Казка за казкою

– Потім спробую, коли тебе не буде. Сама хочу щасливою бути, щоб нікому більше
щастя не дісталося. А ти не розсиджуйся, як панянка, а йди до трьох печер. Там у чорній
печері живе дракон. У пащі того дракона – сто зубів. Якщо одного зуба посадити, підливати
та доглядати, то з того зуба виросте дерево, а на тому дереві визріють плоди. Хто такий плід
скуштує, той проживе триста років на землі. Іди ж і добудь мені того зуба.
– Матінко, пожалійте мене сироту. Як мені того зуба здобути? Я ж не лицар, а дівчина.
Не можу я з драконом змагатися. Дракон тут-таки і з’їсть мене.
– З’їсть – то й не наїсться, бо ти он яка мала і худа. А плакати за тобою і так нікому буде.
Вийшла з хати дівчина та й пішла, сльози витираючи.
– Якби жила моя матінка, вона б мене пожаліла. Вона б мені голову змила та й густі мої
коси розчесала. Вона б мені сльози витерла та й душу мою б заспокоїла.
Іде Софійка та й іде. Коли темно чи холодно, чи лячно стане, пір’їнку жар-птиці дістане
– та й повеселішає. А що харчу ніякого здому не взяла, то по дорозі десь до якоїсь роботи
найметься та й заробить на хлібину-другу. Отак мандруючи, зайшла дівчина у дику пустелю,
а там тільки – Сонце та пісок. А попереду дика скеля видніється. А в тій скелі – три печери.
Здалеку було видно, як чорна печера свою пащу роззявила, як звір страшний, і, здавалося,
чигала на неї, на Софію. Тільки хотіла дівчина води напитися, а до неї птах підлітає, до самих
рук, не боїться. А дзьоб у нього довгий-предовгий – таких птахів Софійка і не бачила. А птах
і каже людською мовою:
– Дай мені, дівчино, води напитися, то, може, я тобі в пригоді стану.
Дала йому дівчина води напитися, а поки він пив, про біду свою розповіла.
– Ну, вважай, що тобі поталанило. У дракона саме зуб заболів, а я в тім краї ніби за
зубного лікаря. Бачиш, який у мене дзьоб довгий. Я саме йду драконові зуб рвати. Ти трохи
почекай, то я тобі його принесу.
Птах полетів, а дівчина стала чекати. Аж чує – ревище дике, ніби аж морозом сипнуло
поза плечі, хоч і спека стояла нестерпна. Потім усе стихло. Дивиться Софійка – аж птах
летить, зуб несе. Важкий, не зуб, а ціле ікло. Взяла його дівчина, подякувала птахові та й
пішла шукати шлях назад до своєї домівки. Хотіла було скористатися волосинкою з дідової
бороди, та згадала, що це вже остання, і передумала: а раптом у неї ще скрутніша хвилина
буде. От ішла вона, йшла, ноги позбивала, одяг зносила, а таки прийшла до рідного дому.
Віддала мачусі свій здобуток. Спершу та хотіла його також у скриню замкнути, та згадала,
що драконів зуб треба у землю посадити.
– Біжи посади та полий гарненько, – сказала до Софійки, а потім сіла та й замислилася.
Аж тут і дівчина повернулася та й питає:
– Чого ви, матінко, зажурилися? Я все виконала, як ви звеліли.
– Та от думаю… треба тебе ще в одне місце послати, а дерево, що має вирости з того
зуба, доглядати треба. І я не знаю, як мені вчинити. Але і то правда: що там за робота дерево
поливати! Сама впораюсь. А ти збирайся в дорогу.
– Матінко, пожалійте. Ніжки мої поранено, одяг мій зовсім порозлазився. Нехай я хоч
трішки спочину.
– Ач, розніжилася, мов панночка. Ніколи ніжитися. Треба тобі йти в долину чорних змій.
– А хіба бувають чорні змії?
– Бувають, бувають. Усе на світі буває.
– Боже мій! Я ж там пропаду.
– Тільки й жалю буде. Збирайся та й іди.
– Дозвольте хоч переночувати. Де ж пак проти ночі!
– Нічого, лихий тебе не візьме. Скорше підеш – скорше повернешся.
– От мені горе! А що ж я маю там робити з тими зміями?
– Слухай уважно. Посеред тієї долини стоїть королівський палац. У тронній залі того
палацу на столі лежить чарівний перстень з коштовним камінцем у вигляді змії. Це символ
влади над зміями. Здобудь мені той перстень, я хочу бути володаркою змій. Всі змії мені
слугуватимуть і робитимуть усе, що я захочу.
– Та як же мені той перстень здобути?
– А це вже ти сама придумай. Роздобула ж ти чарівну сопілку і драконового зуба. А теж
плакала: “Пропаду, пожалійте!” Ну, йди вже. Та скорше повертайся.
Вийшла дівчина з хати. Смеркалося. Дістала вона перо жар-птиці та й пішла. Довго вона
отак ішла, либонь, що тридцять днів і тридцять ночей, і таки допиталася до долини чорних
змій. Біля самої долини маленька хатина стоїть.
– Треба ж таке, – промовила сама до себе дівчина, – хтось не боїться жити поряд із
такими небезпечними сусідами. Зайду-но я в ту хатинку. А може, там добрі люди живуть, то
й спочину трішки. Зайшла – і аж похитнулася: в хатині було повнісінько всяких змій: і
маленьких, і великих, і здоровенних. І всі чорні, аж полискують. Але була тут і чепурненька
тітонька, що спокійнісінько походжала в тому зміїному царстві. Коли Софійка ввійшла, змії
всі підвелися і засичали. Тітонька їх швиденько заспокоїла:
– Тихо мені! Не займайте цю дівчину! Це моя помічниця.
І до Софійки:
– Не бійся, дитино, вони тебе не займуть. Та ходімо звідси, бо, бачу, ти таки боїшся.
– Боюся, тітонько, дуже боюсь.
Вийшли з хати. Надворі було спокійніше, хоча то там, то тут шмигали змії.
– Що привело тебе, дитино, в це небезпечне місце?
– Лиха доля та безталання моє, тітонько. Послала мене люта мачуха роздобути їй
королівський перстень – символ влади над зміями.
– Тсс! – наче змія, зашипіла тітка Параска – так звали жінку.
– Тут про це не тільки говорити, а й думати не можна. Цей перстень оберігає сама
королева – найбільша і найлютіша змія. Горе тому, хто на нього зазіхне.
– Що ж мені робити, тітонько? Не моя це воля.
– От нехай би твоя мачуха сама за тим перснем і йшла. Вже й не знаю, чим тобі зарадити.
Але найперше: йди вечеряти та лягай спочити з дороги.
– Де? Невже серед тих змій?
– Ні, я покладу тебе в комірчині, туди змії не заповзають. Та й вони тебе не займуть, я їм
сказала.
– А хіба вони розуміють людську мову?
– Так, навчилися. Змії дуже мудрі, і коли з ними по-доброму, вони не скривдять. Я лікую
їх, і вони мене люблять. Якось мені довелося лікувати навіть саму королеву. Так що можеш
спати спокійно. А на ранок ми щось придумаємо. Не може ж такого бути, щоб не придумали.
Змії мудрі, а ми ж таки мудріші, бо ми – люди. А зараз лягай спати.
Вранці надумали вони вдвох іти до самої королеви чорних змій.
– Небезпечно, – сказала тітка Параска, – але іншої ради нема. Я колись її лікувала, то,
може, зглянеться. Та ще от що …
І дістала зі скрині дудочку.
– Візьми її. Штука не дуже мудра, але велику силу має. Подарував цю дудочку мені
колись один індійський факір, якого я вилікувала від лютої хвороби. Змії, бач, дуже музику
люблять. Грати на ній вчитися не треба – приклади до уст, а вона вже сама знає, що їй грати.
Я пробувала. Дуже добре виходить.
Спустилися в долину. Тітку Параску всі тут добре знали, тому й проходили вони без
всяких перешкод. Так дійшли аж до королівського палацу. А тут і королева не забарилася:
власною персоною назустріч Парасці виповзла.
– Тітка Парас-с-ска іде, мені с-сніданок веде. С-симпатичний с-сніданок.
– То не сніданок, Ваша зміїна величносте. Це бідна дівчина, що просить Вашого захисту.
– Що-с-сь я не пригадую, щоб я кого-с-сь захищала. Та ти, Парас-ско, мені колис-сь
допомогла, і я це пам’ятаю. Та й тепер моїх підданих лікуєш. Спас-сибі, тобі. Як звати тебе,
дівчино?
– Софія.
– С-Софія. Дуже гарно. А що вмієш робити?
– Багато чого. Мене мачуха до всякої роботи привчала.
– А чим ти мене розважити можеш-ш?
– Та ось хіба що…
І, діставши дудочку, Софія приклала її до вуст. Був острах: а раптом вона не зуміє на ній
заграти? А раптом дудочка підведе? Та дудочка не підвела, а сама вивела дивну мелодію, та
таку вже гарну, що й тітка Параска заслухалася, а королева і всі змії, що були довкола,
почали погойдуватись їй в такт, ніби танцювали. Дивне то було видовище: і дивне, і гарне, і
страшне водночас. Чорні змії, великі і малі, розгойдувалися в такт музики, звивалися
граційно і страшно. Дівчина намагалася на них не дивитися. А дудка грала якусь чарівну
мелодію, гарну і заворожуючу. Нарешті Софійка перестала грати і почула зітхання як шелест.
– Ах, – зітхнула королева, – ту мелодію я вже ко-ли-с-сь чула. У мене був знайомий
факір, і в молодос-сті я танцювала під ту мелодію. Це було прекрас-сно. Залишайся в нас-с,
чарівна дівчино. Тобі буде тут добре, і ніхто тебе не с-скривдить.
– Не можу, Ваша зміїна величносте. Мені треба повертатися додому.
– Тоді прос-си у мене вс-се, що хочеш-ш.
– Не смію, Ваша зміїна величносте.
– Прос-си, я наказую.
– У Вашу долину я прийшла не зі своєї волі. Прислала мене мачуха, щоб здобула я Ваш
перстень.
– Що? Перс-стень? Щастя твоє, що розчулила ти мене с-своєю музикою, а то б … Та я с-
сьогодні добра.
– Це не моя воля була. Мені той перстень не треба.
– Гаразд. Бери перстень. Я ще нікому його не довіряла. Він не був ще ні в чиїх руках. Але
с-скажи с-своїй мачус-сі, що вона ним володіє доти, доки не кине його на землю. А коли
кине, він назад до мене повернеться. А я вже пос-стараюся, щоб вона його таки кинула.
І Софія побачила цей перстень. Він був величезний і коштовний: так і горів своїм
величним блиском. Особливо вражаюче виглядав камінець, що мав форму змії. Дівчина взяла
в руки той перстень з острахом, подякувала, та й пішли вони з тіткою Параскою з того
жахітливого царства. А коли вийшли, Софія віддала тітці Парасці чарівну дудочку та й пішла,
подякувавши та низенько поклонившись. Не хотіла ні дня тут залишатися, хоч як просила її
тітка Параска.
– Звикнеш. Живи у мене. То тільки спершу так лячно. Куди тобі йти? Мачуха ще щось
вигадає на твою бідну голову.
– Ні, тітусю, піду вже я.
Довго йшла, по дорозі на харч заробляючи, і таки прийшла до рідного дому. Мачуха вже
й не сподівалася її побачити. А як побачила, відразу й загукала:
– Де перстень, негіднице?
– Ось, матінко, – чемно промовила Софійка і протягнула його своїй кривдниці.
– Зараз же його випробую, бо сопілка твоя нічого не варта: вона не грає. Ти надурила
мене.
– Але, матінко, цей перстень не можна кидати на землю, бо тоді він повернеться до своєї
володарки.
– Тепер я його володарка. І ти вже не журися, я не кину його на землю.
І зі злістю повернула коштовний камінець, що мав вигляд змії. Що тут почалося! Все це
важко навіть собі уявити. Чорні змії, малі, великі і здоровенні, заповнили все довкола. Вони
сичали, погойдувалися, звивалися. Та Софії на диво чомусь страшно не було. Зате мачуха
зблідла, вилізла аж на стіл, готова була лізти ще вище, аби тільки рятуватися від змій, котрих
аж кишіло в хаті.
– Ой, рятуйте! Заберіть їх від мене! – несамовито кричала мачуха, а потім пожбурила той
перстень на землю. Все щезло, перстень також.
– Хай тобі грець! – зітхнула мачуха і злізла зі стола. – Це все ти, негіднице! Хотіла мене
зі світу звести!
– Чого Ви, матінко, так злякалися? Це просто піддані прийшли привітати свою
повелительку.
– Хай їм біс! А тепер на, візьми свою нікудишню сопілку! І якщо ти мене надурила і та
сопілка не заграє, я тобі всі патли вискубу.
Взяла дівчина в руки сопілку, пильно її роздивилася і прочитала напис: “Хто її добуде,
той на ній заграє”.
– Воно й зрозуміло, чому сопілка у Вас мовчала. Бо не Ви, матінко, її здобули.
– Поговори мені!
А дівчина приклала сопілку до губ – і заграла вона дивну мелодію щастя, кохання і
весни. Квіти порозпускалися, запахли на все довкілля, хворі одужувати стали, старі
помолодшали, закохані пари за руки побралися, а Софія, вже доросла і гарна, про втому свою
і збиті ноги забула. А мачуху, ніби темна хмарка закрила.
– Як гарно, – сказала дівчина, – яка я щаслива.
І тут почувся голос мачухи:
– Дурниці! Я думала, що тут золото з’явиться, скарби всякі. Ет! Ходімо краще до дерева,
що виросло з драконового зуба. Там саме плоди доспіли. Але не смій мені! Я сама хочу
триста років жити.
Підійшли до драконового дерева. На ньому і справді висіли плоди, але чомусь вони були
дуже схожі на наші червонобокі яблука. Мачуха зірвала плід і жадібно з’їла. Потім другий,
третій… і раптом тіло її покрилося пір’ям, руки стали крилами.
– Кар! Кар! – закричала вона, потім знялася і полетіла.
– Ворон! Крук! – шепотіла налякана дівчина. – Кажуть, що вони і справді живуть довго.
Невже аж триста років?
І раптом Софія почула голос. Це промовляло до неї драконове дерево:
– Скуштуй і ти, дівчино, мого плоду.
– Ні вже, красненько дякую!
– Не бійся! Мій плід не причинить тобі зла. Він створений для добра.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − sixteen =