– Нічого. Рештою поласують горобці. А ще голуби. Вони часом також прилітають.
Пташка щось трошки подзьобала, пощебетала ще трохи та й полетіла собі. А я
задумалася: якою ж має бути нова казка? Найперше я пригадала все, що знала про Данилка.
Колись це був неслух, яких мало. До школи ходив через раз, та й то запізнювався.
Оскільки був здібний, то в найгірших учнях не числився: так собі, в посередніх. Що вже
батьки його сварили, що вже вчителі соромили – нічого не допомагало. Зате, коли якось
учителька на уроці розповідала про квіти, а потім викликала Данилка відповідати, всі були
дуже здивовані: він розповідав так захоплено і цікаво, що клас заслухався. І вчителька також.
І якби вона його не зупинила, Данилко розповідав би, мабуть, цілий урок.
Учителька була в школі нова. Вона ще мало знала учнів, а тому сказала:
– Дуже добре! Ти просто молодець! А мені казали, що ти здібний, але трохи ледачий. Ти
вже мені вибач, але так про тебе казали.
У класі засміялися. А Данилко і не образився зовсім, а спокійно сказав:
– Так і є. Я таки трохи лінькуватий. Просто у мене є квітник. Я вирощую квіти, а тому
про них щось трохи знаю.
– Це добре, – сказала вчителька, – завтра я принесу тобі цікавий журнал про квіти. А ще
насіння, якого в тебе, мабуть, немає. Потім ми з тобою ще поговоримо.
Так Данилко подружився з новою вчителькою Вірою Іванівною. Вона захотіла
подивитися на Данилків квітничок, і хлопець з радістю показав їй своє маленьке царство.
Вчителька була приємно вражена чистотою і порядком у квітнику. Дещо таки й підказала
хлопцеві. І Данилко уважно дослухався до її слів.
– Віро Іванівно, – раптом заговорив Данилко майже пошепки. – А ви сміятися не будете?
– Якщо не смішно, то не буду.
– У мене є мрія…
– Це прекрасно, коли у людини є мрія.
– Я вивів особливі троянди. Я сам їх придумав. Я довго з ними морочився, але у мене це
вийшло. Я вам їх зараз покажу. А мрію я подарувати ті троянди принцесі.
– Принцесі? І ти серйозно віриш у принцес?
– Так. Свою принцесу я бачив у сні. Вона дуже гарна. Така… з довгою косою.
І Данилко повів учительку у віддалений куточок садка. Там у затишку на осонні
пломеніли особливі троянди. Вчителька таких ще не бачила. І ніхто ще таких не бачив, бо то
були троянди для принцеси.
З того часу Данилкові соромно було так безтурботно прогулювати уроки. Що подумає
про нього Віра Іванівна?
Одного разу, коли Данилко, запізнившись на перший урок, нарешті прийшов у клас… за
його партою сиділа дівчинка. Ні, не просто дівчинка… це була принцеса. Данилко її відразу
впізнав. Вона прийшла сюди з якоїсь казки і з Данилкових снів. Саме такою він уявляв собі її.
Саме такою… Довжелезна коса, білий комірчик, білий-білий, білішого не буває, білий
фартушок… інших кольорів Данилко просто не помічав.
“Біла, як хмаринка”, – подумав хлопчик і сів поруч. Досі він сидів за партою один.
Ішов урок. Данилко слухав. Було якось незручно крутитися і робити з паперу літачки. На
перерві він тихо спитав:
– Ти – принцеса?
Міг і не питати. Він і так це знав. Вона засміялася і сказала:
– Ні, я – Оля.
Голос у неї був дзвінкий і співучий. Такого голосу не мала жодна дівчинка в класі.
– Ти мене не бійся. Я знаю, що ти принцеса, але я нікому не скажу.
Дівчинка-принцеса засміялася.
– Я не боюся. Дивний ти якийсь.
Минав час, а дівчинка ніяк не хотіла зізнаватися, що вона – принцеса. Очевидно, не
вірила йому, Данилкові. А сьогодні він приніс їй свою найкращу троянду, котру мріяв
подарувати принцесі. Іншій дівчинці він би посоромився подарувати квітку: однокласники
засміють. Але це була не якась там інша дівчинка, а принцеса, нехай навіть Оля. А чого?
Принцеса Оля. Дуже навіть гарно.
Дівчинка зашарілася.
– Ой, це мені? Яка гарна троянда. Я такої ще ніколи не бачила.
– Я придумав її для тебе.
– Для мене? Дякую. Тільки шкода, що ти її зірвав. Нехай би собі цвіла.
– У мене ще є. У мене їх багато.
– Ой, це, мабуть, дуже гарно, коли багато.
– Гарно. Ще й як гарно. Я колись тобі покажу. Скажи… а в твоєму палаці ростуть квіти?
Оля засміялася.
– Перестань. Нема у мене ніякого палацу. І квітів теж нема. Ми з мамою недавно сюди
переїхали. Тут у нас ще нічого нема. А у бабусі моєї, де ми досі жили, о, там багато квітів.
Але таких троянд і в неї нема. А пахне ж як! Її треба у воду, щоб не зів’яла.
Знайшлася пластикова пляшка. З неї зрізали верх і набрали води.
– Отак їй буде добре, – раділа Оля, обережно ставлячи у воду квітку.
“Любить квіти, – радісно думав Данилко. – Я ж казав, що вона…”
Але тут його викликали до дошки. Ішов урок математики. Хлопчик зовсім не був готовий
відповідати. Раніше б що? Анічогісінько! А тепер – двійка! Жах!
“Вона подумає, що я і справді якийсь олух. Ні, так далі не можна. Треба, як мама каже,
братися за розум. І я візьмусь. А що я, гірший за інших чи що?”
Данилко сів за парту з опущеними очима. Раніше йому ніколи не було так соромно. Оля
співчутливо шепнула:
– Не сумуй…
Данилко ще більше почервонів.
На перерві дівчинка спитала:
– У тебе що, з математикою негаразд?
– У мене з усім негаразд.
– Я могла б тобі допомогти.
– Дякую. Я просто ледачий. А допомогти…
У нього радісно забилося серце.
– Я буду тобі дуже вдячний. Бо я все запустив.
– Мені це не важко.
Після уроків Оля хотіла взяти свою троянду, та… Троянда лежала на підлозі, знівечена, зі
зламаним стовбурцем. Здавалося, вона просила у когось допомоги. Але хто їй міг допомогти?
Данилко і дівчинка з жалем дивилися на зламану квітку. Оля заплакала. Данилко просто не
міг бачити її сліз.
– Не плач. Я тобі ще принесу.
– Ні… я хочу цю. Вона була така гарна. Вона була… моя.
– Інша теж буде твоя. У мене для тебе цілий квітник. Хоч кошик можна набрати. Не
плач.
– Хай би і ця була.
Дівчинка плакала. Її сльози падали на знівечену квітку. Неподалік зупинився Семен –
найбільший розбишака в їхній школі. Він стояв і злісно посміхався.
– Жених і наречена, картопля печена!
Данилко кинувся на Семена. Він знав, що не подужає його, бо Семен вищий і міцніший,
та й досвіду у такій справі у Данилка не було. Він ніколи ні з ким не бився. Та хлопець не міг
пробачити Семенові знівечену квітку і сльози принцеси. Раптом Оля покликала, радісно, аж
хлопці зупинилися і повернулися до дівчинки.
– Данилку, дивися! Дивися! – гукала Оля і показувала на троянду, котра все ще лежала
на підлозі. Троянда була ціла і свіжа, ніби її щойно тільки зірвали. Навіть Семен від подиву
занімів: адже він сам власноруч зламав цей стовбурець. Квітка захищалася – хай їй грець, –
вона добрячи-таки наколола Семенові руки, однак він її таки зламав. Семенові стало якось
ніяково. Вперше в житті йому було соромно за скоєне. Данилко і Оля наче забули про
Семена. Вони підняли квітку і щасливо посміхалися до неї.
– Це твої сльози оживили квітку, – тихо сказав Данилко.
– Ні, це просто якась незвичайна троянда. Вона чарівна, – відповіла Оля і гарно так
посміхнулася тепер уже Данилкові. Побравши свої портфелики, обоє вийшли зі школи.
– Подумаєш, – тихо сказав Семен. Надто тихо він це сказав, тихіше, ніж би йому
хотілося. І докинув, хоч Данилко і Оля вже не могли його почути: – Жених і наречена,
картопля печена!
А Данилко й Оля ішли собі, тихо розмовляючи, вдихаючи ніжні пахощі квітки і радіючи
з того, що вона ожила.
– Це і справді якась чарівна троянда, – тихо сказала дівчинка.
– Це твої сльози чарівні. Вона ожила від твоїх сліз, як від живої води. Це тому, що ти –
принцеса. Ти з казки. Я знаю.
Дівчинка засміялася, тихенько, наче дзвіночок задзвенів.
– Не вигадуй. А то я і справді повірю, що я з казки. Я дуже люблю казки. Але ж я
звичайна собі дівчинка.
– А може, ти й сама не знаєш, що ти – принцеса? Чи може таке бути, щоб ти сама про те
не знала?
Оля задумалася. Раптом їй здалося, що вона і справді принцеса з якогось дивовижного
королівства, з якоїсь казки.
– Може, й так, – сказала тихо і звернула у свою вуличку.
“Вона майже зізналася, – радісно думав Данилко. – Кажуть, чудес не буває. Але ж я сам
бачив, як ожила троянда від її сліз. Хіба ж можна після того не вірити, що вона з казки?”

До хати ввійшла ніч і по-змовницьки підморгнула намальованим квіткам, машинкам і
козакам.
– Спить, – тихо сказала вона.
Данилко і справді спав, підклавши руку під голову. Спав і посміхався: йому щось гарне
снилося. Ніч махнула над ним своїм темним віялом і… сталося щось дивне: хлопчик зник,
наче його тут і не було.

А Данилко не зник зовсім. Він опинився перед розкішним палацом з великими колонами.
Тут було так багато квітів, що стільки їх Данилко ще ніколи не бачив. А надто троянди. Вони
були такі дивовижні, таких незвичайних кольорів і розмірів, що хлопчик стояв і дивився на
них, як заворожений.
“Де це я? – подумав Данилко. – Я тут ще ніколи не був. А квіти!.. Я ніколи не бачив
стільки квітів. Я й не підозрював, що вони бувають такі… дивовижні”.
– Хлопчику, тобі до палацу? – спитав у Данилка якийсь чоловік у чудернацькому одязі,
наче він щойно знімався в кіно в ролі вояка давніх часів.
– Вам до короля? – спитав чоловік ще раз.
– Мені? Я не знаю… я тут вперше.
– Ходімо. Я думаю, що саме на вас тут чекають.
“Оце так! На нього чекають! – Данилко був страшенно здивований. – А може, все-таки
чекають не на мене? А може, мене з кимось сплутали?..”
– Ти чимось збентежений? Чому ти зупинився?
– Бо я не впевнений, що тут чекають саме на мене. Може…
– Але ж ти – Данилко?
– Так.
– Тоді все гаразд. Ходімо. Принцеса про тебе розповіла, і король захотів тебе побачити.
“Принцеса! Значить, і вона тут!”
Далі Данилко додумати не встиг. Чоловік-вояк ввів його до тронної зали, де на високому
троні, суціль обвитому квітками, сидів кремезний чоловік, а на голові у нього сяяла корона.
Перед королем стояв… Данилко аж рота роззявив. Перед троном стояв його однокласник
Семен, переляканий і смішний, зовсім не схожий на себе, дужого і зухвалого.
Семен ледь не плакав. Король сердився. Він не відповів на Данилкове привітання, наче й
не помітив хлопчика. Його брови грізно зійшлися на переніссі.
“От лихо. Краще б утекти звідси, доки він мене не помітив. Такий сердитий. І навіщо я
йому здався?”
Але, якщо чесно, то Данилко не знав, куди б мав утікати, як і не знав того, як він тут
опинився. Хлопчик непомітно кинув оком по залі. Принцеси тут не було. А король тим часом
сварив Семена:
– Навіщо ти знівечив троянду?
– Я… я ненавмисно, – виправдовувався Семен.
– Ні, ти навмисно. Навіщо ти кажеш неправду?
– Я… більше не буду.
– Не будеш? Звісно, що не будеш, бо я накажу тебе стратити.
Хлопець заплакав. І тут звідкись взялася Віра Іванівна, а потім вона, Оля. Вони стали
просити короля, аби не карав Семена.
– Це жорстоко, – казала Віра Іванівна. – Це дуже жорстоко – через троянду стратити
людину.
– Тату, це несправедливо, – втрутилася Оля. – Це ж лише троянда. У нас он скільки їх.
– Від тебе, дочко, я такої мови не чекав, – сказав король. – Це не звичайна квітка. У нас
таких нема. А тим паче вона подарована тобі. Вирощена і подарована тобі.
– То й що, тату! Але ж це лише троянда. А ти хочеш стратити людину.
– Троянду для принцеси! – наказав король. І наче шелест пройшов по залі, хоча тут
нібито нікого не було.
– Троянду для принцеси!
– Троянду для принцеси!
І внесли квітку, його, Данилкову квітку. Вона була в кришталевій вазі і аж світилася.
Здавалося, що на ній і досі блищать краплинки роси.
– І таку красу ти хотів знівечити? – грізно спитав король у Семена.
Семен мовчав.
– І ви ще його захищаєте? Зрозумійте ви: якщо він зміг підняти руку на таку красу, то з
нього нічого путнього вже не виросте. А чи зробив ти в житті хоч щось добре? Ну, скажімо,
нагодував пташку, допоміг своїй бабусі чи своєму товаришеві?.. Ага, мовчиш! Тобі нічого
сказати. Вивести хлопця! – наказав. – Посадити його в Трояндову вежу.
І де не взялися два вояки і попід руки вивели Семена. Він пручався, впирався, але що
його сила проти дужих вояків?
Тепер король глянув на Данилка.
– Підійди ближче, хлопче, – сказав лагідно.
– Пробач, що заставив тебе чекати. Мені дочка про тебе розповідала. Скажи, якої ти
хотів би нагороди?
– За що? – тихо спитав Данилко. Король навіть знітився.
– Ну… за твоє добре серце, за твоє благородство і за те, що ти любиш квіти.
– Все це не вартує нагороди, бо це не подвиг. Такою має бути кожна людина. А що квіти
люблю… Коли квітка зацвітає, та, котру ти сам виростив, – то це вже і є нагорода.
– А ти, виявляється, й розумний. Я радий, що ти нарешті взявся за навчання. Ну, гаразд.
Нехай це буде не нагорода, а подарунок, здійснення твого бажання. Скажи, чого б ти
найбільше хотів?
Очі в Данилка загорілися.
– Я хотів би… аби в мене був великий сад. Не звичайний сад, а такий, щоб у ньому росли
найдивовижніші фруктові дерева, такі, яких ніколи ще ніхто не бачив. А ще в тому саду
будуть квіти. Багато всяких квітів. Особливо троянд.
Очі в хлопчика загорілися, в них з’явився дивний блиск далекої мрії.
– Добре. Буде тобі сад. А ти будеш найкращим у світі садівником і квітникарем. І ти про
те ніколи не пошкодуєш. Але не думай, що все це дістанеться тобі просто так, за помахом
чарівної палички. Будеш, голубе, працювати в поті свого чола. Бо людина цінує по-
справжньому тільки те, що вона заробила власною працею. А вчитися однак треба.
– Я буду вчитися. Я вже трохи підтягнувся.
– Знаю. А тепер іди з моєю дружиною і дочкою. Вони тобі покажуть столицю нашого
королівства.
Данилко вийшов разом з Олею і Вірою Іванівною. Якщо Оля і справді була схожа на
принцесу навіть у своєму щоденному житті, то Віра Іванівна нічим не нагадувала королеву.
Вона була зовсім звичайна, і в школі, і зараз.
– Як же це? – питав зачудований Данилко.
– Тільки в школі про те ні слова, – застерегла Оля. – А зараз… розумієш… мій батько
дуже добрий, але іноді аж занадто суворий. Ми мусимо врятувати Семенка.
– Так, так, діти, – втрутилася в розмову Віра Іванівна. – Йому треба допомогти. Я думаю,
він сьогодні багато чого зрозумів. Шкода хлопця.
І вони пішли до Трояндової вежі. Вежа була на високій крутій скелі. Сторожі ніде не
було видно.