Казка за казкою

От вийшла нарешті вона з хижки – аж ніби помолодшала, аж пісню якусь замуркотіла.
– Е, та ти, бачу, ранній. Та й роботящий. Ну, за твою доброту та за труд твій дістанеш ти
від мене нагороду.
– Ой, бабусю, не треба мені нагороди, звільніть лише від каменя братів моїх.
– Звільню я братів твоїх, коли ти за ними так побиваєшся. Але найперше все-таки
нагорода. І, повір, вона варта того, щоб її прийняти.
І баба подала хлопцеві торбину, не порожню, в ній щось було.
Терешко відкрив її – аж там – хлібина.
– Ой, спасибі, бабусю, – зрадів Терешко. – Це мені на дорогу згодиться.
– Усе не так просто. Вийми хлібину з торби.
Хлопець вийняв. Коли дивиться – аж у торбі знову свіжа хлібина.
– Тепер второпав? Це чарівна торба. Скільки б ти з неї хліба не брав, вона ніколи не буде
порожня.
– Дякую вам. Цій торбі ціни нема.
– Твоя правда. Нема їй ціни. Та це ще не все.
І стара подала хлопцеві невеличку скриньку.
– Тримай і це, – сказала вона. – А тепер проведи пальцем по її поверхні, малюючи кола –
та по сонцю, та по сонцю.
І почулася дивна музика, спершу здалеку, потім ближче, і залунала зовсім поряд. А
потім, як дивне видиво, з’явилася прекрасна дівчина. Вона була така гарна, що від неї і очей
не можна було відвести. Здавалося, це сама весна прийшла на землю, щоб звеселити погляд
людський. Дівчина танцювала якийсь дивний танок, і вже ні на що не можна було дивитися,
тільки на неї. Терешко дивився і посміхався, і, здавалося, він забув про все на світі… Ні, не
про все. Про свою Орисю він не забув.
– Над чим задумався? – спитала стара. – Гарна дівчина?
– Дуже гарна, – промовив Терешко, – та моя Орися таки краща, більш земна, більш
справжня. А ця – як сон. Але гарний сон.
– Досить, – сказала стара – і видиво зникло.
– Візьми цю скриньку, може, знадобиться.
Подякував Терешко і за цей подарунок. А баба і каже:
– І я ж колись ох і гарною ж була!
Терешко з недовірою глянув на неї.
– Що? Не віриш? Важко повірити. Зачаклував мене злий Чорнохват. Уже сім віків
потворою живу на світі: жити важко і померти не можу. Якби хтось переміг чаклуна. Та хто
його переможе?
– Я його переможу.
– Та куди тобі! А втім… буває і таке. Але не варто через мене наражатися на небезпеку.
Та зараз про те не йдеться. У всіх казках неодмінно має три подарунки бути. От і ми не
будемо відступати від цього правила. Подарую я тобі пташку-вістунку. Куди захочеш, туди й
полетить і звістку про тебе подасть кому скажеш.
Подякував Терешко і знову за братів почав просити, аж йому сльози на очі навернулися.
– От добра в тебе душа. Сім віків звікувала, а такого, як ти, не бачила. Брати тебе
зумисне напризволяще залишили, а ти їх жалієш. Ну, та добре вже, ходімо.
І пішли вони до двох високих камінних стовпів. Тут баба і сказала:
– А тепер обійди тричі довкола стовпа проти сонця і скажи: “Нехай той дурень ще на
світі живе”, а потім – довкола другого стовпа, промовляючи: “Нехай той непоштивий ще на
світі живе”.
Тільки зробив це Терешко, як обидва брати і стали перед ним, живі та здорові, та й ну
Терешка обнімати, дякувати та братом називати. А Терешко і каже:
– Кланяйтеся бабусі. Якби не вона, вік би вам так стояти.
Хлопці лише скоса на стару глянули.
Тут-таки зібралися й рушили далі. Йдуть, про пригоди розказують. Аж старший і каже:
– От би зараз хоч шкориночку хліба.
А середульший додає:
– Правда, правда. Ну, хоча б малесенький кусник. Так їсти хочеться.
– Хліб у нас, хвалити Бога, є, – сказав Терешко.
Посідали, з’їли по шматку, а старший брат і каже:
– Досить, хлопці. Дорога далека. Ще їсти захочемо.
– Їжте, браття, – каже Терешко, – у мене ще є.
От пішли вони далі. Аж приходять в одне село. А там сум і плач стоїть. Засуха і палючі
вітри весь урожай згубили. Голод у селі.
Почув таке Терешко – і до найстаршого в громаді: збирай, мовляв, людей.
– А навіщо? – питає той. – Чим ви можете їм зарадити?
– Та чимось уже зарадимо, збирай, – каже Терешко.
– Що ти надумав? – брати питають.
– Самі побачите.
І незабаром почали сходитися люди. Худі та сумні, декотрі з дітьми. А Терешко все хліб
з торби дістає та всім роздає. Спершу тіснява зробилася, але Терешко сказав, що хліба всім
стане: хто скільки захоче, стільки й матиме.
Брати надивуватися не могли:
– Скільки там у тебе в торбі того хліба? З вигляду ж така невеличка.
Посміхається Терешко та все хліб роздає.
– Зупинися, навіжений, – сказав старший брат.
– Ти здурів, – докинув середульший.
– Це ж скільки грошей можна було заробити.
– І навіть золота.
А ще більше обурилися брати, коли в дальший шлях пішли вони без чарівної торби.
Терешко віддав її найстаршому в селі, взявши собі на дорогу кілька хлібин.
– Отак задурно віддати! – не міг стриматися старший брат.
– Дурень! – облаяв Терешка середульший.
І не бачили вони, як до Терешка підійшла найкраща в селі дівчина і протягнула йому
згорток:
– На, візьми, добрий юначе! Це вишитий рушник. Він нам у спадок від бабусі дістався.
Не простий він, чарівну силу має. На ньому вишиті квіти і трави землі нашої, тому варто
обтерти тим рушником хворого чи пораненого – і слабість минається, а рани заживають.
Подякував Терешко дівчині та й побіг братів наздоганяти, що, лаючи його, вперед пішли.
От ідуть вони та й ідуть. Аж королівство якесь незнане. Смуток і тиша довкола: ні тобі
сміху, ні музики.
– А що тут у вас трапилося? Чому смуток такий у вашому королівстві? – запитав
Терешко у перехожого.
– Біда у нас – принц занедужав. Король усіх заморських лікарів поскликав – не
допомогло.
– А що ж за хвороба у вашого принца?
– Та… не знаю, як вам і сказати… словом, панська хвороба. Клопотів у нього ніяких…
Цілий день лежить, у стелю дивиться, все йому набридло, нічого його не цікавить.
– Проведіть мене до нього, – попросив Терешко. – Спробую я розворушити вашого
принца.
– Та що ти! – жахнувся старший брат.
– Навіщо це тобі? – здивувався середульший. Та Терешко вже йшов до королівського
палацу, і братам нічого не залишалося, як іти за ним.
Прийшли. Терешко привітався, як годиться, а потім і каже:
– Я прийшов вашого принца лікувати.
Провели до принца. Брати з цікавості і собі пішли. А принц і не глянув – лежить, у стелю
дивиться.
Дістав Терешко свою скриньку, непомітно кола пальцем провів.
Коли почулася тиха музика, принц глянув знехотя: мовляв, що там таке. А коли побачив
дівчину, що закружляла у якомусь примарному танку, то вже й очей не міг відвести.
Потанцювала дівчина якийсь час, та Терешко тихо сказав:
– Досить! – і все зникло.
– Ще, – благально прошепотів принц.
– Сподобалось? – спитав Терешко.
– Так, – відповів принц. І благально до Терешка:
– Нехай ще потанцює.
– Е, брате, в такому вигляді хіба ж можна дівчину зустрічати? Ти, звісно, принц, та все-
таки… Встань, поголися, приберися гарненько. А тоді і дівчину запросимо. А то вона
шепнула мені, що для такого нечупари і танцювати шкода. Ти вже вибач, але дівчата – вони,
знаєш, примхливі: їм однаково, чи ти принц, чи ні.
І сталося диво: принц встав і позвав прислугу, щоб його мили, голили та прибирали. А
вже потім, при повному параді, гарний і прибраний, попросив:
– Нехай увійде.
Довго танцювала дівчина, і не відводив від неї погляду принц, а коли вона зникла,
сказав:
– Я хочу з нею одружитися.
Такої халепи Терешко не чекав. І що його тепер робити?
– Це не така легка справа, хоч ти і принц. Тим паче, що вона бачила тебе у такому
непривабливому вигляді. Хіба ось як зробимо: ти кидай свої лінощі, берися за якісь справи – і
в принців, напевно ж, є справи – батькові допомагай чи що, а ми з братами підемо в дорогу.
Будемо в своїх потребах іти, то й у твоїй справі зайдемо, дівчину тобі посватаємо.
– Ото добре, – зрадів принц, – а я вас чекатиму.
Щасливий король дав Терешкові мішок золота, подякував усім разом та й з почестями
провів їх у дорогу.
От ідуть вони далі. Брати все частіше про щось перешіптуються. Заздрять, видать,
Терешкові, що у нього все так добре виходить.
– Бачиш, і золото дурнісінько заробив, – сказав старший брат.
– Ні за що! Як з неба впало! – додав середульший. – І нащо воно йому, те золото?
– Та почекай трохи, то і золото наше буде, і Орися. Чув я, що десь тут неподалік злий
чаклун живе, перехожих до себе заманює. І ще ніхто від нього не повертався.
– А ми?
– А ми що, і справді на дурнів схожі? Нехай до нього Терешко йде. Але треба нам
спершу ту дівчину із скриньки виманити. Без Терешка ми з тим не впораємось.
– І що ми з нею будемо робити?
– Ти таки і справді дурень! Коли вона буде танцювати, ми просто зловимо її, і нехай вона
за одного з нас заміж вийде, а другому Орися дістанеться. І золото навпіл поділимо. Ото і все.
А Терешко нехай собі живе у чаклуна.
Аж тут і палац завиднів – темний, страшний, потрійною стіною обнесений.
– Ну, Терешку, тобі в розвідку йти: ти ж таки у нас найрозумніший.
– То й піду, – спокійно сказав Терешко. І вже було рушив до воріт.
– Стривай, – брати в один голос. – Ти нам спершу ще раз ту дівчину покажи. Дуже вже
гарно вона танцює.
– То й гаразд. Покажу. Бо ж і справді гарно.
Відійшли від страшного місця у пишний видолинок. Дістав Терешко свою скриньку – і
небавом дівчина з’явилася. Тут, серед трави і квітів, вона здалася ще кращою. І раптом за
знаком старшого обидва брати кинулися до дівчини і хотіли вже її зловити, та тут-таки й
попадали, мов струмом вражені. Музика стихла, а дівчина так і стояла серед видолинка.
– Пробач мені, красуне, – тихо мовив Терешко. – Це не з моєї волі.
– Знаю, – почув хлопець її тихий голос. – І не з своєї волі я стала танцівницею. Потрапив
мій батько у рабство до чаклуна Чорнохвата, он бачиш – його палац видніється – і мушу я
з’являтися на поклик музики і тішити людей, хоч самій зовсім не весело. Єдина втіха, що, хто
до мене доторкнеться, то той і згинути може. Допоможи швидше своїм братам, якщо можеш,
бо пропадуть.
– А ти?
– А мені скажи: “Досить” – і я зникну.
– А може, тоді викинути ту злощасну скриньку?
– Ні, чаклун нову змайструє.
– А як же допомогти тобі?
– Не знаю. Треба перемогти чаклуна: хоч силою, хоч розумом. Прощай! Відпусти мене.
– Досить, – сказав Терешко – і дівчина зникла.
Глянув він на своїх братів, що непорушно лежали на траві, дістав свій вишитий рушник,
що добра дівчина подарувала, та й почав ним братів своїх обтирати. І сталося диво: брати
відкрили очі.
– Ну і спав же я, – здивовано сказав старший.
– А де це ми? – спитав середульший.
– Ми поблизу палацу чаклуна Чорнохвата. Ходімо до нього.
– Ти що, здурів? – обидва в один голос.
– Ходімо звідси скоріше.
– І взагалі, мені здається, що нам пора вже повертатися додому.
– Е, хлопці, ні, – сказав Терешко. – Ви собі як хочете, а я піду до чаклуна. У мене є до
нього справа. А ви, якщо зі мною щось станеться, Орисі кланяйтеся і скажіть їй, що я її
любив над життя.
– Ти вже, брате, не турбуйся, – сказав старший брат.
– І золото твоє ми додому донесемо. Не йти ж тобі з ним до чаклуна – ще одніме… І про
Орисю ми подбаємо. А як же інакше! Ти ж наш брат…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 7 =