Казка за казкою

БАБУСИНА СКРИНЯ
Три бажання
Жив та був собі чоловік. Та було у нього аж три сини. Жили не вбого,
був і хліб, і до хліба, і гроші водилися. Постарів батько, відчув, що
сили поменшало: мабуть, старість наступає. От покликав він своїх синів та й
каже:
– Сини мої любі, наступила моя старість. Будете без мене господарювати. Та хочу я на
останок виконати по одному бажанню для кожного з вас. От ти, мій найстарший сину, чого б
ти собі бажав?
Старший син опустив очі, ніби соромлячись, та й каже:
– Я вже давно вам, тату, хотів сказати, та все якось незручно було. Хотів би я бути
багатим. Дуже вже мені того багатства кортить. Більше б нічого не хотів …
– Гаразд, – сказав батько, – тільки спершу добре подумай, щоб потім не жалкувати.
– Та тут і думати нічого, – сказав старший син, утішений тим, що його батько першим
спитав і що ніхто з братів його не випередив.
– А ти, мій середній сину, чого б хотів? – звернувся батько до середульшого сина.
– А я б, тату, хотів мати дружину красуню. Щоб найкраща в світі була.
– Добре, – сказав батько, – і твоє бажання спробую задовільнити. А ти, мій найменший
сину, – звернувся батько до найменшого, – яке в тебе бажання буде, щоб, виконавши його, я
міг би відійти у далекі світи?
– Я, тату, поступився б усіма своїми бажаннями, аби ви здорові були і перебували завжди
з нами, але, якщо вже ваша така воля, то … Хотів би я, щоб у мене була найрозумніша
дружина на світі.
– Важке ти дав мені завдання, сину, – сказав батько, – та мушу й твоє бажання виконати.
От виконав батько бажання своїх трьох синів. Старшому віддав всі свої статки. Лишив
собі мізер на прожиття. Знайшов і середньому красуню-дружину, та таку гарну, що й на світі,
здається, кращої нема. Довго шукав найменшому найрозумнішу жінку. Здавалось, не виконає
бажання свого найулюбленішого сина, але нарешті й це йому вдалося. Сам придбав собі
хатину у лісі та й оселився в ній.
Минув час. І захотілося батькові провідати своїх синів і подивитися, чи щасливі вони.
Подався спершу до старшого сина. Бачить: стоїть на горбочку старенька обшарпана
хатина. На подвір’ї ні курочки, ні качечки, навіть кози немає. Подивувався батько зі свого
багатого сина. Зайшов у хату. А там син і невістка сидять по різних кутах, одне з другим не
розмовляють.
– А що тут у вас трапилося? – запитав батько, – де ж усе ваше багатство поділося?
– Ой, тату, – заламав руки старший син, – та дав мені Бог жінку ледачу, не вміла додбати
та багатства доглянути.
– А ти ж, де був, – заспішила, – а ти ж хіба не пив та не гуляв?
– Ой, правда, жінко, – зітхнув гірко старший син, – і я не дбав, і я не пильнував, пив та
гуляв, купував тобі розкішні вбрання та прикраси. Часто збиралися ми на пишні банкети, все
хотілося нам перед багатими бути не гіршими. Пішло наше багатство за вітром, тільки
спогади залишились.
Пожурилися вкупі, та й забрав їх батько у свою хатинку, бо у них і їсти нічого було.
От пішов батько до середнього сина подивитися, як він живе зі своєю красунею.
Прийшов, стоїть хата ще гірша за братову. Зайшов батько в хату, а там бідність виглядає
з кожного кутка. А син на якомусь лахмітті недужий лежить.
– Добридень, сину мій. Бачу, що не маєш ти щастя. А де ж твоя красуня-дружина?
– Ой, не питайте, тату, – заплакав середній син, – краще б було мені вік її не знати. Поки
возив її по банкетах та купував убрання та прикраси, доти ще нічого. А коли статки наші
скінчилися, та ще й я на лихо занедужав, то подалася вона з іншим світ за очі. А я тут один,
нікому ні їсти зварити, ні води принести.
Пожурився батько і з тим сином та й його забрав у свою хатинку.
Відпочив трохи старий та захотів провідати меншого сина.
– Ну, коли і цей нещасливий, то і жити нічого.
Іде батько та й іде. І страшно йому: а раптом і того спіткала лиха доля та нещаслива.
Аж ось виринає садочок, а там і хатка чепурненька. Син із невісткою саме худобу
порали. Двійко діток їм допомагали. Всі були такі заклопотані, що й не відразу зауважили
старого. А коли зауважили, то привітали та й повели в хату. А в хаті тепло та затишно. Пахне
печеним хлібом і смачною стравою. Нагодували батька, онучат показали, а коли той
відпочив, повели господарство показувати. Було там усього: і дві корови з телятами, і свиня з
поросятами, і вівця з ягнятами, і квочка з курчатами, і качка з каченятами, і навіть кішка з
котенятами, і ще багато всякого такого, чого ніхто й ніколи не бачив. Та кругом усе до ладу,
все у злагоді, з усмішкою на виду.
От сіли вони під хатою у холодочку, та й почав розповідати батько про старших синів. Та
так журився, що аж заплакав із горя.
А потім і питає:
– А скажіть мені, діти, чия то заслуга, що вам вдалося багатства надбати та в злагоді
жити?
– Ой, тату, – сказав менший син, – це все моя дружина, це все вона. Знає, як усьому лад
дати. А що вже роботяща! Так і другої такої не знайти.
– Ні, тату, не слухайте його, – заговорила жінка, – це все він. Під його господарським
оком і хліб сам родить.
Послухав батько дітей своїх та й сказав:
– Бачу, що не головне щастя в руки взяти, а ще й втримати його треба. І ще скажу я вам:
де в домі згода, там на полі врода.
– А ще б додав, – сказав менший син, – не той розум, що в гаманці, а той, що в голові.
А жінка слухала, слухала та й своє слово докинула. А оскільки вона була розумна, то й
слово її теж розумне було.
– Людина людину шанує, а праця обох годує, – сказала вона.
І батько переконався, що його невістка й справді дуже розумна.
А ви що скажете?

Дві принцеси
Серед високих гір, ніби прихована від людського ока, розкинулась
чимала долина. А в тій долині, як пречисте диво, потічок тече, хати з
садочками та квітниками, смерековий ліс неподалік, а там – поле і пасовисько.
Жили в тій долині мирні і працьовиті люди. Отаке собі маленьке королівство. Ну, звісно, де є
королівство, то там неодмінно є і король, і королева. Правив той король чесно і мудро. Не
схожий був на інших королів, а якщо вже правду казати, то й взагалі на короля схожий не
був. Весною на оранку виходив, як на свято, і сам першу борозну у полі прокладав. Скажете,
такого не буває? На те вона й казка. А в казці, Ви це добре знаєте, ще й не таке буває.
А он над самим потічком і королівський палац. Як годиться, розкішний. Це люди своєму
королю не з примусу, а з пошани, з любов’ю збудували, а місцеві талановиті майстри й
оздобили ліпниною, керамікою та різьбою. От і виходило, що такого палацу в жодному
королівстві нема.
І були в того короля дві донечки, дві принцеси. Обидві розумні та добрі, шанували
батьків своїх та й нікого з підданих не кривдили. Тільки от… була у того короля біда-
маркота,що й не знав, куди з нею подітися. Молодша королівна Зоряна була і справді, наче
зіронька ясна. Глянеш на неї – і світ видасться таким веселим і безпечальним, що й про своє
горе забудеш, навіть якщо воно у тебе є. Що станом гнучка, що личком біленька, що ті
брівоньки чорні, а очі, здається, всю карість у себе ввібрали. А старша королівна Орися…
добра та привітна, розумна та співуча, тільки вроди доля їй не вділила. Потворною росла
дівчина. І станом гнучка, і коси густі та пишні, а от личком не вийшла.
Очі величезні та булькаті, брови густі та кустраті, вилиці чомусь видавалися, а ніс
особливо незугарно примостився на тому лиці і зовсім його не прикрашав. Словом, потвора
та й годі. Воно то й для простої дівчини жаль великий, а що вже казати для королівни. Король
сумував з тієї причини, а королева потай плакала та казала:
– Чи то наслано на нашу дитину, чи зачаровано її.
Пробувала й до чаклунів усяких вдаватися, та король, як дізнався, розсердився і навіть
нагримав на свою дружину:
– Ти ж таки королева! І розумна, і освічена! Як ти можеш вірити тим шарлатанам?
Нічого нашій дочці вже не допоможе. Але то наша дитина, і ми її будемо любити, якою б
вона не була. А ти й сама знаєш, яку вона має добру душу і ніжне серце. А як співає!
– То й що з того? – зітхала королева. – А хто ж її заміж візьме?
– Не журися, хтось та й візьме. Вона ж все-таки принцеса.
– А якщо візьме тільки тому, що принцеса, то чи любитиме?
– Припини над нею жалобу справляти. Якось воно буде.
А сестра Зоряна також про сестрине заміжжя думала. Якось вона сказала:
– Я не вийду заміж доти, доки хтось не посватає Орисю.
– Що ти, Зоряно! Не кажи так, – жахнулася Орися. – Так наш батько ніколи спадкоємця
не діждеться.
– Про мене – нехай і не діждеться, а я свого слова не порушу.
Ще більше засмутилися король з королевою, бо до них вже й приїжджали принци з
сусідніх і дальніх королівств, дарма що були вони ніби від цілого світу між горами заховані.
Кожен з тих принців конче хотів королівну Зоряну побачити, а побачивши, так і прикипав до
неї серцем і очима. Та вона всім відмовляла: мовляв, по старшинству треба заміж іти. От
вийде старша королівна – тоді й вона, Зоряна, обере собі пару. Безнадійно зітхали королевичі
та й їхали геть.
Якось сиділи дівчата над потічком, щось вишивали та гаптували. Та все одна в одної
питали:
– Чи ж гарно так буде?
Скільки вже того вишиття, мережання та гаптування в їхніх кованих скринях, а вони все
вишивали та й вишивали, бо були таки справжніми майстринями, дарма що королівни.
Їхав саме тією дорогою один заморський принц. Здалеку їхав, хотів краї тутешні
роздивитися. Мабуть, з далеких країв був той принц, бо про красуню Зоряну і не чув нічого.
А як побачив її, то забув, куди і по що їхав. Зупинився, привітався та й каже:
– А дай-но мені, дівчино-красуне, води напитися.
– Не личить королівні напувати незнайомого подорожнього водою. Ось зараз я покличу
служницю – вона тобі води дасть, коня твого напоїть та й з харчем розпорядиться.
– То ти – донька короля?
– А хіба не схожа?
– Та схожа, схожа … А скажи мені, горда королівно, чи є вже в тебе наречений?
– Ні, нема … – аж сама на себе розсердилась, що відповідає подорожньому на таке
неделікатне запитання. – Але чому це ти ставиш мені такі неввічливі запитання? Чи тебе в
твоєму краю звичаю та етикету не вчили?
– Я – королевич із заморських країв. Вчили мене звичаю і етикету. Та як побачив я тебе,
та як заглянув у твої карі очі, то й про все забув.
– Видно, що кепський з тебе учень.
Та й засміялися обидві, аж луна десь озвалася.
– Піду я, кралечко, до твого батька та й проситиму твоєї руки. Чи буде на те твоя згода?
– Ні.
Хлопець посмутнів. Зіскочив з коня. Був ставний та гарний, кучеряве волосся по плечі
вилося, що й дівка позаздрила б – видно, в тім краю звичай такий: довге волосся носити.
Задивилася Зоряна в його сині очі, що вже й не знала, де очі, а де небо. Орися спостерегла,
що королевич Зоряні до вподоби, і шепнула:
– Не відмовляйся, сестричко, від свого щастя. Тим ти мені не допоможеш, а ще більше
ятритимеш душу.
– Я слово своє не порушу.
– То кажеш, красуне, я тобі не до вподоби? – сумно перепитав королевич.
– Річ не в тім… Я вийду заміж тільки тоді, коли хтось посватає мою старшу сестру, – і
повела очима на Орисю.
Постояв королевич, подумав і сказав:
– Запам’ятай ім’я моє – Зореслав. І чекай мене, я повернуся.
Потім скочив на коня, хльоснув його та й поїхав.
– Постій, Зореславе, – гукнула навздогін Зоряна. – Ти ж води хотів. Та й кінь твій
непоєний. Ось я зараз …
– Ніколи, – гукнув Зореслав. – Я ще до тебе повернуся. Чекай мене.
І поїхав.
Цього вечора вперше потай плакала вродлива королівна Зоряна і довго не могла в ту ніч
заснути. Плакала й Орися. Вона прискіпливо вдивлялася в маленьке люстерко, а потім
пожбурила його в куток, аж воно розбилося на друзки.
– Поганий знак, – подумала Орися, а потім сказала: – А-а, однаково…
А королевич Зореслав надумав собі: що б там не стало, таки знайти нареченого для
Орисі.
– А що, – думав Зореслав, – не така вже й вона погана. Дівчина – як дівчина. Та ще й
принцеса. Але які сумні в неї очі.
Та наречені на дорозі не валяються. Довго їздив Зореслав шукаючи. У сусідніх
королівствах уже знали обох принцес – то й відразу зітхали та відмовлялися.
– От якби Зоряну …
Дехто з дальніх королівств ніби ненароком до короля у якійсь потребі заїжджав.
Подивляться на Орисю – та й геть собі їдуть: от якби Зоряну… Спершу Зореслав шукав серед
принців. А коли з того нічого не вийшло, став шукати серед простого люду. Але й тут охочих
було мало: одних відлякувало, що принцеса, а інших – що потворна. Засумував Зореслав,
зневірився зовсім.
– Отак доки я їздитиму, хтось візьме та й посватає Зоряну.
А її слово? Та… набридне – то й про слово своє забуде. Вона ж принцеса: як собі
надумає, так і зробить.
І не хотілося королевичу, облизня спіймавши, додому повертатися, та, мабуть,
доведеться.
Якось напував він коня біля потічка і побачив хлопця своїх літ, що також хотів коня
напоїти. Хлопець був ошатно вдягнутий, що й відразу не вгадаєш, якого він роду.
– Послухай-но, хлопче, – зважився Зореслав, – чи маєш ти вже собі наречену?
– Та… поки що не знайшов. От задля того і дороги по світу толочу.
– А що ж для тебе вдома дівчини не знайшлося?
– Та воно б і знайшлося, та хочу я для себе не звичайну дівчину, а таку, аби серце моє
вразила.
– Цебто красуню чи багату?
– Ні, не те, і не друге… Красу на тарілці не краяти, а багатство… та цур йому. Я хочу таку
дівчину, щоб мала чисте серце і добру душу, щоб не була жадібна до грошей та багатства,
щоб співала так, як соловейко в гаю. І щоб над усе любила пісню і мене. Поки що я ще такої
не знайшов.
– Є така дівчина. Здається мені, що вона саме для тебе й народилася.
– Де вона? Хто вона?
– Є тут одна королівна.
– Е-е, королівна – мені не рівня. Я – простого роду. Не найбідніший, але й багатства
великого не маю. У спадок від батька дістав трохи землі – ото й господарюю. Ще коли батько
живий був, наукам деяким вчився та й майстерності всякої набував. А тепер мушу я пару собі
знайти, бо доки ж можна самому?
– Послухай-но… щастя твоє тільки там, у принцеси Орисі, чує моє серце. А тим ти і мене
щасливим зробиш.
– А ти ж тут до чого?
І розказав йому Зореслав про свою пригоду, і намовив його поїхати до принцеси Орисі,
хоч одним оком на неї глянути і спів її почути.
– Ти мені, наче Богом посланий, – сказав королевич. Хлопець засміявся:
– А ти знаєш, яке у мене ім’я? Богодар.
– Та ну! Справді?
– Я в своїх батьків пізньою дитиною був. Дуже зраділи вони, коли я народився, і назвали
мене Богодаром.
Спершу вони їхали обидва, а потім Зореслав залишився чекати, а Богодар поїхав до
королівського палацу. Спинився неподалік, збираючись з духом, аж чує – пісня, та така
трепетна, та така сумна, що аж кінь голову опустив і з жалю заплакав.
– Що за голос! Душу виймає…
Та й поїхав прямісінько на той голос. Під’їхав до потічка – аж дівчина сидить. Коси
розпущені – розстелені, півсвіту, здається, закрили. Схилилася над своїм вишиттям та й
співає.
– Для чого мені та принцеса, коли тут такий голос? – подумав Богодар і під’їхав ближче.
Дівчина перестала співати і глянула на хлопця. А він ще не вийшов з полону пісні, що й
на невроду її не дивився.
– Скажи мені, дівчино, яке ім’я дали тобі твої батьки?
– Я – Орися, – та й зашарілася і від того наче аж покращала.
– А скажи мені, Орисю, хто твої батьки, щоб я міг попросити у них твоєї руки? І, скажи
мені, якщо буде на те їхня згода, чи пішла б ти за мене заміж?
Дівчина спаленіла. Вона не вірила. Їй здавалося, що хлопець щось наплутав. Не може ж
такого бути.
– Я – принцеса. Мої батьки – король і королева, тутешні володарі. А про заміжжя… Таке
в одну мить не вирішується. А ви часом… чи не до моєї сестри Зоряни приїхали? Це її
сватають, а не мене. – Та й посмутніла.
– Ні, Орисечко, я приїхав до тебе, бо такого голосу немає більше ні в кого, а таких кіс і
подавно.
У королівському замку метушня: Орисю сватати приїхали. Король з королевою та
принцеси зібралися на родинну нараду. Більше нікого на неї не кликали: самі мали все
вирішити.
– Ой, чує моє серце, – сказала Орися, ледь не плачучи, – що послав його твій жених
Зореслав, сестричко.
– То й добре, що послав, – не крила своєї втіхи Зоряна.
– А може, це пройдисвіт якийсь?
– Ні, Зореслав пройдисвіта б не прислав.
– А якщо він мене не любить, а на багатство і на королівство наше злакомився?
– Треба його випробувати, – рішуче сказав батько-король.
– Та чого там випробовувати? Воно й так видно, що Богодар – людина надійна і порядна,
– сказала королева. Вона аж налякалася. Може, єдиний раз щастя випало її старшій дочці – та
й те полохати?
– Ні, випробувати не зайве, – рішуче сказала Орися. – Я й сама дещо придумаю.
По обіді покликав король Богодара та й сказав йому:
– Ти певний того, що хочеш сватати мою дочку Орисю?
– Так, Ваша величносте. Без неї мені і життя не буде.
– А чи знаєш ти, що я за нею не даю півкоролівства, як це прийнято? Я не хочу ділити
свої володіння.
– Та я про те й не думав, – знітився хлопець.
– І багатим посагом я її не наділю. Так, дещо для життя.
– Та Бог з вами! Хіба ж я за багатством ішов сюди? Маю трохи землі, та й руки маю – не
дві ліві. Проживемо.
Після вечері урядили великий бенкет на честь гостя. На тому бенкеті до Богодара
підійшла одна з панянок – гарна і багата – та й виманила його з залу. А як залишилися вони
насамоті, вона й сказала:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 4 =