Казка за казкою

І вже стоїть королівський трон, а на троні сидить красуня-королева. А кругом слуги
бігають, метушаться. Лише рибалка стоїть у старенькій одежині, отак, як прийшов з
риболовлі.
Жінчин погляд ковзнув по ньому:
– Ти ще тут, – крикнула вона. – Хіба ти не бачиш, що найгірший мій слуга елегантніший
за тебе?
– Жінко, – благав рибалка, – я ж твій чоловік!
– Не смій! Не смій нікому про це говорити! Іди краще звідси, а то оберну тебе на якусь
звірину. А що, може, й справді для забави обернути тебе, скажімо, на носорога? – І вона
злісно засміялась.
Пішов бідолашний рибалка, сів над морем і зажурився. В одну мить він позбувся всього:
і дружини, і свого дому. І як йому далі жити? Отак сидів і журився. Хтозна, скільки часу
пройшло.
Аж іде старий сивий дід. Здивувався він, побачивши рибалку, сумного такого, що,
здавалося, останні хвилини у його житті спливають. Старий підійшов ближче і спитав:
– Скажи, чоловіче добрий, чого ти такий сумний? Яке лихо тебе спіткало? Може, чим
допоможу, чи щось пораджу.
– Дякую вам, добродію, – сумно мовив рибалка, – та мені вже ніхто не допоможе.
Виловив я сьогодні з моря біду на свою голову. От і журюся…
– А що це за така біда?
– Та… Не повірите. Я б і сам не повірив, якби не бачив на власні очі…
– Та чому не повірю? За своє життя я всього набачився. Та розказуй же. Розказане горе
меншає.
– Та де вже там поменшає, – зітхнув рибалка, – та вже розкажу. Витягнув я з моря
сьогодні чарівний перстень…
– У коштовній скриньці? – поцікавився дід. І додав: – І закривачка там така хитромудра.
Довго поморочився, поки відкрив? Гарний перстень.
Рибалка здивовано дивився на старого. Спершу, аж не знайшов, що сказати.
– А ви звідки знаєте? – нарешті спромігся він.
– О, я багато чого знаю. Бачиш, який я сивий? То моя мудрість у голові не вмістилася і
на волосся висипалася… – І старий посміхнувся.
– Я б також сміявся, якби мені не до плачу було, – аж розсердився рибалка.
– Не гарячкуй, – заспокоїв його старий. – Лишень скажи, чи то твій замок височить над
морем?
– Ні, то не мій, а лише моєї дружини, – гірко зітхнув рибалка.
– Далі можеш не розповідати. Я і сам твою пригоду розповісти можу. Ти мені лишень
скажи, чи жаль тобі, що замок не тобі належить? Чи хотів би ти сам володіти чарівним
перснем?
Рибалка злякано замахав руками:
– Що ви! Навіщо мені той замок? У мене такий гарний будиночок був… А перстень я б і
справді хотів мати, щоб закинути його на середину моря.
– Гай-гай, – сумно зітхнув старий. – Воно й видно, що ти ще молодий, але молодість, на
жаль, минає, – знову зітхнув старий, – а горю твоєму я мушу допомогти, бо і я причетний до
нього.
– Ви? – здивуванню рибалки не було меж.
– На жаль… – сумно мовив дід.
– П’ятдесят літ тому було у мене весілля з моєю старою. Ну вона тоді, звичайно, не була
стара, а молода та гарна, як, скажімо, я, – дід кашлянув. – Ну не зараз, звісно, а п’ятдесят
років тому. Хоча я і зараз ще… ну, річ не в тім…
Рибалка навіть не посміхнувся на дідові жарти. Він уважно слухав. А дід продовжував:
– Хтось із гостей на нашому весіллі подарував цей перстень моїй жінці. Ну, і далі ти й
сам знаєш, що почалося. Жінки мабуть усі однакові. От розсердився я, викрав той клятий
перстень і закинув у море. І, як бачиш, нічого доброго не зробив. Прибило його через стільки
років до твого берега.
Обидва помовчали.
Потім старий рішуче сказав:
– Піду я в замок.
– Та ви що! Там сторожа, вас не пустять.
– А я під виглядом… ну, скажімо, купця, що продає ювелірні вироби. Адже твоя жінка
не може не любити всякі брязкальця?
Аж тепер посміхнувся рибалка.
– На купця ви зовсім не схожі. А тих брязкалець моя жінка матиме, скільки захоче, за
допомогою свого персня.
– І справді… – зажурився старий. – Е-е! Бачу я, що сивина – не знак великого розуму… А
в тім… Здається, придумав. Послухай, твоя жінка любить казки?
– Казки? Надзвичайно любить. Може, тому і заміж за мене пішла, що я гарно казки
розповідав. Тільки до чого тут казки?
– А от до чого, – дід аж помолодшав. – Я в замок піду під виглядом казкаря.
– Ну, а далі що? – не на жарт тривожився рибалка.
– А далі побачимо.
Дід повеселішав і, здавалося, мав задоволення від пригоди, що йому несподівано випала.
– А як і справді казки доведеться розповідати? – непокоївся рибалка.
– О, чоловіче, – засміявся старий, – я їх знаю стільки, що й не переслухаєш, так що не
хвилюйся. Ну, а коли що… то згадуй добрим словом діда Мусія.
Вони обнялися.
– Дякую вам, що моє горе прийняли, як своє власне.
– Ще б пак, – засміявся дід Мусій, – бо таки й власне… Та ти не сумуй: я у всяких
бувальцях бував.
Вони попрощалися, і старий попрямував до замку. Доповіли королеві про старого
казкаря, що проситься до неї.
– Чудово, – зраділа королева, – я вже втомилася від цілоденної метушні і хочу
відпочити. Кличте казкаря.
Увійшов дід Мусій і відразу побачив у королеви на пальці знайомий перстень.
– Я втомилася, казкарю, розваж мене і розкажи казку. Тільки, щоб цікава була, а то…
сам знаєш.
Було видно, що вона королевою недавно і їй незручно вимовляти такі слова, як скажімо,
“відтяти голову”.
Старий посміхнувся і почав:
– Десь далеко за морем жив собі принц, та такий гарний, що ні в якій казці такого не
зустрінеш. І була у принца чарівна флейта. Як заграє на ній, то яке б не було в людини горе,
забувається. Хворий одужує, безсилий, боягуз стає міцним і сміливим. Одного разу…
– Почекай, казкарю, – зупинила його королева.
– Що, – здивувався старий, – казка вам моя не подобається?
– Ні, казка твоя гарна, але почекай трішки, – сказала королева і почала знімати з пальця
свій перстень. Дід Мусій ніяк не міг догадатися, що вона хоче робити. А королева знову
одягнула перстень на палець – і три парубки як з-під землі з’явились.
– Хочу, – сказала повелителька, – щоб був тут принц зі своєю чарівною флейтою.
– Який принц і з якою флейтою? – здивувались хлопці.
– А той, що такий гарний, що ні в якій казці його не зустрінеш. А його флейта недугу
знімає і смуток проганяє.
– Ну, якщо того принца в казках не зустрінеш, то ми безсилі. Ми ж з казки.
– Та що це тоді за чарівний перстень? – знесамовитіла королева, – та я вам зараз… – і
запнулася на словах “накажу стяти голови”. Ще не звикла. Хлопці перезирнулися.
Тут утрутився дід Мусій:
– Дозволь, твоя величносте, я з хлопцями пройдуся в сад і все їм достеменно поясню, де
того принца шукати. Я ж казкар все-таки.
– Спасибі, казкарю. Я тобі…
– Пусте, пішли, хлопці.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + seven =