Казка за казкою

Пішла тітка Настя додому, не дуже втішена. Якось уже зовсім напровесні проходив біля
їхнього будинку чоловік. Здалеку, видно, йшов. Ноги геть промокли. Він сів на лавочці
спочити, дістав з торбини окраєць хліба, кусочок сала та й став їсти. Побачила його тітка
Настя та й каже:
– Бачу, чоловіче добрий, ви здалеку.
– Та здалеку, – відповів той. – Шляхи мої неміряні, дороги мої неходжені.
– А хто ж ви?
– Я – кобзар-бандурист. Ходжу по містах і селах, пісні та думи співаю. Людей веселю, а
іноді і сльозу із серця витисну.
– То чи не зайшли б ви часом до моєї оселі? Обсушу вас, обперу, стравою теплою
нагодую.
– А чому б ні? Я й живу тому, що добрі люди на світі є, а то б уже давно пропав. А мені
пропасти не можна, бо тоді пісень на світі поменшає.
– То ходім.
Тітка Настя завела гостя до хати, обсушила, нагодувала, а гість, відпочивши, дістав свою
бандуру, довго щось там підладжував, а потім так легенько доторкнувся до струн – і в хаті
ніби посвітлішало від того ніжного звуку.
Оленка сиділа біля вікна і пробувала щось вишивати. На гостя вона спершу не звернула
уваги. Але коли той доторкнувся до струн бандури, дівчинка якось дивно глянула довкола,
вишиття випало з її рук. А бандурист заспівав:
Ой, Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Дівчинка дослухала пісню до кінця. Заслухалась і тітка Настя. Може тому і не звернула
уваги на якийсь дивний погляд Оленки. А та підійшла до неї, обняла холодними рученятами і
тихенько спитала:
– Мамо, а що, хіба вже весна прийшла?
– Ні, донечко. А що?
– Мені здається, що я тану…
І дівчинка заплакала. Матері на руки капнула гаряча сльоза її вже не крижаної доньки.
– Не бійся, донечко, тепер нічого не бійся.
– І весни?
– І весни також.
А на лаві під образами сидів кобзар. Він нічого не міг зрозуміти, але знав лише одне:
його пісня зробила якесь диво. Та до того йому було не звикати. На те він і кобзар.

Про одну маму, що не вірила в казки
Чи вірите ви в казки? Звичайно вірите, поза всяким сумнівом. А є, уявіть
собі, такі люди, котрі в казки не вірять. Їх не багато, але вони все ж є.
Це переважно дорослі люди. Мами, як правило, в казки вірять, бо цьому,
безумовно, їх навчили діти. Але була на світі мама, а може, їх було дві, більше ну ніяк не
могло бути, котра в казки не вірила. Але мамою вона була для своєї донечки Галинки, інші ж
діти називали її тьотею Христею. Скаже їй Галинка:
– Мамо, а я сьогодні вночі літала.
А мама їй:
– Не розказуй мені казок.
– А чому? – дивується Галинка.
На те мама нічого не відповідала.
Нудно жилося на світі Галинчиній мамі без казок. Певно, від того вона простудилася і
захворіла, та так, що лікар звелів їй лежати в ліжку і навіть телевізор заборонив дивитися. Від
того Галинчиній мамі стало ще нудніше. Та що ж поробиш! Лікаря мусять слухатися навіть
мами. І тому, коли до неї зайшла Галинка, мама зраділа.
А коли доня сказала:
– Знаєш, мамо, до мене сьогодні вночі приходила Попелюшка, – мама засміялася:
– Ну і фантазерка ти, доню.
А потім попросила:
– Розкажи мені одну зі своїх казок.
– Зараз не можна, – сказала дівчинка.
– Чому? – здивувалася мама.
– Зараз день, і тобі буде нецікаво. Треба ввечері, коли ти приготуєшся до сну.
– Гаразд, – посміхнулася мама. Вона подумала, що доні просто не хочеться розповідати.
Мама не образилася. Незабаром і забула про своє прохання. Але не забула про нього Галинка.
І коли мама, повечерявши і прийнявши ліки, зібралася спати, в кімнату ввійшла Галинка і
сказала:
– Ти готова, матусю?
– До чого? – не зрозуміла мама.
– Мандрувати у казку, – нагадала дівчинка.
– Звичайно, – всміхнулася мама, – а що для цього потрібно?
– Закрити очі й уявити себе маленькою.
І мама закрила очі. Нараз вона стала зовсім маленькою і почула голос своєї мами:
– Христинко, сама до лісу не ходи – заблудишся.
Галинчина мама хотіла щось відповісти, але чомусь не змогла. Зате вона раптом відчула,
що довкола неї – ліс, вона вдихала запах хвої і торішнього листя. Мама хотіла здивуватися,
але теж чомусь не змогла. Раптом вона почула вовче виття – і тут уже було не до жартів.
Вона кинулась бігти. Бігла довго і встигала дивуватися, як це їй вдається так швидко бігти. А
потім згадала, що вона зараз маленька, зовсім маленька дівчинка Христинка. Але тут
Христинка ще більше здивувалася і навіть злякано оглянулася довкола. Вона, виявляється,
забігла в такі хащі, що й не знала, як їй звідси вибратися. Вона вже й забула, що доросла, що
сама вже мама і що в неї є донечка Галинка. Це була маленька розгублена дівчинка у непро-
хідному лісі. І та маленька Христинка раптом заплакала.
Аж тут на галяву вийшов дідусь. Він був такий чудний, що Христинка забула про свої
сльози і мало не приснула зо сміху.
“Живий гриб”, – обізвала Христинка подумки дідуся. А він і справді був схожий на гриб,
але тоді то мав би бути мухомор, бо на голові у нього була яскрава червона шапочка у
крапинку. На шапці прилипли кілька прив’ялих травинок.
“Який дивний дідусь”, – подумала Христинка, розглядаючи дідову бороду, схожу на мох.
З-під шапки блищали хитруваті маленькі очі. Це був недобрий блиск.
– Ти знаєш, хто я такий? – запитав старий у дівчинки.
І Христинка задумалася: не могла ж вона сказати, що він схожий на мухомора, – ще
образиться.
– Ні, не знаю, – сказала дівчинка.
– Не прикидайся! Знаєш. Ти правильно подумала: я – Мухомор.
– А хіба Мухомори розмовляють?
– Звичайно. Хіба ти казок не читала? Але річ не в тім. Ти тепер житимеш у мене.
– Я не хочу, – заплакала Христинка, – я хочу до мами!
– А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш і чого ти не хочеш. Тепер ти будеш робити те, що
я тобі накажу.
Дівчинка ще трохи поплакала, а потім, зрозумівши, що це нічого не дасть, витерла
сльози. Вона вирішила, що поки що доведеться погодитися. А там вона неодмінно щось
придумає.
– А що я буду у Вас робити?
– Роботи у мене вистачає. Скажи, ти любиш розфарбовувати картинки?
– Звичайно, – трохи повеселішала дівчинка. “Якщо це лише малювати, то вона…” Але
Христинка не встигла додумати. Старий дістав з-під шапки коробку. В ній були фломастери,
але якісь незвичайні. Дівчинка таких ще не бачила.
– А де папір і що треба малювати? – запитала вона.
Старий злісно хихикнув.
– Малювати ти будеш не на папері.
– А на чому?
– Ти будеш розфарбовувати гриби.
– Гриби? А навіщо? Вони й так гарні.
Старий знову хихикнув.
– Молодчинка. Звісно, гарні. Скажімо, Мухомор. Яка в нього шапочка!
– Мухомор отруйний, його не можна їсти, – сказала дівчинка. Вона іноді ходила з мамою
по гриби, і мама їй показувала отруйні гриби, котрі не можна було збирати.
– От-от… А ти всі отруйні гриби перефарбуєш на їстівні. Зрозуміла?
– Але ж цього не можна робити. А що, коли хтось їх збере й отруїться?..
Старий захихикав.
– Ото й добре. Бо ж інакше, для чого тоді ми є?
– Я не буду цього робити. Це злочин, – сміливо вигукнула дівчинка.
– Будеш. Куди дінешся? А коли ні, то я напою тебе своїм соком – і ти помреш.
Дівчинка мовчки взяла фломастери і пішла в хащі. Вона присідала, шукаючи їстівні
гриби, і підмальовувала їх: білий гриб став ще білішим, опеньок – залишався собі опеньком, а
сироїжка – сироїжкою. Лише трішки фарби добавляла їм Христинка. Вона так захопилася
своєю роботою, що й не помітила, що за її спиною зупинився старий Мухомор і спостерігав
за її роботою. Раптом він несамовито закричав:
– Ти що це робиш, погане дівчисько? Які гриби фарбуєш? Я ж сказав…
– Я не дуже на грибах розуміюся, – хотіла схитрувати Христинка.
– Нічого. Будеш у мене розумітися. В дупло її!
Де й взялися два вужі, скрутили дівчинку і кинули у дупло.
Дівчинка заплакала:
– Пропала я! Тут мене ніхто не знайде.
І тут вона ніби здалеку почула чийсь знайомий голос.
– Мамцю, прокидайся, вже ранок. Лікар незабаром прийде.
– Ой, – зойкнула мама і відкрила очі. Вся кімната була залита сонячним світлом. Біля
ліжка стояла Галинка й усміхалася.
– Той Мухомор такий страшний, – сказала мама. – Якби не ти, то й не знаю, як би я
виплуталася з цієї історії.
– Я так і подумала, – примружила очі Галинка, – ти ж у казку не часто мандруєш. От я і
вирішила, що ти сама не виплутаєшся.
– Дякую тобі, донечко! У наступну казку ми підемо вдвох.
– Неодмінно, – сказала Галинка.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine + 15 =