Казка за казкою

З того дня стали вони жити втрьох. Жили в мирі та злагоді, і серце материнське раділо:
– Добрих дітей Бог мені послав. Неначе рідні.
А якось навесні стояла мати на подвір’ї, хлопців у поле виряджала, щось їм радила, а
вони до її слів уважно дослухалися. Коли дивляться, вершник скаче.
– Дивися, брате. Чи не звістка яка з Запорожжя? Чи не похід?
Другий сказав:
– Та зараз і довідаємось.
А Явдоха, почувши про похід, стояла бліда та хрестилася, аби її дітей лиха звістка
обминула. Аж вершник і справді на їхнє подвір’я завернув. А під’їхавши, з коня зіскочив,
привітався та й каже:
– Оце, либонь, брати мої, а це, здається, й мати. Чи не Ви будете Явдоха Перебийносиха?
– То я й буду.
– А я Вас, мамо, відразу й не впізнав. Я – син Ваш найменший, Іванко. Чи впізнаєте?
Явдоха вже й не здивувалася, лише сльозу витерла та й каже:
– Впізнаю, сину. Як би не впізнати! Хоча раніше, здається, ти трохи рудуватий був та
зростом менший.
– Е, мамо, – озвався прибулець, – це я вже підріс трохи. Це ж скільки років Ви мене не
бачили! А що не рудий… Коли перейдеш бойовий гарт, то поневолі змінишся. Та давайте вже
снідати, що там у Вас є, бо такий голодний, що вола з’їв би.
Побратими засміялися:
– А ти, видать, лепський козак. Ще й не заробив, а вже їсти!
– Е, братове, їсти треба, доки година тиха. Бо як бува наскочить орда, то й наїстися не
встигнеш, а шкода ж потім буде. Все життя потім згадуватимеш оті вареники.
Усі засміялися. Хлопці прийняли з рук прибульця коня.
– Поводіть його, – сказав прибулець, – нехай охолоне, бо я всю ніч скакав, кінь весь
змилений.
– Вночі поодинці в нас небезпечно їздити. Тут ординці інколи шастають.
– Як шастають, то нехай мене бояться. Я ж таки вдома, а вони – зайди.
– Ходімо вже до хати, – кликала Явдоха, бо вже не терпілося їй почути розповідь про
свого третього сина. Дала вмитися подорожньому, поставила вареників зі сметаною, а сама
сіла навпроти та все дивилася, як козак вареники смакує. А як він наївся та перехрестився, з-
за столу встаючи, попросила:
– А тепер розкажи, сину, яка лиха доля звела тебе з моїм Іванком.
– Е, мати, не так. Лиха доля з ворогом зводить. А побратимів сам Господь єднає. Якось в
одному з боїв упав я, тяжко поранений, але ще живий. То Ваш син Іван мене виніс з-під
самого носа у ворога. Стріли, кулі, ба, навіть хтось по нас з гармати пальнув, а Іван рятує
мене, безсилого та безборонного. І досі не втямлю, як він мене витягнув з тієї халепи. Я ж
таки хлопець статурний вдався. Це через те, що вареники люблю. А Іван і худий, і зростом
нижчий, а впорався. Ще й жартував потім: “Я б тебе, харцизяко, й не рятував би, якби знав,
що ти помреш. А то, думаю, потрапить у неволю до басурмана та й пропаде ні за понюшку
табаки. Одужуй же тепер, халамиднику, бо назад до турків занесу”. – “А дзюськи! Не дамся!”
– засміявся я. І таки одужав. І стали ми собі побратимами. Багато він мені про село своє
розказував. Мені навіть здалося, що я вже тут колись був, а може, й родився отут-таки у
вашій хаті. А ще Іван про вашу долю журився, що самі Ви зосталися. А коли загинув він від
ворожої шаблі… Ну, ну, не треба роси. Ви ж таки мати козацька. Плакати треба, коли син з
лопуцька, в запічку сидить та пороху боїться. А ще, приміром, коли у басурманську неволю
потрапив, хай їй грець! Так ото подумав я собі: піду та пошукаю я оте село, оту матір та буду
їй за сина. Аж бачу – Ви не самотня. То чи приймете й мене до гурту? Бо я не тільки вареники
їсти вмію, але й роблю за трьох.
– Залишайся, коли твоя ласка. Буду і тобі матір’ю.
От зажили тепер укупі дружньою родиною. Небавом і про весілля стали думати. Отак
сиділи якось усі разом у неділю по обіді під яблунею та про щось радилися. Коли дивляться –
аж орел летить, та прямісінько над їхньою хатою.
– Що за знак, братове?
– Та який там знак! От підстрелити б його. Гляньте, як низько летить.
– Не треба стріляти, – сказала мати, – м’ясо його не їстівне. Пощо даремно птаха губити?
Десь і у нього діти є.
– А гарно ж як летить.
– Гордий птах.
– А великий же з біса! Он який розмах крил! Я й не бачив у наших краях такого.
– Може, з гір до нас залетів. Кажуть, у горах такі водяться. О, гляньте, гляньте! Він
опускається на наше подвір’я. Що йому тут треба?
– Сидіть, діти. Не треба його полохати. Я сама…
Орел сів, крикнув щось грізне та й завмер. Хлопці дивилися на нього з подивом, але не
наближалися, слухаючись наказу матері. А Явдоха повагом підходила до того орла. Зблизька
він видавався ще більшим, ще грізнішим, але вже не був таким гарним.
– А він їй не може заподіяти якого лиха? – спитав наймолодший.
– Нехай тільки спробує, – сказав той, що під чорним вусом.
А Явдоха все наближалася до невиданого птаха. Їй і самій було лячно, але пробувала
вгамувати свій страх і намагалася вдавати з себе спокійну. Не турок же він і справді. А потім
раптом Явдоха, сама незчулася, як це їй прийшло до голови, заговорила з ним, як з людиною.
Аж сама собі здивувалася. Говорила, як співала, і слова випливали немов із пісні:
– Чи ти, вірлоньку, блудиш? Чи світом нудиш? Чи лиха година прибила тебе до мого
двору? Бо ж знаю я, що ніколи горді орли з людьми не спілкуються.
І на диво відповів їй орел людською мовою:
– Я, жінко, не блуджу і світом не нуджу. А лиха година і справді прибила мене до твого
двору. Поранив мене один мисливець, і не можу я собі здобич вполювати. А додому дорога
ще далека. Якщо не підкріплю своїх сил, не долечу. А вдома на мене моя орлиця з дітьми
чекає. То дай мені, добра жінко, якоїсь поживи та криничної води напитися – то я полечу
собі.
– А що ж ви, орли, споживати любите?
– Ну… не пошкодуй, добра жінко, для мене хоча б… курки. Мало це, але ж я тоді зможу
додому долетіти.
Жаль було Явдосі отак собі нізащо-ніпрощо курку віддавати. Не так їх у неї і багато. А
тут ще про весілля думати треба. Але про те жінка соромилася навіть подумати, не те, що
сказати. Треба ж орла порятувати. Такий дужий та гордий, а бач потрапив у халепу.
Заглядали хлопці з-за хати, та близько не підходили, слухаючись материного наказу. А та
зловила курку, принесла води з криниці та й відвернулася, щоб не бачити, як орел її курку
буде їсти. А він з’їв геть усе, до останньої кісточки. Потім запив водою та й сказав:
– Ти добра жінка, Явдохо Перебийносихо.
– А ти й моє прізвище знаєш?
– Та знаю. І не тільки твоє прізвище знаю, а знаю й те, що ти за синами своїми
побиваєшся.
– Ой, вірлоньку, не край мого серця. Може, ти й дітям моїм очі виймав, як впали вони в
бою.
– Ні, не виймав я очі синам твоїм. Я не з тих орлів. Хоча й бачив відважних синів твоїх,
котрих, до речі, у піснях також орлами називають. Міг би я тобі чимало розказати. Та навіщо
тобі те знати? А за твою доброту я хочу тобі віддячитися. Підійди до мене та не бійся.
Кривди я тобі не зроблю.
Дістав з-під крила три маленькі насінинки, подав Явдосі та й сказав:
– Візьми ось та посій он там під тією яблунею. Та не забудь щодня поливати. А потім
побачиш, що з того буде.
Напився орел ще раз, змахнув крильми та й полетів. Дивувалася Явдоха, аж мов
остовпіла. Аж тут і її хлопці підійшли.
– Про що це Ви, мамо, з орлом розмовляли?
– Та… про всяке.
– А я й не знав, що Ви у нас з орлами розмовляти вмієте. І він Вас розумів?
– Добре слово всякий розуміє: і звірина, і птиця, і людина, – сказала Явдоха.
– Усякий розуміє, окрім турка. Бо з турком треба тільки шаблею розмовляти.
– Усякий розуміє добре слово, – сказав середульший, – а особливо, коли його ще й
куркою присмачити. Ми бачили, бачили. Ну й хитрюга той орел.
Хлопці засміялися.
– Скрута у нього, – сумно сказала Явдошка. Про насінинки вона вирішила не говорити
ще нічого. Хто його знає, що з того вийде. А може, й нічого. Потім діти засміють: орлові
повірила. Ні, вона їм нічого не скаже. Поки що.
Розійшлися хлопці. Скопала Явдоха грядку під яблунею та й поклала у землю три
насінинки. Загорнула, підлила та й стала чекати. Чекала день, чекала тиждень, кожного дня
підливаючи свою грядку.
– Певно, надурив мене той орел. Добре, що хлопцям нічого не казала. Ото сміялися б з
мене старої. Але навіщо тому орлу було мене дурити?
Але й далі заходилася підливати свою грядку.
По якімсь часі дощ рясний пройшов. Як роса спала, вийшла Явдоха на грядку свою
глянути. Дивиться – аж там щось наче стирчить із землі, на сонці поблискує. Нахилилася
жінка ледве не до самої землі, придивляється – аж то кінці шабель з землі витикнулися.
Здивувалася Явдоха, та своїм хлопцям – ні слова.
Минув ще час. Якось вранці до хати вбіг молодший з побратимів та й гукає:
– А йдіть-но всі сюди! А гляньте-но! Що це за знак, що в нашому саду шаблі ростуть? Чи
не пора нам, братове, в похід? Я одну шаблю спробував було з землі висмикнути – не
піддається. Що б це за знак?
Тут Явдоха заплакала та й розказала своїм козакам про насінинки, що дав їй орел.
– Е, хлопці, треба нам бути обачними. Хто його знає, що за таємниця тут ховається.
– Не думаю я, щоб то було щось недобре, – сказала Явдоха, витираючи сльози.
– Мусимо пильнувати ту грядку, щоб халепа яка не вийшла.
– Яка там халепа! Гляньте-но, шаблі козацькі. Так що боятися нам нічого.
– А що б ти хотів, щоб на нашій землі турецькі шаблі виросли?
– Та всяке буває. А яничари? А покручі всякі? Хіба ж не нашій землі іноді виростають?
– Ні, братове, на плеканій нашою матір’ю грядці турецька шабля не проросте.
Довший час про всяк випадок пильнували Явдощині козаки ту грядку, аж доки їм не
набридло. Шаблі, як стриміли з землі, так і далі стримлять. Не турки ж справді з тієї грядки
виростуть. Та й махнули рукою. А Явдоха кожнісінького дня ту грядку підливає, та тепер вже
не лише водою, а й гарячою материною сльозою, бо чуло її серце, що не прості то шаблі з
землі проросли.
Якось у неділю загаялася Явдоха та й пізніше прийшла свою грядку підлити. Прийшла
під яблуню, глянула – аж подих їй перехопило. Стоять під яблунею три козаки у повному
козацькому обладунку та ще при шаблях. Найменший землю з чобіт обтрясає. Один і каже:
– Де це ми, братове?
– Та, либонь, що вдома, – відповідає другий. А третій, найменший, глянув на Явдоху та й
каже:
– А он і мати наша вийшла нас зустрічати.
Тут Явдоха як кинеться до хлопців:
– Синочки мої, лебедики!
Та й у сльози.
– Не плачте, мамо. Чого тепер плакати? Хіба мало Ви ще наплакалися?
Почувши гамір, повибігали з хати побратими та й ну обніматися та плескати один
другого по плечах.
– А ми думали, турки напали та галакають.
– Нашому побратимові за кожним кущем турок ввижається.
– Та не від страху ж. Просто давно шаблею не махав.
Дивувалися, раділи. Нарешті найстарший сказав:
– А як же воно все-таки так вийшло, що ви з землі відродилися?
– Бо козаки не гинуть безслідно. Вони знов і знов відроджуються, тільки ніхто про те не
знає, навіть матері.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × three =