Казка за казкою

Дівчина метнулася в хату і принесла дідові сопілку. Дід Карпо потримав її в долонях,
ніби зігріваючи своїм теплом, а потім приклав до уст…
І полилася тиха музика. Від неї туман розійшовся, сонце заяскравішало, птаство
голосніше заспівало, весь світ змінився, став кращим, добрішим. Але це вже була інша казка
– казка живої музики.
А коли дівчинка побігла додому, до діда Карпа підійшла я:
– Пробачте, дідусю, але я також слухала вашу казку.
– А хто ви?
– Я – письменниця-казкарка.
– І як вам моя казка? Сподобалась?
– Дуже сподобалась. Я хочу записати її, щоб прочитали інші діти. Ви не заперечуєте?
– Звичайно ж ні. Навпаки, я радий, що казка вам сподобалася.
– А скажіть, – трохи несміливо спитала я, – так ви… тобто той майстер любив принцесу?
– А мабуть, що любив…
– А чому ж він тоді все-таки не попросив її руки?
– Бо ця казка ніби й не казка, а саме життя. А в житті важко було б уявити собі таке
подружжя. Тому й не попросив.
– То ця казка сумна?
– Чому сумна? Отоді б була сумна, якби Степан у палаці назавжди залишився, або якби
принцеса з ним поїхала. Тоді хтось з них був би нещасний. А так – казка собі, як казка.
Ми попрощалися. І я пішла додому, щоб записати ту казку для вас.

Пригоди чумака Сидора
Було це дуже давно. Ще коли чумаки у Крим по сіль їздили. Поїхав з
ними і Сидір. Залишив дружину і дітей – та й поїхав.
Довго їхали вони степом, поки дісталися до того Криму. Але таки дісталися.
Завантажилися сіллю, накупили всіляких гостинців – та й додому. А дорога далека, важка. Та
чумаки – як чумаки: звикли вже. Їдуть собі та й співають своїх чумацьких пісень.
Аж тут із Сидором пригода трапилася: прибилося до нього маленьке дике козеня.
Маленьке, гарненьке, біжить за возом – ну, зовсім як лоша! Чумаки сміються:
– Бери, Сидоре, на віз – та й вези додому – дружині гостинець буде.
Сидір і взяв. А воно й не пручалося. Сидить собі на возі, розумними очима на степ
дивиться. Зіскочить із воза, попасеться – та й знову на віз.
Спершу чумаки сміялися, а потім і перестали – звикли. От їдуть вони та й їдуть. Звісно,
чумацька валка: їдуть повагом, на перепочинок зупиняються.
Одного разу, коли стали у пишному видолинку, Сидір пішов собі у степ, і вже далеко
відбився від чумацької валки. І чого він там шукав у тому степу? А, видно, що й нічого,
просто собі. І козеня за ним ув’язалося. Біжить собі, мекає – з ним і веселіше.
Аж гульк – татари! На валку нападати не насмілилися, а тут побачили одного в степу і
наскочили. І що тут робитимеш! Сидір і не з лякливих був, а тут-таки й злякався. Аж підбігає
до нього козеня та й каже людським голосом:
– Я обернусь конем, а ти сідай на мене, тримайся добре і нічого не бійся.
Сидір і здивуватися не встиг, – а вже перед ним кінь-красень стоїть. Скочив Сидір на
того коня, припав до кінської гриви, а кінь злетів аж під хмари – очі татарам пилюкою
позасипав. А ті стояли, приголомшено дивлячись у небо, – і вистрілити ніхто не спробував.
Переніс кінь Сидора у безпечне місце. Зіскочив Сидір на землю. Коли гляне, а перед ним
знову козенятко скаче – та таке маленьке.
– От чудеса, – промовив Сидір. – Якби хтось розказував, то не повірив би.
А козеня й каже людським голосом:
– Гляди ж, Сидоре, про мене нікому не розповідай, бо доведеться тоді нам з тобою
попрощатися.
– Добре, – пообіцяв Сидір. І вони пішли до гурту.
Спершу йому аж язик свербів – так кортіло комусь розказати, та він стримувався. Навіть
чарку пити перестав, щоб бува сп’яна не проговоритися.
Та от нарешті приїхали додому. Дружина і діти раділи з гостинців, але найбільше всім до
душі припало козеня. А воно собі стрибало та бігало, паслося на луці, нікому шкоди не
робило, додому само приходило, дітей забавляло.
Отак і жили. Добре жили. Сидір, хоч і не був дуже багатий, та була і хата, і в хаті, та й у
дворі щось водилося: мукало та хрюкало, мекало та іржало.
Аж тут жінка якось каже:
– Слухай, чоловіче, давай заріжемо те козеня. Ну навіщо воно нам? Хіба у нас своїх
козенят немає?
– Ти що, жінко! Хіба ж воно кому заважає? І шкоди ніякої не робить, і діти його
люблять…
– Тільки й того, що люблять. Через те козеня роботи з них ніякої нема.
– Та скільки ж там з нього того м’яса! Воно ж маленьке!
– То й що! От заріжемо – та й годі!
– Не можу я його зарізати, – нарешті змушений був признатися Сидір. – Воно мене від
смерті врятувало.
І розповів жінці про свою пригоду у степу.
– Тільки ж гляди, дружино, щоб нікому ні слова!
– Та що ти! Та щоб я… Та щоб мене…
– Ну, добре, добре, – заспокоївся Сидір. Він повірив, що його дружина мовчатиме. А
жінка – звісно, жінка: помовчала день, помовчала два – кортить розказати. Помовчала три дні
– ще дужче кортить: уже й терпіти несила.
От узяла вона та й розповіла кумі, заставивши її поклястися, що та нікому не розкаже. Та
в народі недарма кажуть: “Якщо знає кума, то знає півсела”.
От за якийсь час у селі тільки й розмови було, що про Сидорове козеня. Почув про те пан
та й прийшов до Сидора:
– Продай мені своє козеня.
– Воно не продається.
– Не продаєш, то я й так заберу, ти мені заборгував.
– Та немає в мене перед вами ніяких боргів.
– Нема, то будуть.
Та й наказав слугам зловити козеня. Благали діти, аж плакали, і дружина просила – не
помогло. Забрав пан козеня.
– Не журися, – заспокоювала жінка чоловіка, – як прийшло, так і пішло.
– Ой, жінко, – каже Сидір, – чує моє серце, що без твого язика тут не обійшлося.
Полягали спати. Не спить Сидір: все за козеня думає. Аж чує, щось під вікном тихенько
замекало. Вибіг він з хати – аж козеня стоїть, від холоду трясеться.
– Сховай, – каже, – мене. А то завтра пан прийде мене шукати. Як знайде, то й забере.
– Куди ж я тебе сховаю? Панські слуги такі пронирливі: вони скрізь шукатимуть.
– Стану я тополиною. А ти посади мене біля свого двору, та не забудь кожного дня
підливати.
Посадив Сидір тополину та й спати пішов. А жінка пита спросоння:
– А що, Сидоре, щось ніби мекнуло під нашими вікнами?
– Спи, це тобі наснилося.
На ранок пан і справді прийшов козеня шукати. Шукали слуги, шукали – не знайшли.
– Вмів узяти – треба було вміти ще й тримати, – сміявся Сидір.
Так і пішли ні з чим.
А Сидір кожного дня тополину свою підливає, лагідно з нею розмовляє. Спостерегла те
жінка та й питає:
– А що це там за деревина біля нашого двору росте?
– Так… Тополина собі.
– А чому я її раніше не бачила?
– Не знаю. Уваги, мабуть, просто не звернула.
– А чому ти її підливаєш щодня?
– Щоб не засохла. Хай росте собі.
– Е, Сидоре, тут щось не те. Давай краще ми її зрубаємо та й спалимо.
– І чого, жінко, ти така навісна? – розсердився Сидір. – Козеня тобі заважало, і ця
безмовна деревина – також.
– Бо користі від неї ніякої нема. Один лише затінок.
– Ні, вже як собі хочеш, а тополину цю я зрубати не дам.
Вичекала жінка слушну годину, коли Сидір у поле поїхав, взяла сокиру та й зрубала
тополину. Порубала вона її на шматки і в печі спалила. Приїхав Сидір з поля – а деревини
нема. Здогадався він, що сталося лихо.
– Що ти, вража жінко, наробила? Нащо ти тополину спалила?
– Спалила – от і все.
Засумував Сидір. Вибрав він попіл, пішов у садок та й закопав його в землю, а сам став і
гірко заплакав:
– Прости мені, мій товаришу, не зберіг я тебе.
Аж гульк – а перед ним козеня скаче, живісіньке! Зрадів Сидір.
– Ну, – каже, – друже мій, тепер у нас з тобою одне залишилося: обертайся ти конем – та
й помандруємо світ за очі. А то клята баба нас обох зі світу зведе.
Як вирішили, так і зробили. Зібрав Сидір харчів у торбу і сказав до дружини:
– Не вміла ти, жінко, мене шанувати і до моїх порад дослухатися, то залишайся здорова:
їду я світ за очі. Поживеш сама – дізнаєшся, по чім ківш лиха, то й може порозумнішаєш.
Сказав отак Сидір, сів на свого коня та й поїхав. Їде собі, з конем своїм розмовляє. Їде
день, їде другий. На третій день опинився він у негустому лісі.
Якось по-особливому гарно було тут. Сонце просвічувало між деревами. Дерева кидали
свої тіні, і вони здавалися живими, немов би жили окремо від дерев.
– Отут і спочинемо, – сказав Сидір.
Не встигли вони і по шматку хліба з’їсти, коли йде якийсь пан. Іде собі, ніби прямісінько
до Сидора:
– Здоров був, чоловіче добрий.
– І ти здоров будь.
– А чого це ти по світу без діла вештаєшся?
– А хіба цей світ тобі належить, що й повештатись по ньому не можна?
– Та можна. Але ти краще от що: наймайся до мене на роботу.
– А яка ж у тебе робота? – запитав Сидір.
– Як для тебе, то якраз підходяща. Розумієш, є у мене три сини. Норовисті хлопці.
Шукаю я їм наставника. Як витримаєш з ними три дні, виконуватимеш усе те, що тобі
загадаю, нагороду дістанеш, а коли ні, то… то візьму я тоді твого
коня.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + eleven =