой, мріє. Але… Вас хтось прислав?
– Так. Учителька його, Віра Іванівна, прислала. Йому ще вчитися треба, аби з нього
вийшов добрий садівник і квітникар. Але то не біда. Як захоче, то навчиться. А я йому
допоможу.
– Але… така наука, мабуть, дорого коштує. А платити у нас, чесно кажучи, нічим. Я б з
радістю, але…
– Про оплату тут не йдеться. Така мрія хлопчикова ще дорожче коштує, тільки за мрію,
на жаль, ніхто не платить. Мрії краще просто здійснювати. Ідіть же та будіть свого мрійника.
Земля любить, щоб з нею зранку розмовляли, доки ще роса на травах.
Данилко спав. Йому снився сад і квіти. Та його розбудила мама й обірвала сон.
– Вставай, Даниле. Там до тебе якийсь дідок прийшов. Чудний такий. Каже, що він –
садівник. Хоче тобі допомогти з твоєю ділянкою.
– З моїм садом?
– Так, він про сад щось таке говорив. Його вчителька твоя прислала.
– Віра Іванівна?
– Я вже не знаю, як там її звати, але йди швидше.
Та Данилко і сам був уже на ногах і швиденько вдягався.
– Ти ж поснідай, – запереживала мати.
– Ніколи, мамо. Ви зготуйте нам у термос чаю та зберіть там що-небудь, в саду ми і
поснідаємо.
– В якому саду?
– Ну, в моєму.
– Та ж ніякого саду ще нема.
– Він уже є. Він у мріях моїх.
– Ти точнісінько так говориш, як той дід-садівник.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × three =