Казка за казкою

– Послухай, навіщо тобі та принцеса? Окрім того, що вона – справжня потвора, король за
нею й шеляга не дає. А я, приміром, і багата, і гарна. Я погодилася б стати твоєю дружиною.
Богодар спаленів:
– Щастя твоє, що ти дівчина і що я тут гість. Я нікому не дозволю сказати кривдне слово
про принцесу. Для мене вона – найкраща в світі. Її спів, її стан, її волосся…
– Її булькаті очі, – хихикнула панночка.
– Вони в неї великі і здивовані. Вони дивуються на красу світу.
– А стріхаті брови? – не здавалася панночка.
– А це очерети над чистим плесом озерець. Та тобі цього не зрозуміти. І годі вже. Я не
хочу тебе слухати.
Стояла Орися за завіскою і мліла від щастя. Це вона придумала для Богодара отаке
випробування, бо конче хотіла знати, чи любить він її.
У палаці тихо. Ніч. Сплять після бенкету потомлені господарі та гості. Спить і Богодар у
відведених йому покоях. Спить солодко, і сниться йому Орися. Як раптом до покою увійшов
якийсь страшний чоловік у мантії і з мечем. Це був королівський кат.
Богодар схопився на рівні ноги і ошелешено дивився на таку прояву:
– Чого тобі, злий чоловіче? Я без зброї, тому не можу тобі гідно відповісти. Дай мені
зброю – і ми зійдемося з тобою у герці. От тоді побачимо.
– Заспокойся, вислухай мене і не зчиняй галасу. Я просто зайшов тобі сказати, що
сьогодні вночі має загинути твоя наречена.
Богодар кинувся на ката і вхопив його за горло. Той на таке не сподівався і тому такого
припустився.
– Та я, здається, з тобою і без зброї впораюся. Задушу тебе ось цими руками і заберу
свою Орисю з того заклятого місця.
– Стій, – прохрипів кат. – Стій, щось скажу.
– Кажи. Але то буде твоє останнє слово.
– Принцеса має загинути…
– Мовчи, бо…
– Слухай далі. І не перебивай. Ти її можеш врятувати. Але тоді маєш загинути ти.
– Та що це за таке королівство з дикими законами чи беззаконням?
– Ради на те нема.
– Добре, пуголовку. Тільки веди мене звідси. І дай мені слово, що моя Орися ніколи про
це не довідається. Я не хочу смутити її пісню.
І тут із-за завіси вийшла Орися. Вона була схвильована, заплакана і… гарна.
– Пробач мені, Богодаре. Я не вірила тобі і тому… все це були тільки випробування. І
розмова з батьком, і панночка.
– А цей пуголовок? – і показав на ката.
– Це наш блазень. Пробач мені. Це я придумала.
Блазень скинув мантію і скорчив страдницьку гримасу. Всі засміялися.
Сходило сонце. До палацу поспішав Зореслав. До нього домчав посланець, і він уже все
знав. Тому тепер так поспішав.
А в королівському палаці готувалися. Тут мали святкувати відразу два весілля. Прибрані
наречені були обидві святочні і гарні. Хтось з приїжджих гостей сказав:
– А говорили, нібито старша принцеса потворна. І чого ті люди тільки не вигадають.
А Орися і справді розцвіла і погарнішала. Вона вся світилася якоюсь внутрішньою
красою, бо щастя прикрашає кожну людину.
По весіллі сестрам не хотілося розлучатися, і вони всі разом залишилися жити в палаці.
Зореслав і Богодар правили королівством, а король з королевою тішилися, дивлячись на
щасливих своїх дітей.

Зоряний пастушок
Ця книжечка-читанка
для хлопчика Богданка.
Той Богданко любить читати,
а ще любить у когось питати:
– Що? Навіщо? Чому і для чого?
От тепер ми спитаємо в нього.
– Що б хотів ти, – я в хлопця спитала,
– щоб для тебе я написала?
Замислився хлопчик лише на хвилинку,
почухав котові животик і спинку
і тихо сказав: – Якщо можна, будь ласка,
нехай напишеться казка.
Казка – то й казка: мороки нема,
бо казку, признаюсь, люблю я й сама.
От сяду на стільчик,
візьму олівець –
і намалюю
бабусин хлівець.
А в тому хлівці –
дві вівці й баранець.
Є казці початок – то буде й кінець.

А хлівець і справді був, теплий, затишний, прибраний. І дві вівці в
ньому жили, і баранець – усе, як я вже сказала. А неподалік жила в
убогій хатинці і господиня того хлівця і тих овець – баба Федора. Бідна була:
окрім тих овечат, нічого в неї більше й не було. І то був спадок від діда Демида. Пасла їх баба
Федора, доглядала. А вівця – вона вівця. Що з неї візьмеш? Хіба що вовну мала з них. Та
людську добру душу і вівця відчуває.
Настане зима, сидить баба Федора, пряде вовну, а потім знову сидить та в’яже рукавички
та теплі шкарпетки. Продасть – то й купить щось для себе та й за овечат не забуде. Так і
жили. Старіє баба Федора. Все важче їй овечок пасти. Жене їх у поле та й бідкається сама про
себе:
– Стара я вже. Важко мені. От якби у мене хлопчик був, ну, скажімо, онук. А то ні дітей,
ні внуків.
Та й зітхне. А вівці слухають собі та й бекають поміж собою. Баба не знає, про що вони
бекають, а вівці, виявляється, отак між собою розмовляють. Дивина та й годі. Баран Терешко
й каже:
– Годилося б їй допомогти. Вона дбає про нас. Годує, напуває, ніколи не кривдить.
Стара вівця Бебека докинула:
– І головне – нікого не ріже. Я нічого не хочу сказати, але я вже таки стара, могла б і…
Та й зітхнула. Терешко сказав:
– Ти, Бебеко, якщо не можеш щось путнє сказати, то краще вже помовчи.
Ярка – молоденька овечка – і собі слово мовила:
– А як вона обережно стриже. Я навіть не пручаюсь. А для чого? Мені й самій та вовна
заважає.
– Не те ви кажете, не те, – незадоволено бекнув баран. – Треба подумати, як їй
допомогти.
Стара вівця зітхнула:
– Пастушка б їй.
А Ярка аж підстрибнула:
– Зоряного.
– Зоряного пастушка, кажете? Треба подумати.
А річ, бачте, в тім – і про те мало хто знає, – що в овець, виявляється, є своє королівство
і, звичайно, свій король. От іноді зникає вівця. Шукає її господар, а її нема – як крізь землю
провалилася: нема. Аж потім знаходиться – де й взялася. Ото та вівця в королівство своє
ходила у якійсь потребі. Люди про це не знають. Вони думають собі: ет, дурна вівця!
А воно ж не так.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 3 =