Повернулися вони додому, син як кинеться до матері:
– Люба моя матусю!
Ковалиха всміхнулася і повеселішала.
Невдовзі син і дівчину знайшов собі, та таку гарну, що на його матір схожа. От і невістка
в хаті господарює, ковалисі допомагає.
Та тільки з ковалем щось не так: сумний ходить, збайдужів до всього. Колись грою на
сопілці всіх тішив, а тепер і не дивиться в той бік. І робота його не веселить, і весною на спів
соловейка не озивається, як то було раніше.
– Що з тобою, чоловіче мій коханий? – питає дружина.
– Все добре, – каже чоловік і байдужими очима на вроду її дивиться.
Засумувала ковалиха. Думала вона та гадала, що сталося з її чоловіком. Вже почала
думати, що іншу він собі нагледів. Аж тут побачила якось вона, що у нього на грудях великий
шрам. Отут ковалиха все зрозуміла. Зрозуміти-то зрозуміла, а от як горю зарадити – не знала.
Жив у тих краях дід, старий-престарий. Кажуть, йому аж сто років було. Жінка до нього:
мусить же він знати. Так і так, мовить, допоможіть. Похитав дід головою скрушно:
– Ні, не знаю я ліків на твою біду… Хіба попроси чоловіка, щоб у хлопця назад своє
серце забрав.
Заплакала ковалиха, гірко заплакала:
– Це, щоб я своїми руками та синове щастя зруйнувала?
– Ну, то живи зі своїм чоловіком, з таким, якого маєш. Іншої ради немає.
Плаче ковалиха. І сина шкода, і чоловіка шкода, і себе шкода. Як він любив її! Які вони
були щасливі! Шкода стало старому жінку: дуже вже вона побивалася. Подумав він трохи, та
й сказав:
– Давно-давно, ще коли я хлопцем був, чув я від своєї бабусі, а їй розповідала її бабуся,
що був такий випадок, коли вдалося оживити людське збайдужіле серце. Але ж то людське
було. А тут… Залізне… Не знаю, молодице, а втім, спробувати можна. Треба, щоб твоєму
чоловікові в серце зоря впала.
– А як же ж тую зорю змусити впасти в серце мого чоловіка?
– Не треба її змушувати, вона сама впаде. Облиш ти все господарство на молодих,
візьми свого чоловіка та й іди в світ. Тільки, чуєш, не їдь з ним у чужі землі – не допоможе.
Ходи з ним по рідній землі, красу її споглядай: ліси наші, річки, озера, дива всякі. Ото,
мабуть, чула, в народі кажуть: і залізне серце здригнулося б. Оце якраз про твій випадок. А
тоді вже зоря сама в серце впаде.
Чи повірила жінка, чи ні, а зробила так, як старий радив. Сказала про те своєму
чоловікові. А йому й байдуже: йти – то й іти.
Встали до сходу сонця. Йдуть. Поля небо розгортають, жайвір у золоті дзвіночки
дзвонить, вітер м’якими долонями із трав росу витирає. Дивиться на все те коваль та й нічого.
Тільки ніби з якогось сну почав прокидатися.
Десь задзвонили до церкви. Дзвони гудуть, сонце встало, заспані очі росою промиває.
Хмарки легенькі по небу пливуть, одна захотіла лице сонцю витерти, та воно відмахнулося
від неї: не треба, мовляв, і так висохне.
Дивиться на все коваль і ніби щось починає пригадувати. Здивовано глянув навколо себе.
Чи то ж пригадав? Либонь, ні… Ідуть далі. Відпочили. В якійсь селянській хаті розжилися на
окраєць хліба і глечик молока. Та й пішли далі.
Аж ніч. А вони все йдуть. На небі зоряно. А зорі так і миготять. А тиша, а краса яка!..
Річка неподалік хлюпочеться, дівоча пісня долинає, верба шепочеться з вітром. Дослухається
до всього коваль і тісніше горнеться до дружини! Аж раптом зойкнув і за серце вхопився.
– Що з тобою? – злякано спитала дружина.
– Не знаю. Тільки в серці щось запекло… Ой, де це ми? Гарно ж як!
І пригорнув свою дружину до серця.
– Зоря впала, – сказала пошепки ковалиха і посміхнулася.
Чарівний перстень,
або Як дід Мусій у казку ходив
Жив собі рибалка, молодий та гожий. Про вроду його казали, що такого
і в казці не зустрінеш. А ще той рибалка грав на флейті, та так, що
аж подих німів. Сидить бува на березі, рибу ловить. Та як заграє на своїй
флейті, то позад нього хороводи дівчат збираються, а в морі риба витанцьовує.
Та сього дня якось йому не до флейти було. Сидів рибалка на березі моря і ловив рибу.
Та щось не дуже-то йому таланило. Закинув невід раз – нічого не зловив, закинув удруге –
витягнув дві маленькі рибини. Подивився – а вони геть-таки маленькі. Сплюнув рибалка та
кинув їх у море. Закинув він невід втретє… ви вже чекаєте, що він витягне золоту рибку? Ні,
не вгадали. Він витягнув якусь річ. Спершу навіть не міг зрозуміти, що це таке. Очистив свій
здобуток від водоростей та дрібних раковин і… побачив маленьку, очевидно, дуже коштовну
скриньку. Поморочився, поки відчинив її, і – завмер. Ніби світло дивовижне вдарило йому в
очі – аж заплющив їх рибалка. А коли знову відкрив, то побачив перстень небаченої краси.
Він ніколи не бачив чогось подібного. Особливо камінчик – здавалося, що це клаптик сонця
горів у його руках.
– От так дива, – сказав сам до себе рибалка. – Гарний подарунок моїй жінці буде. От
зрадіє.
А треба вам знати, що жінка того рибалки красуня була. Окрім того, добра, лагідна та й
господиня неабияка. І жили вони неподалік. Біля самого моря була їхня оселя, то він зараз-
таки пішов додому.
– Дивись-но, жінко, що я тобі зловив, – похвалився рибалка ще з порога.
Жінка ще не оцінила його “вилов”, а тому сказала:
– Я не знаю, що ти там зловив, але риби, бачу, немає…
Та й замовкла, бо рибалка відчинив скриньку, і вона побачила перстень.
– Диво, – тільки й спромоглася вона сказати. – Звідки це?
– З моря виловив.
І почав розповідати. Але вона вже його не чула: вона роздивлялася перстень. Ну що б ви
зробили на її місці? Ну звичайно ж! Поміряли! Тільки вона одягнула перстень на палець, як
перед нею, наче з-під землі, стали три статних парубки.
– Що накажете? – дружно запитали вони.
– Ой, – зойкнула жінка, – а що можна? – розгубилася.
– Все, що захочете. Перстень чарівний, – відповіли хлопці.
– А чого ж я хочу? Чого ж найбільше? Суконь! Найгарніших… П’ять… Ні! Десять суконь
і … – але хлопці вже зникли.
– Ой, дурепа ж я ! Та ж треба було золота! – І жінка гірко заплакала.
– Заспокойся, – сказав чоловік, відчиняючи шафу, – дивись краще, яке диво тут висить.
Жінка подивилась – і очам своїм не повірила: у неї в шафі висіло десять розкішних
суконь. Мабуть, і королеви таких не носили. Забувши про все на світі, вона почала їх
приміряти. Всі були їй до лиця, як на неї шиті. А коли вже в кожній покрасувалася перед
дзеркалом, мовила:
– А все-таки треба було золота.
– Дивна ти жінка, – сказав рибалка якось сумно.
– Перстень же у тебе. Загадай нове бажання.
– А й справді, – зраділа та. Зняла з пальця перстень і знову його вдягнула. Ті ж хлопці
знову стали перед нею.
– Золота! – гукнула жінка, не давши їм відкрити рота.
– Скільки? – спитали хлопці.
– Багато!
– Ми не зрозуміли. Скільки?
– Кілограм… Ні, пуд…
– Жінко, вгамуйся, – попросив чоловік.
– Відчепись, – відмахнулася від нього і знов почала знімати перстень з пальця, щоб
знову ж таки одягнути і загадати нове бажання.
– Замок! Королівський замок, – гукала несамовито жінка.
І вже замість їхньої простої оселі височить пишний королівський замок.
А жінка все вигукує та й вигукує:
– Хочу бути королевою!