Одного разу перед вечором мама і доня стояли на березі моря. Мама чомусь з тривогою
дивилася на морські хвилі, ніби біди якоїсь чекала від них. Море штормило. Хвилі
піднімалися високі, як гори, набігали одна на одну, розбивалися і налітали на берег.
– Ходімо, доню, додому, щось холодно.
– Зараз, мамо, ще трішечки.
І дівчина продовжувала милуватися забавою високих хвиль.
І раптом вони обидві побачили дивовижний човник, що плив прямісінько до них. А
дивовижний він був тому, що хвилі наче обминали його, і він плив собі рівно і спокійно, а
вже потім поза ним із силою вдарялися одна об одну гори-хвилі. Човник підплив зовсім
близько – мама з донею побачили, що він весь золотий. Правда-правда, зі щирого золота. А
на човні – хлопець, рибалка – не рибалка – й не розбереш, але видно, що спритний човняр.
Море неначе аж слухалося його, корилося йому. Човник плив прямісінько до них і зупинився
біля Моріани. Хлопець зійшов на берег.
– Добрий вечір, – привітався.
– І тобі вечір добрий, – відповіли. А Марія тривожно спитала:
– І не страшно в таку негоду на такому легкому човнику плавати?
– Так чому ж… і зовсім це не негода: просто – море бавиться.
– О, від таких забав, мабуть, не один корабель на дно піде.
– Якщо моряки вправні, то не піде. А я до Вас.
У Марії здригнулось серце. Вона відчула якусь тривогу. Моріана мовчала, тільки чомусь
пильно-пильно придивлялася до хлопця, ніби впізнавала його – і впізнати не могла. Певно, і її
щось тривожило. А що – того не знала. Марія трохи оговталася і сказала:
– Коли Ви до нас, то ходімо в наш дім – гостем будете.
– Та я б з радістю, та ніколи мені. А чи знаєте Ви, Маріє, що виховували не просту
дівчину, а морську царівну?
– Ось не треба нічого вигадувати, – ледь не плакала Марія. – Це моя донечка, і я не хочу
слухати ніяких дурниць.
– Воно так. Однак Моріана – морська царівна. Хіба ж Ви не пам’ятаєте її дивовижної
появи на березі?
– Ходімо, донечко. Цей хлопець хоче причинити нам зло.
– Мені дуже прикро, але Моріана мусить повернутися в свою стихію, у море.
Хлопець підійшов до Моріани і одягнув їй на голову золоту корону, всипану
самоцвітами.
– Ходімо. Тебе чекає твій батько – Нептун.
Марія заплакала, а дівчина зірвала корону і жбурнула її у хвилі.
– Якщо я царівна, то ти маєш слухатися мого наказу: геть звідси! Я не хочу тебе більше
бачити!
– Я б послухався, та наказ твого батька має більшу силу – і я маю слухатися його.
– Батька? То може у мене ще й мати є, окрім отієї, що мене виростила?
– Ні, матері в тебе нема. Крім отієї. Ти народилася з морської піни, і твій батько захотів,
щоб ти пожила серед людей, грамоти навчилася та розуму набралася.
– А тепер, коли я вже розуму набралася, то я йому знадобилася? Мій батько, певно,
фантастично розумний. То передай йому великий привіт. Нехай він собі спершу дружину
заведе, а потім уже доньку, щоб сам і виховував. А в мене є мати, і я її люблю. Я не хочу
звідси нікуди йти.
– Морський цар дуже вдячний пані Марії і дарує їй…
І поставив біля ніг Марії коштовну скриньку.
– Це для Вас. Там – цілий скарб.
– Найбільший і найцінніший скарб – моя доня. Не забирайте її у мене.
Марія вже не плакала, а ридала.
– Мені дуже прикро, але це не моя воля, – сказав хлопець і махнув рукою. Набігла хвиля
і легенько підхопила Моріану. Коли Марія отямилася, то побачила далеко поміж хвиль
золотого човника, що на ньому відпливала у безвість її донечка, її Моріана. Марія стояла
знетямлена. Зараз вона ненавиділа море, що розлучило її з донькою. А колись вона любила
його, подумки дякувала йому.
Сльози, солоні, як ота морська хвиля, котилися та й котилися з Маріїних очей. Тепер у
неї не було нікого.
Наступного дня до неї прийшов Василь. Він уже все знав і сумно дивився на заплакану
Марію. Потім, трохи помовчавши, знічено сказав:
– Думалося, що буду Вашим зятем, та, видно, не судилося. Матері у мене вже давно
нема… коли я Вам не осоружний, то прийміть мене за свого сина.
Так стали жити вони в одній хаті. Марія щодня приходила на берег моря, сумно
вдивлялася в хвилі, ніби сподівалася, що з тих хвиль ось-ось вийде її дівчинка.
А Моріана тим часом опинилася в підводному царстві, де все сяяло коштовностями і
було прибрано до урочистої зустрічі морської царівни. Найвигадливіші мушлі, небачені
підводні квіти, коралові химерні постаті – все це було тут для того, щоб здивувати і вразити
морську царівну, полонити її своєю казкою, щоб забула вона навіки про земну красу. Нептун
нетерпеливився. Він бавився хвилею і не міг ніяк заспокоїтися. Це вперше його, грізного
морського володаря, не боялися. І хто? Оця невеличка дівчина, його донька, на котру він
покладав стільки надій. А Моріана, прекрасна у гніві своєму, стояла перед ним і плакала.
Вона плакала від злості і свого безсилля.
– Не личить морській царівні сльози проливати за земними красотами, що далекі від
морської стихії. Невже тобі не любо тут, у себе вдома?
– Мій дім там, – крізь сльози сказала Моріана, показуючи кудись наверх. – А щодо
краси… Так, все це дуже гарно, але тут бракує кетягів калини.
– Чого? – не зрозумів морський цар.
– Калини, що росла під моїм вікном.
– Твій дім тут. Ти – моя донька. Ти полюбиш усе, що тут є. Все це належить тобі. Всі твої
примхи, твої бажання будуть негайно виконуватися.
– Тоді нехай виконається моє перше і єдине бажання
– Яке?
– Я хочу додому, до своєї матері, до свого коханого.
– Це неможливо. Ти – морська царівна.
– Я не царівна. Я твоя полонянка. І якщо ти мене не відпустиш, я навіки зненавиджу і
море, і тебе. Я любила море. Воно приходило в мої сни. Я завжди з насолодою пірнала в його
хвилі. А тепер воно стало моєю в’язницею. Відпусти мене. Тут, у неволі, я тільки плакатиму і
тужитиму. Тут я ніколи не зможу бути щасливою. Якщо ти і справді мій батько, то пожалій
мене.
Нептун насупився – і сердиті хвилі здибили море.
– Звикнеш. Викинь з голови ті земні дурниці. Ти моя дочка.
– Ні, я не твоя дочка. Я твоя рабиня. Ти викинув мене маленькою, як викидає море на
берег усякий непотріб, а тепер, коли я виросла, позбавив мене всього, до чого я звикла. Я
люблю поле, ліс, сонце, блакитне небо, квіти, калину, що росте під вікном. Соловейків, що
весною звеселяють гаї. Та навіщо я тобі все це говорю? Ти однак не здатний того зрозуміти.
Бо ти ніколи нікого не любив. А я люблю свою матір і свого Василя.
– Цить! Перестань! І забудь усе це, як сон.
– Ні. Не забуду, доки не вмру.

Живе Моріана у підводному царстві. Живе день, живе місяць, живе і другий. Що вже сліз
виплакала, що вже сумних пісень переспівала. Припливали русалоньки її послухати.
Послухають – та й собі засумують. Припливали рибки з нею посумувати. А човняр, що привіз
її на золотому човенці, якось не витримав і сказав:
– Та перестань уже сумувати та на всіх журу наводити. Змирися та й живи, як усі тут
живуть. Забудь свого земного хлопця. Хіба ж я не кращий за нього?
– Може, й кращий, та не для мене. Може, й кращий, та не любий.
Розсердився човняр та й геть пішов. А Моріана далі своєї сумної та любої співає:
Ой, у полі озеречко,
там плавало відеречко.
Співала, співала, а потім до хвиль принишклих заговорила:
– Хвилечки, мої сестрички, ви до берега добігаєте, ви все бачите і все знаєте. Чи не
бачили ви там моєї матінки? Ой, певно ж, вона понад морем ходить та за мною гіркі сльози
ронить.
– Бачили, бачили. Як би не бачили! В неї очі сумні, як осіннє небо. До нас руки простягає
та все тебе кличе.
– Ой, хвилечки-голубочки, чи не бачили ви часом хлопця чорнявого, найкращого в світі?
Скажіть мені щиру правду, чи не забув він мене? Чи не знайшов собі іншу?
– Бачили, бачили! Як би не бачили! Сумний хлопець понад морем ходить, у морського
вітру про тебе питає.
– Хвилечки, сестрички, чи не погодитеся ви їм про мене звісточку подати?
– Та ми б то погодилися, та батька твого боїмося. Дуже він грізний.
– Та що вам, хвилям, зробить мій батько? Коли й розіб’є вас, то ви знову до купочки
зберетеся.
– То давай свою вісточку. Домчимо, донесемо.
Сіла Моріана листа писати. Що слово напише, то сльозою скропить.
“Дорога моя матінко, що вже любила я Вас, з Вами живучи, а в розлуці ще більше
люблю. Не пускає мене батько, заставляє осоружну корону носити. Вже не одну ту корону я у
хвилі кинула. Та що з того? Нема в мого батька ні жалю, ні співчуття до мене, бо вже давно
зглянувся б на мої сльози та й відпустив би мене додому.
Не кажу матері, щоб не сумувала за мною: знаю, не поможе. А ти, Василечку, не чекай
мене, знайди собі іншу та й одружися. А я Вас завжди любитиму і ніколи не забуду. Аж доки
не вмру”.
Згорнула свого листа, у перстеник свій вклала та й віддала хвилям. А Марія саме над
морем журилася та у хвилі вдивлялася, ніби чекала, що ось-ось її Моріана з тих хвиль вирине.
Раптом стрімка хвиля підбігла до самих Маріїних ніг та й відпливла, залишивши на піску
маленький згорточок. Марія глянула – аж перстеник блиснув, той, що вона колись донечці
своїй подарувала. Підняла згорточок – а він сухісінький, лише пісок стріпала. Прочитала
Марія, заплакала та й пішла Василя шукати, що десь також понад морем самотою ходив,
сумуючи. Прочитали вони обоє того листа і стали думати-гадати, як Моріану визволити.
– Не що інше, як треба нам до чаклунів звертатися, – сказала мати.
– У чаклунів я щось не дуже вірю. Я більше звик на свою силу покладатися. Але що
важить моя сила, коли я ворога дістати не можу? От якби він на герць зі мною вийшов, тоді б
ми ще побачили, хто кого. А так…
Судили-рядили, а потім і собі написали до Моріани лист, вклали його в її перстеник та й
кинули у хвилі.
– А може й дістане наша невільничка звісточку від нас.
Вони радили Моріані зробити так, аби її батько запросив їх у гості. Відтепер
кожнісінького дня приходили вони до моря і чекали, самі не знаючи, чи діждуться відповіді.
А тим часом морський цар спостеріг, що все його царство неначе якийсь смуток оповив.
Покликав він свою дочку та й каже:
– З тих пір, як ти живеш тут, у нас чомусь смуток поселився. Русалки перестали свої
веселі танки водити, музиканти більше на мушлях не виграють, навіть риби – і ті засумували:
плавають, як неживі. Я підозрюю, що це ти винна у всьому. До твоєї появи тут усе кипіло. А
які бенкети ми вчиняли – аж хвилі на берег вихлюпувались. А тепер? Тьху – та й годі!
– Хто ж тобі боронить і тепер бенкети вчиняти? Тільки мене на тих бенкетах не буде –
так і знай.