Казка за казкою

Опритомніла дівчинка десь аж після обіду. Біля неї сиділа заплакана мама, стурбований
батько ходив по кімнаті. Непритомну дитину оглядав лікар, але він так і не зміг поставити
діагноз. Від лікарні поки що утрималися, бо не знали, що з дівчинкою.
Як запевнив лікар, смертельної небезпеки не було. Пульс і серцебиття були нормальні.
Дитина перебувала у глибокому і якомусь дивному сні. Треба почекати, доки вона
прокинеться, тоді, може, щось і проясниться.
– Одне без сумніву: дівчинка пережила сильний стрес. І ще щось… А що – отого я не
знаю.
Такий був висновок лікаря. Він пішов, обіцяв подзвонити. Залишив номер свого
мобільника, просив зателефонувати, як тільки дівчинка прокинеться. Це був чесний і
порядний лікар. Він не хотів видавати себе за великого спеціаліста, а чесно зізнався, що з
таким випадком він ще не стикався.
Оксана все ще спала. Батьки стиха перемовлялися.
– Ось вони, твої розумні принципи виховання, – зі сльозами докоряла мати. – Дівчинка
зовсім без нагляду. Тут уночі явно хтось був.
– Ти, люба, говориш нісенітниці, – захищався батько. – Ну хто тут міг бути? Вхідні двері
зачинені, та й ми почули б.
– А вікно настіж…
– Ну хто б проник сюди через вікно на дев’ятому поверсі?
– Але ж проник.
– Я в таке не вірю.
– А поламаний собака? А порвані книжки?
– Ну, собаку Оксана сама могла поламати. Може, ненароком, а можливо, песик чимось її
розсердив.
– По-твоєму виходить, що наша донька власноруч порвала свої улюблені книжки?
– Ні, того вона зробити не могла ні за яких обставин. Це неймовірно.
Оксана вже давно прокинулася, але не мала сили чи не хотіла розплющити очі. Вона
слухала суперечки батьків і посміхалася. У неї була своя таємниця, а дорослі про те не знали.
Це вони тільки так думають, що знають усе на світі. А вони не знають навіть своїх власних
дітей. Хотілося пити. В роті зовсім пересохло. Оксана, не відкриваючи очей, ворухнула
губами. Але ніхто її не почув. Батьки були зайняті своєю суперечкою. Тоді Оксана,
напружуючи всі свої сили, сказала:
– Це Лека. Це вона.
– Знову марить, – тихо сказала мама, поправляючи на доньці ковдру і ледь торкаючись її
гарячого лоба.
– Я не… я не марю, – прошепотіла дівчинка. – Пити.
Мати кинулася напувати доньку. Оксана пила довго і жадібно, а потім знову відкинулася
на гарячу подушку. Батько підійшов до неї і тихо спитав:
– Оксано… донечко… Ти мене чуєш?
– Чую, тату.
– Ти маєш розповісти нам усе. Все, що тут відбулося, бо інакше… Розумієш, ти захворіла,
а ми не знаємо, як тебе лікувати, бо не знаємо, що з тобою. От ти, коли марила, часто
вимовляла слово “Лека”. Ти можеш пояснити, що це означає? Це лелека?
– Ні. Це – лялька. Електронна лялька. Ну… як робот, тільки дуже схожа на людину. Це
була дівчинка. Як… я. І ще… як Лана.
– А хто така Лана?
– Теж дівчинка. Але справжня. Лана – інопланетянка.
– Усе це тобі наснилося?
– Ні, все це було насправді. Я побувала на їхньому зорельоті. Тому й захворіла. Від
перенапруження. Батько Лани сказав, що все це пройде. Але… він сказав… як же він сказав?
А-а, згадала. Він сказав, що потрібен час і догляд.
Батьки переглянулися. Мати мовчала, а батько продовжував розмову.
– А ти б могла нам розказати… ну, скажімо… про цей зореліт?
– Так, таточку, я неодмінно розкажу. Це дуже цікаво. Але зараз я ще трохи посплю.
Можна?
І дівчинка заплющила очі.
– Вона зовсім безсила, – тихо сказав батько. – Нехай відпочине. Тут явно криється якась
загадка.
– Ти що, не розумієш, що у дитини порушена психіка?
– Я в тому не певен.
– Її треба в лікарню, до доброго психіатра.
– У психіатричку? Оксану? Ну вже вибач. Я того не допущу.
– Але ж хіба ти не чув, що вона говорить? Леки, зореліт, інопланетяни… Це ж маячня.
– Послухай … я знав, що ти недалека розумом жінка, але не думав, що це так безнадійно.
– Я недалека?
Закипала сварка.
– Ну, вибач. Я погарячкував.
– Ні, почекай.
– Послухай, люба, нам з тобою не можна зараз сваритися. Я вибачився. Все. Але Оксану
в психіатричку я не дам.
– Бо ти й сам хворий. Тебе також треба в психіатричку.
– Одна ти у нас розумна.
– Розумна. І я не буду мовчки дивитися, як гине моя дитина.
– Ходімо звідси – і нехай вона спить. По-моєму, для неї це зараз найнеобхідніше.
– Нікуди я не піду. Я її більше саму не залишу. А раптом з нею знову щось станеться?
– Нічого з нею не станеться. Біжи і подбай про легку вечерю для дитини. Якщо вже так
треба, то я тут побуду.
Оксана спала. Час від часу вона посміхалася, щось пошепки казала, а часом здригалася і
на її обличчі був переляк. Раптом дівчинка відкрила очі і гарячково зашепотіла:
– Татку…
– Що, донечко?
– А мама де?
– Пішла готувати тобі вечерю.
– Добре, а то мама подумає, що я марю… Я знаю одну таємницю. Її треба розказати
нашим ученим чи ще там кому.
Батько спохмурнів. Тепер і йому здалося, що з його донькою таки не все гаразд.
“Мабуть, дружина має рацію”, – подумав, а вголос сказав:
– І що ж треба сказати нашим ученим, моя люба донечко?
– Я, татку, не хвора. Я зовсім не хвора. До нас прилітає зореліт. Його ще на Землі
називають НЛО. Він з іншої Сонячної системи. З планети… я забула, як та планета
називається. Їхнє сонце більше від нашого. А їхня планета в таких приблизно умовах, як наша
Земля. І люди на тій планеті зовсім, як ми, тільки, може, трохи менші за нас. Зате, татку, вони
вміють добре літати. Це дуже цікаво. Руками і всім гнучким тілом вони керують своїм
польотом. Я теж вмію. Лана мене навчила. Я потім тобі покажу, коли одужаю. Тоді ти мені
повіриш.
Батько зі смутком дивився на Оксану. Тепер він цілком був певний, що вона не при
своєму розумі.
“Треба ж таке вигадати, – думав Михайло Петрович. – Хоча… маячня – це теж, очевидно,
витвір дитячого розуму. Все тут має логіку, свою, якщо хочете, довершеність”.
А Оксана тим часом розповідала батькові про Лану, про її батька, про вождів, про Леків.
Розповідала, аж доки не втомилася і знову не заснула. Батько сидів і не знав, що все це
має означати. З одного боку – так, це було дуже схоже на божевілля. А якщо подивитися
інакше? А якщо пригадати, що про НЛО і контактерів уже точилося багато балачок і
неймовірних розповідей? Може, тому в них ніхто й не вірить, що вони надто невірогідні?
“Ні, з тим треба щось робити”, – думав Михайло Петрович.
Наступного дня з самого ранку Михайло Петрович рішуче попрямував до інституту імені
Поповича. Ніхто того не афішував, але Михайло Петрович від когось чув щось таке, що в
тому інституті нібито займаються всякими космічними проблемами та іншими аномаліями.
“До кого ж мені йти? – розгублено думав Михайло Петрович. – А раптом вони і про мене
подумають, що я психічно хворий? І що я їм доведу? І до кого все-таки мені йти? Піду я,
мабуть, до ректора, а там уже він мені скаже, до кого мені звернутися. Або скаже, щоб я не
морочив їм голову і йшов лікуватися”.
Але тут виникло непередбачуване: в інститут його не пускали. Як хлопчиська! Не
пускали – і все! І документи він мав, але і це не допомагало. Торочили щось про якусь
спеціальну перепустку.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + one =