Вийшла Баба Яга і аж руками сплеснула.
– От догодили ви мені! От потішили! Ну, ходіть уже обідати. А про мене ви даремно
теревені правили. Я хоч і не належу до добрих, але зла великого не роблю. Ну там полякаю
кого трохи, поморочу, ну, блуд на кого нашлю. Блукає чоловік по хащах, а я собі з того
сміюся – все ж сяка-така розвага для старої.
– А хто нахвалявся мене з’їсти? – з докором сказав Правоногий.
– І ти повірив? Та це я так, для гостроти відчуттів.
– А скажіть-но, бабусю … – обізвався Штукар. – От ви тут так жаліли чаклунку добра і
краси.
– Ой, вона, ягідка моя, десь там у Харлампія у неволі мучиться, – знову заплакала Баба
Яга.
– Ну, сльозами тут не зарадиш, – сказав Штукар. – Їй допомогти треба.
– Допомогти? А як? Харлампій і близько нікого до свого замку не підпускає. Стереже її,
як зіницю ока.
– Найперше розкажіть мені, де той замок Харлампія.
– Ти туди хочеш іти?
– Та хотів би. Хоч глянути на те відьмацьке кубло.
– Ой, сину, не йди. Харлампій тебе зі світу зведе.
– А я, бабусю, живучий.
– Дивуюся я вам: до всього вам діло. От хатинку мені полагодили, хоч я і Баба Яга,
персонаж, можна б сказати, негативний. І про крихітку мою клопочетеся. Але не йдіть туди,
там – загибель.
– А ви все ж розкажіть, – наполягав Штукар.
– Ото біля озера потічок тече. Якщо йти проти його течії, то дійдеш до гори, звідки той
почіток початок бере. Та гора дуже крута, ніде тобі схилу ніякого. На тій горі і стоїть замок
Харлампія, а на ньому і вежа, де Харлампій свою полонянку тримає. Вона звідти вирватися
не може, бо він ту вежу заклятим словом зачинив. Ніхто того слова не знає, ніхто ту вежу
відчинити не може.
– А ви, бабусю, те слово знаєте?
– Я…
– Знаєте, знаєте! По очах бачу, що знаєте. Така розумна жінка, та щоб не знала!
– Так, я розумна. От мій розум і каже мені, щоб я того слова тобі не відкривала.
– Ну так. Це вам підказує розум Баби Яги. А що каже ваше людське серце? Адже мусить
воно у вас бути. Це воно витискало сльози з ваших очей.
– Ой, хлопче, і не знаю, як мені бути.
– Тоді ваша улюблениця буде в полоні. Тоді незабаром на світі зникне добро. І нікому
більше в голову не прийде полагодити вашу хатинку.
– Ну, слухай. Тільки – нікому. Коли підійдеш до вежі, треба сказати так: “Від сходу
сонця і до заходу, від заходу аж до сходу немає більшої сили за моє слово. Вежо, відчинися!’
– Дякую вам, бабусю. То ми вже підемо.
– Побули б ще хоч день. Я вже до вас якось звикати стала.
– Ніколи, бабусю, мусимо йти. Як то їй там? У неволі день роком здається.
– Стривай, – зупинила Штукаря Баба Яга. – На ось тобі мій пояс. Опережешся ним – і
ніяка сила тебе не здолає: ні вогонь тебе не ушкодить, ні спис, ні шабля, ні стріла, ні інша яка
зброя.
– От спасибі вам. А скажіть, ще одного такого пояса для мого товариша у вас не
знайдеться?
– Ні, другого такого пояса у мене нема. Але дам я йому свою хустку.
– Ще чого! Хустку! Я що, баба? – обурився Правоногий.
– От бачиш, – образилася Баба Яга. – Він ще й не дослухав, а вже приндиться.
– Мовчи, дурню, тільки дякуй красненько, – тихо сказав Штукар.
– Так от… – продовжувала Баба Яга. – Як тільки пов’яжеш ту хустку на шию, станеш
невидимий, а це, повір, дуже важливо.
– Що ж, подякували – і в дорогу.
Десь біля заходу сонця прийшли до крутої скелі. Правоногий хустку на шию пов’язав – і
став невидимий – таки не одурила стара. Штукар замаскувався у кущах. Стали чекати. Думка
була така, що Харлампій свої злі справи вночі вершить. І правда. Як тільки сонце зайшло і
засвітив місяць, хлопці й побачили, як Харлампій, окутаний чорною хмарою, вилетів на
кочерзі з димаря та й помчав понад лісом.
– Ото дива, – сказав Правоногий. – Я б у таке і не повірив, якби сам не побачив.
– Ти і в Бабу Ягу не вірив. Але годі балачками бавитися. Час не чекає. Ти залишайся тут,
а я…
– Ти мене за цілковитого дурня і боягуза маєш. Ні вже, я піду з тобою.
– Та не маю я тебе за дурня і боягуза. Але зрозумій, вдвох нам до вежі не добратися.
Вилізти на ту гору неможливо. Я хочу ще в одному себе випробувати. Я того ще не робив,
але може моє штукарство і тут мені в пригоді стане. Я хочу … злетіти. Але не знаю, що з того
вийде. Це штука не проста. Я можу й загинути. Але хочеться вірити у добрий кінець цієї
казки. Ти тут на сторожі стоятимеш. Коли що, кричи пугачем. Вмієш?
– Та вмію.
– Спробуй.
Правоногий спробував.
– О, зовсім добре. Справжнісінький пугач.
– Стривай… А як дійсно справжній пугач закричить?
– Це задачка… я про таке й не подумав … А ти прокричи пугачем тричі, а потім свисни,
як розбійник. Ти у нас невидимка, тобі безпечно. Гляди тільки, міцніше хустку зав’яжи, аби
часом не злетіла. Ну, залишайся. А я спробую. Аби лише мені вдалося. Все. Не розмовляй зі
мною. Я мушу зосередити свою волю.
– Ти, як чарівник.
– А циркачі, щоб ти знав, і є чарівники. Увага! Пробую. Я можу! Злітаю!
І Штукар змахнув руками, наче крилами. Він піднявся на кілька метрів і гепнувся, боляче
вдарившись.
– Не можу, – сказав з розпачем.
– Не кажи того слова. Не впадай у розпач. Ти можеш. Повір у себе. Ти маєш мету: добро
і краса у темниці.
– Так, я можу! Я мушу!
Але і друга спроба не вдалася. Штукар потирав ударені місця і не мав сили на третю
спробу.
– Так і розбитися можна, – сказав він знесилено.
– Дурниці, – заговорив впевнено Правоногий. Це було зовсім на нього не схоже.
– Ти мусиш, бо більше нікому. Зберися з силами. Зал, глядачі, ти на арені. Оплески. Ну!..
І раптом десь з вишини почувся дивовижний спів, чистий, наче прозорий. Як заворожені,
хлопці стояли і слухали. Співала чаклунка добра і краси. І як співала! Раптом Штукар
змахнув руками і полетів, легко і плавно, наче він у житті своєму тільки те й робив, що літав.
Правоногий затамував подих. Він боявся порухнутися, аби не злякати товариша.
“Летить, летить!” – вистукувало його серце. Правоногому здавалося, що він і сам зараз
міг би також злетіти. Але він не пробував. Він боявся ворухнутися. От Штукар уже на скелі.
Тепер його не видно. Замок огортала темна хмара.
– Аби лише йому вдалося! Аби лише вдалося! – шепотів Правоногий.
А Штукар уже стояв біля вежі. Спершу він хотів увійти в неї своїм вивіреним способом –
крізь стіну, але з того нічого не вийшло. А з маленького віконечка долинав та й долинав спів.
Зблизька він здавався ще кращим. Він просто вражав, заворожував. Штукар ніяк не міг
згадати тих чудодійних слів, які мали б відчинити вежу. “Ще тільки того мені бракувало”, –
розсердився сам на себе. Він називав себе найобразливішими словами. Але іноді краса теж
вміє заворожувати так, що сил забракне, що не можеш більше думати ні про що. Штукар
напружився, подумки відмежував себе від того дивовижного співу – і згадав! Згадав!
– Від сходу сонця і до заходу, від заходу і аж до сходу немає більшої сили за моє слово.
Вежо, відчинися!
І вежа відчинилася. Чаклунка зойкнула й урвала свій спів. Вона була маленька, майже
крихітна, вся в голубому, її срібне волосся розсипалось по плечах і ніби аж світилося.
Здавалося, що вона була зіткана з самого повітря, що вона зовсім не має ваги. Штукар
пересилив себе, закрив очі, щоб не бачити тієї дівочої вроди і сказав:
– Я прийшов, щоб врятувати тебе, красуне.
– Я не маю сил ні на що! Ця вежа і той злий чарівник забрали всі мої сили.
– Але ти мусиш, бо без тебе загине світ.
– Я мушу! Так, я мушу!
– Ти все можеш! До тебе повертаються твої сили.
– Так, я все можу!
– Ти вільна!
– Так, я вільна! – проспівала чаклунка і випурхнула з вежі.
– Стривай, тут висота. Я ледве здолав її. Я летів на твій голос. А тепер ми вдвох. Я її
тепер не здолаю. Ми можемо розбитися.
– Ні, ми не розіб’ємося.
І вона зняла з пояса маленьку суремку і засурмила, і загукала:
– Гей, вітре-теплокриле! Прилети сюди мерщій.
У лісі тьохнув соловейко, хоч було вже пізно: час його витьохкувань уже минув. Запахли
квіти, місяць висвітив усе довкола – і стало гарно і любо на всьому білому світі.
Раптом знизу почувся крик пугача, а потім дикий свист.
– Що це? – жахнулася дівчина.
– Це сигнал подає мій товариш. Небезпека. Певно, Харлампій повертається.
– Ой! – перелякалася. Бо була зараз зовсім не схожа на чаклунку, а на маленьку тендітну
дівчинку. Але саме в ту хвилину їх підхопив теплокрил і опустив вниз, поставивши під
скелею, де на них чекав схвильований Правоногий.
– Харлампій летить. Я почув посвист його кочерги.
– Як ти думаєш? Він знає?
– Думаю, що його щось насторожило. Може, соловейко.
– Спершу він полетить у вежу. Бери красуню і стань он за тим рогом. Замаскуйся в
кущах.
– А ти?
– Я з ним тут… побесідую.
– А може ми…
– Роби, що сказав, – голос Штукаря був суворий до невпізнаності.
Харлампій пролетів над ними прямісінько в свою вежу, а коли побачив, що вона
відчинена, загримів гучним голосом:
– Хто це зробив? Я зітру його на порох!
Від злості він почав жбурляти вниз уламки скелі, так що друзям треба було дуже
пильнувати, аби котрийсь з тих уламків не влучив у когось з них. На чаклунку тут надій
покладати не можна було. У тому відьмацькому кублі вона зовсім втратила всі свої сили і
поки що не могла їх відновити. Стояла тепер, як перелякана дівчинка, роззиралася довкола і
ладна була розплакатися від свого безсилля.
– Я знаю, вони далеко не втекли, – гукнув Харлампій. І знову засвистіла його кочерга.
Правоногий був невидимий, але Штукар злякався, щоб Харлампій не побачив дівчину,
адже вона зараз зовсім беззахисна. Він не міг побачити, що Правоногий пов’язав їй на шию
свою хустку. Штукар загукав, привертаючи до себе увагу відьмака:
– Ходи сюди, Харлампію, поговоримо.
– Який би дідько з тобою говорив!
– А все ж таки ходи.
Харлампій опустився під скелю і побачив Штукаря.
– Де чаклунка добра і краси? – гукнув грізно, аж відлуння довкола перелякано загуло.
– Ого! Вона вже звідси далеко.
– Це ти її випустив?
– Я.
– Але ж як? Я зачинив вежу своїм словом.
– Овва! Бачиш тепер, чого вартує твоє відьмацьке слово. Моє виявилось сильнішим.
– Це ми ще побачимо. Тримайся, мізерний чоловіче.
І він дихнув на Штукаря вогняним жаром. Але Штукар стояв, ніби й не зауважуючи
полум’я, що валувало з ніздрів Харлампія. Тоді відьмак обрушив на Штукаря цілий водяний
стовп. Але, коли вода спала, то Харлампій побачив усміхненого хлопця, що зневажливо
дивився на нього.
– А тепер ти тримайся.
І Штукар вихопив у Харлампія його кочергу і давай нею лупцювати відьмака, а той
безсило стояв і навіть не захищався. І звідки міг знати Штукар, що всі чари Харлампія саме в
його кочерзі? Він бив чарівника його кочергою, як простою палицею, аж доки йому не
набридло. Нарешті Штукар сказав:
– Іди геть! Сиди собі у своєму замку і не роби людям зла.
– Віддай мені мою кочергу.
– Не віддавай, – крикнула чаклунка добра і краси, кинувши рятівну хустку Правоногому
і виходячи з-за відрогу скелі. Але було вже пізно. Харлампій вже міцно тримав кочергу у
своїх руках і знову був могутнім чарівником.
– Всі чари в його кочерзі, – гукнула дівчина.
– Швидше тікай за скелю, – благально мовив Штукар.
– Не втече, – ревнув Харлапмій. – І ти не втечеш.
І кинувся на Штукаря. Але той перекинувся на могутнього лева і рикнув з усього голосу.
Харлампій розгубився і почав відступати назад. Тут несподівано з’явився невидимий
Правоногий. Він по-простому стукнув відьмака по голові уламком скелі, котрих Харлампій
досить накидав униз. Харлампій, випустивши з рук свою кочергу, впав навзнак, до ладу не
розуміючи, хто ж його вдарив. Правоногий вхопив кочергу і, оскільки він був невидимий,
можна було подумати, що та кочерга сама собі ходить без сторонньої допомоги. Штукар у
подобі лева повернувся до дівчини і сказав:
– Ти ж чаклунка. Роби щось, щоб ми вибралися звідси, доки Харлампій не прийшов до
тями.
Але дівчина з жахом відсахнулася від Штукаря.
– Ти… лев! Я боюся тебе.
– А я й забув, – засміявся Штукар і став самим собою. – Чого боятися? – сказав він. –
Звичайні циркові трюки.
Тут чаклунка добра і краси зняла з пояса свою суремку і засурмила в неї. І знову, як у
перший раз, обізвався соловейко, місяць виплив з-за хмар, висвічуючи все довкіл, квіти
запахли, потічок захлюпотів. А чаклунка сказала, як проспівала:
– Гей, коні мої крилаті, скоріше до мене з моєю крилатою каретою!
Ще не відлунали її останні слова, як почувся якийсь шум і прямо перед ними зупинилася
карета, запряжена двома крилатими кіньми. Карета була заквітчана, а в гриви коням
повплітувано барвисті стрічки всіх кольорів веселки.
– Ну, сідайте і рушимо, – гукнула дівчина. Правоногий, що знову став видимим, хотів
було відкинути злощасну кочергу, але чаклунка сказала: – Ні-ні, бери її з собою. Без неї
Харлампій безсилий.
Карета піднялася вгору і полинула плавно й легко під витьохкування соловейка та
радісний гомін лісу. Сходило сонце.

По недовгім часі наші подорожні під’їхали, а правильніше б сказати, підлетіли, до
володінь чаклунки добра і краси. Важко було повірити своїм очам, важко собі навіть уявити
красу довколишніх лісів, садків, луків і квітників. Оселі сміялися барвами та вікнами. Ріки
зачаровували своєю чистотою та прозорістю, а небо своєю глибиною та голубінню.
– Як у казці, – замріяно сказав Штукар.
– У реальному світі такого не буває, – докинув Правоногий.
– Чому ж? – засміялася дівчина, котра знову набирала сил і ставала чаклункою добра і
краси.
– Це цілком реальний світ. Казкова тут тільки я, та й то лише тому, що я чаклунка. А так
– я звичайна собі дівчина, котра теж, між іншим, мріє про своє щастя, якого не під силу собі
начаклувати. – І зітхнула. – Не вірите? Так, так, я – звичайна дівчина.
– Тільки краща за інших, – закохано сказав Штукар. Дівчина, хоч і була чаклункою, від
тих Штукаревих слів зашарілася, як це вміють звичайні дівчата, і стала ще кращою, якщо це
тільки можливо.
– А ще казковим, мабуть, є те, що зло ніколи не перетинає кордони моїх володінь. Тут
панує тільки добро і краса.
Тим часом карета зупинилася біля ошатної оселі.
– Отут поки що розташовуйтеся, доки я вас не переженила на тутешніх красунях, –
сказала чаклунка добра і краси. – А ще… оскільки я все-таки трохи з казки, кожен з вас може
загадати одне бажання – як нагороду за мій порятунок. Отже …
– Жити в твоїх володіннях, – як школярі, в один голос сказали обидва хлопці.
– Ну, для того і чарів не треба. Живіть собі. А ще?
– Побудувати великий цирк. Щоб люди могли приходити розважитися – і дорослі, і діти.
Чаклунці цей задум сподобався.
– І ми поставимо в своєму цирку нашу казку. В цій казці кожен буде сам собою. За
чаклунку буду я. Бабу Ягу справжню покличемо, бо й не зла вона зовсім.
– А Харлампія?
Всі засміялися.
– Ні, Харлампія кликати не будемо. Тільки хто ж нам його зіграє?