Казка за казкою

– Ви це серйозно?
– Цілком.
– І які вони?
– Звичайні. Як ми з вами.
– Та ну! А звідки тоді я знатиму, що вони – інопланетяни? У них документи є?
– Ні, нема.
– А як тоді ви доведете мені, що це не придуманий спекталь?
– Ну… доведеться повірити на слово.
– На слово? Ні вже, вибачайте! Я маю справу з хворими людьми. Вони навчили мене
нікому не вірити на слово. Уявляєте, що було б, якби я вірив усьому тому, чого я наслухаюся
за цілий день?
– Але ж я дуже надіюся, що пан головний лікар спілкується і з нормальними людьми.
– Так, так, звичайно, але…
– Дозвольте все-таки, аби ті двоє увійшли. Може, вони вас якось переконають. Я повірив
їм відразу.
– Або вони мене переконають, або я покладу їх у свою лікарню.
– Ні вже. Вибачайте, але над ними у вас влади нема.
– Ви тут розбирайтеся, – сказав Михайло Петрович, що досі мовчки слухав своїх
розумних диспутантів. – Усе це дуже цікаво, але я мушу зайти до Оксани. Дівчинка таке
пережила. Я мушу її заспокоїти. Від такого стресу і справді можна збожеволіти. Чи можу я
надіятися, що після всього почутого ви випишете мою доньку?
Головний лікар зневажливо глянув на Михайла Петровича.
– Я не можу вам нічого обіцяти чи гарантувати. Проти медицини і я безсилий. Я не знаю,
що показали обстеження і що ще покажуть.
– Чи не скажете ви мені все-таки, в котрій палаті лежить моя дочка? На правах батька я
хотів би її відвідати.
Головний лікар ще трохи повагався, а потім, заглянувши в папери, сказав:
– Четвертий поверх, 488-ма палата.
Михайло Петрович тут-таки вийшов з кабінету і, не чекаючи на ліфт, пішки став
підніматися на четвертий поверх.
Оксана заплакала і кинулася до батька. Михайло Петрович сам заледве не розплакався. А
донька обвила рученятами батькову шию, ковтаючи сльози і слова, казала:
– Таточку, я знала, що ти прийдеш. Тільки чому тебе не було так довго? Не залишай мене
тут, не залишай. Забери мене звідси. Я маму так просила! Я так плакала! Ходімо звідси,
таточку.
Батько гладив доньку по голівці і мовчав. Він не знав, що їй сказати. Залишати її тут
більше не можна – це однозначно. Але він не знав, що вирішить головний лікар.
– Заспокойся, донечко. Все буде гаразд.
– І ти мене звідси забереш? Скажи, забереш?
– Ти краще підійди до вікна. Чекай, я не знаю, куди виходять твої вікна. Ага, звідси
видно. Дивися. Хто там внизу?
Михайло Петрович підняв доньку на руки і дівчинка довго вдивлялася у вікно, а потім
пошепки сказала:
– Там – Лана. І її батько.
– А чому ти так тихенько про це кажеш?
– Не можна. Мені сказали, що, коли я не перестану про них говорити, то мене ніколи не
випустять з цієї лікарні.
– Дурниці!
І Михайло Петрович пригорнув доньку до себе. Повітря в палаті було якесь затхле. Крім
Оксани, тут були ще дві дівчинки. Вони пильно стежили за батьком і донькою. Михайло
Петрович спробував відчинити вікно, але воно, заґратоване, не відчинялося. Михайло
Петрович ледве стримався, щоб не сказати різкувате слово.
Зараз він сам був трохи схожий на божевільного. Як несамовитий, він ухопився за ґрати
руками і смикнув їх з усієї сили. Ґрати були закріплені міцно, але й Михайло Петрович мав
силу в руках. Санітарки не було. Вона, вочевидь, скористалася тим, що в палаті був дорослий,
вийшла собі, сподіваючись, що цей широкоплечий чоловік не дозволить нікому зробити щось
легковажне. Бачила б вона…
Михайло Петрович повернувся до доньки.
– Там у пакеті одяг. Переодягайся.
– Ура! – гукнула радісно дівчинка й кинулася скидати з себе лікарняний одяг і одягати
свій. Він мусить її забрати звідси. Михайло Петрович ще не знав, як він це зробить. Але знав,
що мусить. А зараз він конче хотів зламати ті ґрати і відчинити вікно. Для чого?
Того він і сам до ладу не знав. Дві пари дитячих оченят пильно стежили за ним. Оксанці
було ніколи – вона спішила переодягнутися і причесатися. А двоє худеньких блідих дівчаток
уважно дивилися на дорослого дядю, котрий робив те, чого не можна було робити.
Вони дуже хотіли, щоб він зламав ті осоружні ґрати, але незабаром навіть вони
зрозуміли, що йому з ними не впоратися.
– У нього ж нема інструментів, – сказала білявенька. А дівчинка з довгою кіскою
гукнула:
– Дядечку, там у коридорі вікно без ґратів. І відчиняється. Я там з мамою часом
розмовляю. Її до мене не пускають, то тьотя Ліна дозволяє мені з мамою через вікно
поговорити.
Михайло Петрович повернувся до доньки. Вона стояла в своєму одязі і тепер вже була
схожа сама на себе, щаслива, усміхнена, тільки трохи бліда.
– Ходімо, – кинув їй Михайло Петрович і пішов швидким кроком, не озираючись, чи
встигає за ним Оксана. Знав: встигне. Вона бігтиме, а таки встигне за ним. Повернув не на
сходи, а до вікна. Розчахнув його настіж і гукнув на вулицю:
– Лано, ми тут.
Внизу почувся радісний тоненький голосок. А далі, не думаючи ні про що, Лана
підстрибнула, а потім плавно злетіла і на очах здивованого натовпу і головного лікаря, що
саме вийшов запросити до свого кабінету інопланетян, в існування яких він не вірив,
підлетіла до четвертого поверху і впурхнула у відчинене вікно.
– Молодець, Лано, – гукнув їй услід професор Гринів. А потім до головного лікаря:
– Ну що? Переконалися? Чи вам потрібні ще якісь докази? А тепер я у вас запитаю: так є
інопланетяни чи нема? А ще запитаю: так це реалії чи маячня дівчинки Оксани Кравців,
котру ви тримаєте за ґратами?
– Та, власне… Ця дівчинка… це феномен ще невідомий науці. Літаюча дівчинка! Тільки
подумати! Але ж вона могла розбитися!
– Не могла, – сказав Ланин батько, професор Календ, про котрого чомусь всі якось
забули.
– Вона не могла розбитися, бо це для неї річ звичайна. Така приблизно, як для землян
ходити. Правда, тяжіння на нашій планеті дещо відрізняється від земного, та це не дуже
суттєво. Але …
Тут усі перелякано глянули вгору. Вони побачили …
Лана з Оксаною так зраділи зустрічі, що миттєво забули про всі злигодні, які їм випали і
які ще не минулися. Так можуть тільки діти.
– Лано, Ланочко! Я знаю, ти прилетіла рятувати мене! І ти не побоялася!
– Там внизу і тато мій є. Але ми не могли до тебе потрапити. Там внизу така … як це у
вас кажуть?.. Мегера. “Не пущу” – каже. Але про це потім. А зараз … спробуй підлетіти. Не
забула?
– Я не забула. Я тільки трохи ослабла від уколів і всяких ліків. Ні, ти тільки уяви собі:
мене лікували, щоб я тебе забула. Уявляєш? Вони переконували мене, що тебе нема, що ти –
це маячня.
– Самі вони – маячня. І ти незабаром про них забудеш, як про жахливий сон. А зараз …
все-таки спробуй злетіти.
Оксана підстрибнула, а потім плавно повела руками і злетіла. Вона літала в коридорі над
головами тих, хто там був, а ті не могли нічого второпати і ладні були думати, що у них
починаються якісь галюцинації. Дівчатка кружляли одна довкола другої і сміялися. І був це
якийсь химерний танець, але заворожуючий, гіпнотизуючий, що від нього не можна було
відвести очей. На Михайла Петровича дівчатка зовсім не звертали уваги, наче його тут не
було. Він стояв знетямлений, дивився на дівчаток і не міг сказати й слова.
– Летимо туди, – сказала заклично Лана, показуючи за вікно.
Михайло Петрович злякано підняв руку.
– Лано, їй не можна, вона зовсім слабка. Ви можете розбитися.
– Ні, таточку, ні, ми не розіб’ємося.
– Я її підтримаю.
І дівчатка стали на підвіконні.
– Готовність, – сказала Лана, наче капітан космічного корабля.
– Я готова, – відповіла Оксана.
– І …
Дівчатка, відштовхнувшись, легко попливли в повітрі. Натовп ахнув. Головний лікар
заплющив очі і, як молитву, шепотів:
– Я пропав. Тюрма.
Розгублений Михайло Петрович ледве сам не стрибнув за дівчатками вниз з четвертого
поверху. Стримав себе на останньому порусі, а потім почув захоплений вигук натовпу і
тоненьке дитяче: “Опля!”

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − six =