А коли обкосилися та обжалися, спекли молодиці пишний коровай і влаштували велике
свято. Дід Трохим власноруч той коровай краяв та всіх частував. Тут було і сонце, і вітер.
– Треба й дощ покликати, бо без нього і хліб не вродить, – сказав дід Трохим. – Тільки
треба, щоб усього вміру було: і дощу, і сонця, і вітру, і людського розуму.
– А я? – задзвеніла коса.
– І для тебе робота знайдеться, – заспокоїв косу дід Трохим.
А тут і дощ наспів. Та теплий, та лагідний. А на небі – ані хмариночки, і сонце світило, і
дощ ішов.
– Сліпий дощ, сліпий дощ, – раділи всі.
А діти гукали:
– Іди, іди, дощику, зварим тобі борщику!
І дощ радісно посміхнувся і трішечки густіше пролився над Настею.
Кажуть, та Настя тієї ж таки осені заміж вийшла. За найкращого парубка в селі. А ще
кажуть, що город у Насті завжди був найкращий, бо і сонця, і вітру, і дощу було для нього
саме стільки, скільки треба.

До пори, до часу
Образливо рудій лисиці. До сліз образливо. І люди, і звірі вважають її
хитрою і підступною. Так і кажуть:
– Ну вже та лисиця! Хитра і злодійкувата. Все би їй надурити когось,
перехитрувати чи обшахрувати.
Лисиця те й сама знала, що вона не без гріха. Але щоб так…
– І як мені, бідній, на світі жити з отакою ганьбою? – жалілася лисиця кумі своїй, таки ж
свині.
– Ох, ох, – рохкала свиня. – Я також образ тих доволі натерпілася. Скажімо, зробить
чоловік щось негоже або вип’є зайву чарку, – і вже його й свинею обзивають. Чи це ж по
совісті? Чи це ж справедливо? Ну скажіть, кумасю, чи ж я або хтось з мого роду хоч раз пив
ту мерзенну горілку? То за що ж поговір такий? За що така неслава? Ох, ох!
– А я вирішила, – каже лисичка, – від сьогоднішнього… ні, від завтрашнього дня почати
нове життя: жити чесно і справедливо, не хитрувати, не шахрувати, щоб і люди, і звірі тільки
й казали: “Ах, яка чесна, яка розумна та лисиця”.
– Ох, ох, – зарохкала свиня, – легко сказати – важко зробити.
– Та що там, – махнула лисичка своїм розкішним хвостом, як віялом, – варто тільки
захотіти.
Сказала так та й пішла собі.
Наступного дня встала лисичка зарання та й ну думати, що б таке зробити, аби всі
зрозуміли, яка вона чесна і справедлива. Вийшла з хатинки, йде. Коли бачить – гаманець
лежить.
“От і нагода, – подумала лисичка, – тепер тільки треба той гаманець повернути власнику.
А хто ж власник? Як його знайти?”
Не довго думаючи, написала оголошення та й причепила його на сосні. Посередині так:
ОГОЛОШЕННЯ
Хто загубив гаманець, прошу звернутися до лисички – найчеснішої в світі.
Адреса: вул. Лісова, хатинка під третьою сосною від просіки.
Рудохвоста.
– От. Тепер усі знатимуть, яка я чесна. Але що ж все-таки у тому гаманці?
Цікавість природна. Таке і вас би зацікавило. Тим паче, що охочих стати власником того
гаманця може виявитись багато. Заглянула лисичка в той гаманець, а там – гроші.
Сума чималенька.
– Ага! – зміркувала Рудохвоста. – Я щоправда чесна… Але ж не дурна. Ну де ж це
видано, щоб віддати гроші? Само ж багатство в лапи припливло. Але ж оголошення. А що
оголошення? Я ж там про гроші нічого не писала, а тільки про гаманець. От гаманець я й
поверну.
Після полудня хтось постукав у віконце лисичиної хатки. Виглянула Руда – аж то бабуся.
– Добридень, – привіталася старенька.
– І вам день добрий, – відповіла лисичка, бо вже добре знала звичаї людей.
– Мені переказали, що ви знайшли мій гаманець.
– Так, знайшла. Я й оголошення повісила на сосні. Читали?
– Моя онука читала. То я й прийшла.
– Я – найчесніша лисиця на світі.
– Скажіть, – схвильовано спитала бабуся, – а гроші в гаманці були?
– Звичайно, що були. Нате, тримайте. І більше не губіть. Це ваш?
– От спасибі. Так, це мій гаманець. Але… але ж він порожній!
– Ну, це вже я не знаю, – закрутила хвостом лисичка.
– Але ж ви самі сказали, що у гаманці були гроші.
– Та я власне… ну не гудзики у ньому тримають. Мабуть, були колись і гроші, на те він і
гаманець, але я про них нічого не знаю.
Пішла бабуся. Вона щось не дуже повірила у чесність Рудохвостої. Але ж нічого не
доведеш.
А то якось нишпорила лисиця поблизу садиби одного господаря. Причаїлася в кущах та
зорить. На подвір’ї у холодочку сиділа собі квочка з курчатами. Лисичка так і прикипіла до
них і носом, і очима. Ну як би його вкрасти? Ну хоч одненьке…
Та як ти вкрадеш? На подвір’ї пес. Він, правда, прив’язаний, та однак лячно. Та й
господиня вештається у дворі. І лячно лисичці, і курчатка страх як хочеться. Аж раптом якесь
дурне курча відбилося від гурту і шасть у траву. А лисичка ще й покликала його, неначе
господиня, що курчатам їсти дає.
– Ціп-ціп-ціп.
Але тихенько, щоб ніхто не чув, лише оте мале курча. Воно й пішло на поклик. А
лисичка його хап – та й з’їла! Але того їй видалося замало. Їй ще захотілося, аби її похвалили.
Вийшла вона з кущів – та й до господині:
– Пробачте, пані…
Господиня аж здригнулася: де ж це бачено, щоб лисиця на подвір’я зайшла, як до себе
додому? І собаки не злякалася, що так і рвався з ланцюга. А тут вона ще й заговорила – дива
та й годі.
– Я тебе слухаю, лисичко. Кажи, не бійся. Що у там у тебе?
– Та я, розумієте, найчесніша лисиця у світі. А тут я почула… курчатко ваше
заблудилося. Там у траві пищало. То я й подумала, що треба вам сказати, аби з ним нічого не
трапилося. Воно ж таке маленьке і таке…
Лисичка хотіла сказати “смачненьке”, але вчасно похопилася.
– Де ж воно? – кинулася господиня. – Дякую тобі, лисичко. Добре, що сказала. А то
сорока чи тхоряка якийсь надійде – може пропасти курчатко.
Покликала господиня дітей та й ну шукати те курча. Уже все обдивилися – нема. Як у
воду впало. А лисиця стоїть, облизується, ледве що не посміхається. Аж тут шестирічний
Сашко і каже:
– Мамо, он кров на траві. А у лисички он пір’ячко пристало від нашого курчати. Це
лисиця його, мамо, з’їла.
Як почула це лисичка, то відразу й хотіла втекти, але ворота зачинені, а тут ще й діти
стоять, патики побравши. Вона круть, вона верть, а тікати нікуди. А господиня до неї:
– Признавайся, Руда, з’їла наше курчатко?
– Та воно якось само з’їлося. Я й не помітила, коли.
– А навіщо ж ти, нахабо, ще й до мене після того прийшла?
Та й ну лисицю лупцювати. Ледве та втекла. І назавжди зареклася і близько підходити до
людських осель. Але хіба ж їй можна вірити?

Якось уже так трапилося, що п’ятирічний Сергійко заблукав у лісі. Ув’язався за
хлопцями, а потім відбився від гурту та й заблукав. Діти відразу якось не похопилися – і
Сергійко лишився в лісі. Спершу він розглядався довкола цікавими оченятами, а потім
розплакався. Отут лисичка й нагодилася.
– Хлопчику, – покликала тихенько, щоб не налякати дитину дорешти. – Ти, здається,
заблукав?
– Так, – відповів хлопчик, хлипаючи. – І я хочу додому. А хто ти? Ти часом не вовк,
котрий з’їв Червону Шапочку?
– Ні, я лисичка-сестричка.
І вийшла з кущів.
– Ой, – захоплено вигукнув Сергійко і плакати забув. – Ти і справді лисичка. А я тобі не
повірив. А ти хитра?
– Так. Я дуже хитра.
А сама думала: чи варта їй заводитися з тим хлопчиськом? Чи потрібен він їй? Роботи ще
з нього ніякої. Воно ще таке мале. Хіба… так, я віддам його старому сіроманцеві, ото зрадіє. І
до мене буде прихильніший. Чому не зробити добру справу для старого вовка, коли це нічого
не коштує? І до хлопчика:
– А ти хочеш подивитися, де я живу?
– Ой, ще й як хочу. Я про тебе стільки казок наслухався.
– От і добре. Ходімо. А я тебе бубличками пригощу, суничками почастую. Ходімо.
– Сунички від лисички, – наспівував Сергійко, і це було цікаво. Правда, він чув від
дорослих про хліб від зайця, а про сунички від лисички щось нічого не чув. Але з дорослими
таке буває. Вони навіть не знають, що лисички вміють розмовляти. Дорослі думають, що таке
буває тільки в казках.
Прийшли до хатинки. Лисичка й каже:
– Ти тут трохи спочинь, а я зараз прийду.
А сама побігла до старого сіроманця. Вовк саме вдома був. Відпочивав по обіді.
– Добридень, вовчику. Як ся маєш?
– Та нічого. Відпочиваю, пообідавши.
– А-а, то ти не голодний? А я саме хотіла тобі запропонувати…
– Та яка-небудь куріпочка ще б помістилася.
– Та ні, тут не про куріпочку йдеться. Йдеться по людського хлопчика.
– А ти що, Рудохвоста, вже й на хлопчиків полюєш?
– Та ні. Хлоп’я само прибилося до лісу. Жаль не скористатися з такої нагоди.
– Ні, лисичко, я людськими дитинчатами не ласую. Ти знаєш, що у вовчих родинах не
раз виховувалися людські дитинчата.
– Ой-ой-ой! Так я тобі й повірила! Просто ти зараз ситий, тому й вдаєш із себе такого
доброго. Нібито не вовк проковтнув колись Червону Шапочку разом з її бабусею. Це знає
увесь світ. Так що не кажи, нібито такого не було.
– Я й не кажу, що не було. Я й сам знаю ту історію. Але для вовка нічого доброго з того
не вийшло.
– А хлопчик гарнюній і ще зовсім маленький. Я так для тебе старалася, – залебеділа
лисичка.
– Ходімо, покажеш. Я дуже люблю дітей.
– На смак?
– Ні. Я люблю з ними спілкуватися. Вони такі цікаві.
– Особливо тоді, коли ти ситий.
– Не сердь мене, Рудохвоста, бо я можу й лисячим м’ясом поласувати.
– Оце ти який! Я ж про тебе дбаю, а ти он який невдячний.
– Та ходімо вже. А то я починаю думати, що все це ти вигадала і що ніякого хлопчика в
тебе немає.
Прийшли. Сергійко бавився собі на порозі лисичиної хатки.
– Дивися, хлопчику, кого я тобі привела.
– Ой, та це ж вовк, – налякався малий і заховався в хатинці.
– Дурненький, не бійся, цей вовк зовсім не страшний. Він дуже ситий… Я хотіла сказати
– добрий.
– А це не ти з’їв Червону Шапочку? – запитав Сергійко, з хатинки уважно розглядаючи
вовка.
– Ні, не я, – знітився вовк. – Мені дуже соромно за того розбишаку.
– А ти кого з’їв?
– Я? Нікого.
– Так не буває. Вовки завжди когось їдять.
– Ну… я їм зайців, козенят.
– Це теж дуже негарно – їсти маленьких, беззахисних зайчиків чи козенят. А чи не міг би
ти їсти, скажімо, кашу чи пиріжки? Це дуже смачно.
– Яке миле хлоп’я, – сказав вовк до лисички. А хлопчикові відповів:
– Розумієш, річ у тім, що у мене немає мами, аби варила мені кашу чи пекла пиріжки. А
то я б ними охоче поласував.
– А твоя вовчиця хіба не вміє?
– Ні, не вміє.
– Моя мама могла б її навчити. Вона дуже смачно готує.
Доки точилася така мила розмова, котра могла б закінчитися для хлопчика дуже сумно,
бо ми не звикли довіряти вовкам, а хлопчик того ще не знав, бо був дуже маленький, ворона,
на що вже прикра птаха, а й та не могла дивитися на таке випробування для дитини. Полетіла
вона до Сергійкової мами та й зарепетувала на все подвір’я: