– Е, ні, – сказав Сидір, – на таке я не пристаю. Бо що я вартий без коня? Краще тоді
відразу голову мені зітнеш.
– То й згода. Як я твою голову зітну, то й так кінь мені дістанеться. А ти які умови
ставиш?
– Ет, які там умови! Миску каші та й кусник хліба. Але коню, щоб гарне стійло і харч,
щоб добрий був.
– Е, то ти за свого коня більше журишся, ніж за самого себе, – хитро примружився пан.
– Ну, то й пішли – тут недалеко.
Не зважив Сидір на коня. А той якось сумно плентався, понуривши голову.
Прийшли. Широкий двір просто серед лісу. Простора оселя. Увійшли в оселю. Тут тільки
Сидір зрозумів, куди він потрапив. І йому стало лячно.
– Ось мої три сини, – гордо сказав господар.
І Сидір побачив трьох велетенських зміїв, у кожного з них по три голови. Один змій –
повзучий, другий змій – летючий, а третій змій – полум’ям дихає. Усміхнувся господар:
– Ну, як тобі мої хлопці?
А Сидір йому:
– Хлопці, як хлопці: нічого особливого.
І змії від тих слів, ніби якось поменшали.
– І тобі не страшно? – здивувався господар.
– У страху очі великі. А в мене ж звичайні.
– Ходімо, я покажу тобі, де ти спатимеш.
– Та, що там, – відмахнувся Сидір, – де мій кінь, там і я.
– Не гоже, щоб наставник моїх синів та спав на конюшні.
– Та я чоловік простий, звик уже з конем одною попоною накриватися. І розуму від того,
уявіть собі, не меншає.
Було видно, що господар з того був не дуже втішений. От настала ніч, всі поснули. Не
спить лише Сидір та кінь його.
– Ех, вляпалися ми з тобою, – сумно сказав Сидір.
– Ще й як! – погодився кінь. – Чому ти на службу став, мене не спитавши?
– Та як же я мав тебе питати, коли ми були не самі?
– Воно то так… Але це і є той чаклун, що обернув мене на коня. Тільки й того, що можу
іншу подобу приймати.
– А за що він так тебе?
– О, то довга історія.
– А коротко можна?
– Та можна, чом би й ні! Був я собі хлопцем, от, скажімо, як і ти. Та була в мене дівчина
– гарна, як зоря вранішня. На моє лихо зайшли ми з нею у цей ліс і сподобалася вона злому
чаклунові. От і…
– Отуди к бісу! Якого ж ти лиха завіз мене сюди, якщо ти знав?
– Винюся, брате, винен. Але так захотілося на свою зіроньку хоч краєм ока глянути.
– Розумію тебе, ще й як розумію… А де ж вона, твоя дівчина? І чому ми її ще й досі не
бачили?
– Він її у темниці держить. Он чуєш, співає …
І справді, почулася тиха дівоча пісня. Голос був предивний. Від тієї пісні, здається, зорі
плакали, і роса падала на землю і ліс.
Якби мені полинути
За високу гору,
Якби мені та й почути
Милого розмову.
Нема мого миленького.
Нема та й не буде.
Ізв’ялили моє серце
Чужі лихі люди.
Кінь тихо заіржав. Раптом почувся гнівний голос господаря:
– Зараз же перестань! Спати по ночах не даєш!
– Вже мені і поспівати не можна?
– Не можна. Виходь за мене заміж – то й будеш співати, скільки заманеться.
– Не вийду я за тебе, не вийду! – У голосі дівчини розпука й сльози. – Ось прийде мій
Іванко і визволить мене.
– Аякже! Чекай! Його вже і в живих нема.
– Ні, він є, і чує моє серце, що він десь зовсім близько.
– От клята дівка!
І почувся посвист батога, і удар, і легкий зойк.
– Не можу! – тихо зітхнув кінь, що відтепер для Сидора мав ім’я Іванко.
Раптом відчинилися двері і вбіг розлючений господар. Він почав несамовито шмагати
коня батогом.
– Е, ні, господарю, – прискочив до нього Сидір, – такої умови у нас не було.
Той різко розвернувся і пішов геть.
– Що робити будемо? – тихо спитав Сидір.
– Не знаю, брате, – відповів Іван, – знаю лише одне: я не піду звідси, доки не звільню її,
або ж не загину. От жаль мені лише, що й тебе в цю халепу втягнув.
– Не жалкуй, брате. Вдвох воно легше, ніж одному.
Вранці повів Сидір свого коня напувати. Аж бачить – на дереві сільце, а в тому сільці
пташка заплуталася.
– Зараз я тебе звільню, бідолашна, – сказав Сидір і обережно вивільнив пташку. А та
пурхнула на вищу гілку та й заспівала. Та так, що Сидір з Іванком і слова розібрати могли.
– Ой, знаю я вашу біду, та допомогти вам не можу. Та чим, можу, допоможу. Ось нате
вам по три насінинки: одна порятує вас від зміїної отрути, друга – від полум’я, а третя – від
сили злих чаклувань. – Кинула пташка ці насінини та й полетіла собі.
А Сидір з Іванком ще трохи постояли, зачудовано дивлячись їй услід, та й повернулися
до двору. Господар уже на них чекав. Думав – утекли.
– Поїдеш із синами в поле. То гляди мені, за хлопцями наглядай, але й сам не ледачкуй.
Поле було серед лісу. Змій, що полум’ям дихав, дихнув – і спалив увесь бур’ян і деревця,
що насіялися на полі. Змій повзучий проповз полем – тай зорав усю нивку. А змій летючий
пролетів над полем, засіваючи його насінням. От і впорались. Сидір аж подивувався, як це у
них вправно вийшло.
– А тепер ти на своєму коні води навози та полий нивку, бо щось дощу давно не було,
земля суха.
– Ще б не суха, – зауважив Сидір, – не треба було її своїм полум’ям так палити.
– Чи ви чули, хлопці? Що це за комариний писк?
– Провчимо його?
– Провчимо.
– Хто візьметься?
– Та я, – зголосився повзучий змій. Та й кинувся на Сидора з конем. Ужалив одного,
вжалив другого – а ті й нічого: стоять собі.
– Що за дивина? – здивувалися змії.
– Дай-но я, – сказав той змій, що полум’ям дихає.
Дихнув раз – нічого, дихнув удруге – нічого. Дихнув утретє – а ті стоять собі.
Зрозуміли змії, що Сидір і кінь його не такі вже й прості і що боротися з ними не так вже
й легко буде.
– Ану, брате, спробуй ти, – звернулися до летючого змія. А той змій та був чаклуном.
Від батька дещо вмів. Особливо йому вдавалося страх на людину наганяти. Так навіть у
батька не виходило. Політає над кимось трохи – то той вже стоїть ні живий, ні мертвий.
Політав він і над Сидором, чаклуючи, а Сидір стоїть собі посміхається, і кінь стоїть,
копитами перебирає.
– Що за чудасія, – дивувалися змії.
А Сидір їм:
– Побавились, хлопці? Тепер відпочивайте. А ми по воду поїдемо.
Річка була недалеко, та відразу показуватися не стали: вирішили послухати, про що змії
між собою говорять, що задумують проти них. Один сказав:
– Боротися з ними – не така, видно, проста штука, якщо ми не впорались.
– Ет, дурне кажеш, брате! Проти нашого батька ніхто не встоїть.
– А що батько?
– А батько на них дракона з загадками випустить. Тих загадок ще нікому не вдавалося
відгадати.
– А які на цей раз будуть?
– Ну, приміром, перша: що це за звір, що має шість ніг, дві голови і один хвіст?
– І що це за звір? Я такого не знаю.
– Невже не знаєш? Вершник на коні.
Зареготали.
– А друга?
– А друга: біжить, біжить – не вибіжить: тече, тече – не витече.
– А що ж воно таке?
– Ти, брате, хоч і маєш три голови, та можна подумати, що ти безголовий. Це ж ріка.
Знову регіт.
– А от третю ні за що не відгадати.
– Ну-ну! Ніколи не думав, що загадки так цікаво відгадувати.
– Та ти ж ще ні одної не відгадав.
– Однак цікаво.
– А третя: вранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері – на трьох.
– Ого, яка складна загадка.
– Нічого складного. Це людина.
– Таке вигадав. А де ж ти бачив, щоб людина на трьох чи на чотирьох ногах ходила?
– Ну, ми того не знаємо, бо ми змії. Але людська дитина перед тим, як навчитися ходити
на двох ногах, лазить на руках і ногах, тобто на чотирьох. Потім уже, так би мовити, опівдні,
– на двох, а коли людина зістаріється, то ходить з палкою, тобто на трьох…
– Отут і кінець тому чумакові: він ні за що не відгадає!
– А що, коли все-таки відгадає?
– Тоді батько зачаклує його у якусь тварину.
– Але ж ти не міг його зачаклувати.
– А батько зачаклує. В мене ще не дуже добре виходить. А від батькового чаклування
ще ніхто не втік.
– Тут Сидір почав ніби покрикувати на свого коня, немов щойно тільки під’їхав.