Казка за казкою

– Велено мені Вам кланятися та до підводного царства Вас кликати.
Зраділи вони, та того не показують, а Василь і каже:
– А ти робиш тільки те, що тобі велено? Чи й своєю головою до чогось доходиш?
– Ти, Васильку, не гарячкуй, – спинила мати.
– Служба, брате, – мирно відповів човняр.
А Василь буркнув:
– Чорт тобі брат. Або той, що під водою сидить.
Та й сплюнув спересердя.
Ступили в човен та й попливли рівно та гладенько. І оком не змигнули, як стояли вже під
водою у палаці морського царя. Диво та й годі. Довкола була вода, а вони сухісінькі. Крізь
товщу води пробивалося сонячне світло і золотило пісок і рибок, що заклопотано
метушилися. Вони опинилися наче в зовсім іншому світі. Все тут було наче в сповільненому
кіно, ніби нікому і діла не було до того, що відбувається на поверхні, а тим паче на березі.
Незнані морські квіти та водорості ледве ворушилися від невидимих течій та струмочків.
Василь і Марія були так приголомшені побаченим, що й забули про небезпеку, що могла тут
на них чигати.
– О, а це що таке? – то Василь побачив русалок.
– Думаю, що русалки, – сказала Марія.
– А я думав, що русалки тільки в казках бувають.
– А ми з тобою хіба ж не в казці? Отак комусь розкажи – не повірять і засміють. А
русалки хороші.
– Тьху! Ні дівчина, ні риба – мара та й годі.
– Ні, ти, Василю, не правий. Вони гарні, дивися, як вони граційно плавають довкола нас.
Вони нас вітають. А де ж Моріана? Дівчата, ви не скажете, де Моріана?
– Морську царівну прибирають. Сьогодні бенкет. Буде багато гостей.
І русалки закрутилися у жвавому танку. Вони старалися для Василя. Та він на них не
зважав. Він чекав Моріану.
– Мамо, Василю! – І Моріана – вони й не побачили, звідки дівчина з’явилася, – обняла їх
обох.
Вона була гарна і якась неземна. Одяг її якось дивно світився, а на голові була коштовна
корона всіх кольорів веселки.
– Як я за Вами скучила.
У всіх трьох на очах були сльози. Русалки зупинили свій танок і зачудовано дивилися на
людей, що прийшли до них із зовсім іншого світу.
– Я принесла тобі кетяг калини. Чи…
– О, дякую. Я приколю на грудях. Це буде моя найкоштовніша прикраса.
– Ти гарна, – сказав Василь, – тільки якась… не наша.
– То я тобі не люба? О, якби ти знав… я сама собі осоружна у цьому одязі. Я все це
одягнула лише для того, щоб побачити вас. Тому й на бенкет погодилася.
– Ясочко моя, як нам тебе вирвати звідси?
– Про те і не кажи. Дві акули вдень і вночі стережуть царство. А батько і слухати не хоче,
щоб мене відпустити. Я вже як просила, як плакала, – марна справа.
– А ти ж сама як? Чи хочеш додому?
– Він ще питає! Чайкою майнула б, хвилькою злинула б. Аби хоч дощиком пролитися
над нашою хатою. Та ходімо вже. Треба цареві Вас показати. Він чекає.
– То й ходімо.
Цар сидів на пишному троні, оздобленому перлами. Борода звисала йому до колін.
– Радий вітати Вас у моєму підводному царстві. Мені моя дочка багато про Вас говорила.
Марія так і кинулась до нього, падаючи на коліна і в сльозах простягаючи руки:
– Відпустіть, благаю Вас, Моріану. У Вас так багато скарбів, а в мене вона одна.
– Встань, земна жінко, і не проси неможливого. Моріана – морська царівна і моя дочка.
– Але ж я над нею ночей не досипала, рятувала від усяких хвороб.
– Я все ціную, земна жінко, але… а ти чому не просиш? – раптом звернувся він до
Василя, дивлячись на нього суворо і непривітно.
– Бо знаю, що Вас ні проханнями, ні слізьми не проймеш.
– Правильно знаєш.
– Вас можна пройняти тільки силою.
– Що? Мене? Силою? Ну, хлопче, щастя твоє, що Моріана сьогодні така гарна. Вона
потішила мене – вперше одягнула одяг царівни. А то я б тобі…
– А що багато говорити? Давайте поміряємось силою: хто кого. Якщо мій верх буде, Ви
відпустите Моріану. А якщо Ваш… Ну, тоді мені вже ні про що не треба буде просити.
– Василю, – скрикнула дівчина, – ти сам не знаєш, що кажеш.
А цар лише посміхнувся.
– Ось дочекаємось гостей – і я їх розважу тим, що зітру тебе на порошок.
– Я не радив би Вам чекати гостей, бо Вам буде соромно, якщо я Вас подолаю.
– Ах, ти, рибячий хвіст, – вигукнув цар спересердя і почався двобій. Він тривав досить
довго. І з завмиранням серця стежили Марія і Моріана за ним. Іноді здавалося, що Василь
ось-ось впаде, розчавлений і знівечений. Здавалося, що його вже немає. І Марія з Моріаною в
горі заломлювали руки. Та він знову вставав і кидався на морського царя. Нарешті Василь
неймовірним зусиллям підім’яв старого, зв’язав мотузком і дістав ножиці.
– А зараз я обітну Вашу бороду, щоб Ви трохи помолодшали. Бо сила у Вас, мушу
признатися, таки, як у молодого.
– Не ганьби, хлопче. Незабаром гості зійдуться. Як я буду без бороди? Розв’яжи мене.
Клятий мотузок ніяк не піддається.
– А Моріана?
– Та забирай її к бісу! Через неї у мене самі тільки клопоти. Але нехай на бенкеті побуде.
Я вже всім розказав, що на бенкеті буде морська царівна.
– А як я маю знати, що тобі можна вірити?
– Та хай мене краб з’їсть, коли збрешу.
– Ну, гляди, старий. Ти бачиш, що зі мною жарти кепські.
І хлопець розв’язав морського царя.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × two =