Казка за казкою

– Що накажеш, володарю?
– Та бий тебе сила Божа, щоб я твоїм володарем був!
І Терешко перехрестився. Страховисько тут-таки і в землю пішло.
– Е, так у нас нічого не вийде. Дай-но я, – рішуче взяла перстень дівчина і підкинула на
долоні. І знову з’явилося страховисько.
– Що накажеш, володарко?
– Негайно розчаклуй ту дівчину, що сім віків потворою живе. Верни їй колишню вроду і
молодість.
– Не можу.
– Як це не можеш?
– Бо я не можу роботи добро.
– Тоді скажи, як її розчаклувати.
– Треба з вікового дуба палицю вирубати, тією палицею сім кіл навколо її хижі
намалювати. І хай вона по тих колах сім раз свою хижу обійде – та проти сонця, та проти
сонця. Ото й стане такою, як була сім віків назад.
– Добре. А тепер скажи, чи є в цьому замку живі істоти, окрім нас і сторожі, ті, що
зачакловані моїм батьком?
– Звісно, є. Всі дерева у вашому саду колись людьми були. Кожна брила, кожна колона –
це все живі істоти, зачакловані батьком.
– Як їх розчаклувати?
– Доторкнися до кожного оцим перснем.
І почалася робота. Незабаром увесь замок наповнився людьми. Вони не могли повірити у
свій порятунок і дякували рятівникам.
– А тепер скоріше до Чахлика, – сказав Терешко, – треба бідну дівчину Василину та її
матір визволити.
– Ти що, здурів? Та ми ж пропадемо.
– Ну, ти собі, як хочеш, а я мушу йти.
– Що ти за чоловік такий? Все ти мусиш, усе повинен.
– Інакше не можу.
– Дивно, але й мені чомусь захотілося роботи щось добре на землі.
– Видно, окрім вроди, маєш-таки й добре серце.
– Стривай. Ще треба…
І дівчина знову підкинула перстень на долоні.
– Що накажеш, володарко?
– Несхибну шаблю, що рубає без промаху.
І зблиснула в її руках шабля.
– На, – простягнула вона Терешкові, – вона тобі пригодиться. Це єдина шабля, від якої
може загинути Чахлик.
– Я не дуже до шаблі, – зізнався хлопець. – Я більше до пісень.
– Ти їй тільки накажеш – вона сама рубатиме. А ще, – дівчина звернулася до
страховиська, – нам потрібна колісниця, запряжена драконами.
І колісниця тут-таки й з’явилася.
– А ще… щоб від того замку і сліду не залишилося.
– Я не впевнений, чи я добре зрозумів мою володарку.
– Щоб сліду від замку не залишилося, – повторила дівчина. І до Терешка: – Поїхали.
Собаки слідом за ними ув’язалися. Та де там! Колісниця майже летіла. Полум’ям пашіли
пащі драконів, відлякуючи все живе.
Зустрічати їх вийшов сам Чахлик. Він, певно, гостей вже не чекав, але, побачивши такий
повіз, подумав, що ще хтось поважний до них приїхав. Увійшли в хату. А тут – сили тієї
нечистої – видимо-невидимо.
– Рубай, – тихо наказав Терешко шаблі. Шабля запитально зависла в повітрі.
– Он того, – показав Терешко на дванадцятиголового змія-жениха, обіч котрого сиділа
бліда Василина.
І почали падати одна за другою всі дванадцять голів. А коли злетіла остання голова, із
зміїної шкіри вийшов хлопець-красень і кинувся до Терешкових ніг:
– Спасибі тобі, добрий юначе, що врятував мене від злих чарів. Вік би мені в такій
страшній подобі ходити.
– Хрестися! Скорше хрест на себе поклади, щоб зла личина тебе не дойняла.
І до шаблі:
– А тепер того, – і показав на Чахлика. І Чахлика нестало, – таки прийшла до нього
смерть, бо тільки від тієї шаблі міг він загинути.
– А тепер он того, – і показав на Чорнохвата. Морока жахнулася:
– Терешку!
Та було пізно.
– Так треба, Марусю, інакше не можна.
Тим часом уся та погань оговталася:
– Та чого ж ми сидимо? Хапайте його!
І Терешка схопили якісь страшні лапи, щупальці, пазурі. Але тут на допомогу йому
прийшла Маруся.
– Рубай! Рубай! – наказувала вона шаблі, вказуючи на Терешкових напасників. Та ось і
дівчину схопили. Не вирватись.
– Пропали ми, – скрикнула Маруся.
– Не пропали, – несподівано став їм на захист хлопець, що ще недавно був
дванадцятиголовим змієм.
– Рубай, рубай! – наказував тепер він шаблі. Та ось і його схопили. Здавалось, що
порятунку вже нема від кого чекати. Та на допомогу прийшла Василина. Такого від неї ніхто
не сподівався. Бліда, у весільному вбранні, вона наказувала шаблі своїм дзвінким голосом:
– Рубай! Рубай!
І падали один за другим всі ті, що причиняли світу саме лише зло. Декотрі зрозуміли, що
порятунку нема, і кинулися тікати. А коли нікого з тієї нечисті вже не залишилося, друзі,
потомлені, але щасливі, стояли і не вірили, що це вони здобули таку велику перемогу над
злом.
– Василино, – підійшов до дівчини той, що вважався її нареченим. – А тепер ти вийдеш
за мене заміж? По своїй волі, без примусу.
– Так, – сказала тихо Василина. – Ходімо скоріше звільняти мою матінку.
– Що ж, ми також ходімо. Нам пора, – сказав Терешко.
Колісниця чекала на них.
– Ой, як мені не хочеться сідати в ту колісницю, – зізнався Терешко. – Ходімо краще
пішки.
– Стривай, – заперечила дівчина, – моя матінка жива. Вона втекла. Так що…
– А й справді. А я про неї і забув. А може, вона десь заховається та й сидітиме нишком?
– О, ти її не знаєш. Нам треба бути дуже обачними. Поїхали.
Спершу все було гаразд. Колісниця летіла ледве що не попід хмарами. Аж тут раптом –
грім і свист, та такий, що дерева вікові понахилялися.
– Ото вона і є, – тільки й встигла сказати дівчина.
– А-а-а! Це ви! – засичала змія. Але тут-таки і впала від несхибної шаблі.
Ще якийсь час проїхали на своїй колісниці, а потім Терешко сказав:
– Давай повернемо її, нехай людей не лякає. А самі пішки підемо. Знаєш, ходьба пішки –
це як очищення. Недаремно ж люди на прощу колись пішки ходили.
Так і зробили. Йдуть та й ідуть собі. Маруся від незвички й притомилася, але
бадьориться. Та й Терешко занудитись не дає: то заговорить, то заспіває. За час своєї
мандрівки він змужнів, окріп, на силі дужим став і ніби аж погарнішав. Тепер міг би і з
братами своїми помірятися. Хіба лишень розумніший та добріший від них був.
От дійшли вони до королівства, де у Терешка принц знайомий жив.
– Либонь, Марусе, тут на нас ще чекають.
– Що, знову якийсь бій?
– Ні, на цей раз, здається, весілля. Станьмо ось тут. І нічому не дивуйся.
І дістав свою чарівну скриньку. Заграла музика, і з’явилася прекрасна танцівниця. І тоді
Терешко провів по скринці кола проти сонця і сказав:
– Досить!
Дівчина зачудовано зупинилася, але не зникла.
– Немає більше чарів над тобою, красуне. Немає більше злого чаклуна Чорнохвата.
– Ой, – тільки й спромоглася сказати танцівниця.
– А ту скриньку, якщо хочеш, візьми собі на згадку.
– Ні-ні! – злякано відсахнулася та.
– Не бійся. Вона вже мовчатиме. Вона безсила і не матиме над тобою влади. А тепер от
що: чи не хотіла б ти за одного принца заміж вийти? Та ти його знаєш, ти перед ним
танцювала. То як?
– Глузуєте з мене?
– Ні, зовсім ні. Ти йому дуже сподобалася.
– Не знаю…
– Ходімо – то й побачиш. Змушувати тебе ніхто не буде. А коли буде твоя на те згода, то
й на весіллі погуляємо.
Так воно і сталося. І не будемо ми довго розказувати, що то за пишне та гучне весілля
було. І хоч як наші подорожні спішили, а таки мусили затриматися і погуляти на тому весіллі.
А потім, незважаючи на їхні заперечення, спорядили їм у дорогу повіз королівський, добрими
кіньми запряжений, подарунками всякими наділили, ще й мішок золота на ньому
примостили.
Їдуть наші подорожні – аж доїжджають до того села, де Терешко колись свою чарівну
торбу з хлібом залишив.
– Заїдемо ще сюди, – сказав Терешко, – подивимось, як тут люди живуть.
А люди тут жили багато: і хліб був, і до хліба було. Терешка впізнали, кланялися йому,
дякували, що порятував їх колись у лиху годину. Частували-пригощали, а на дорогу хлібину
дали – з власної печі, а не з чарівної торби. А чарівну торбу таки повернули Терешкові:
– Візьми, може, комусь ще пригодиться. Може, ще когось у лиху годину порятуєш. А ми
вже самі і хліб виростимо, і напечемо, а ви до нас у гості приїжджайте.
Поїхали.
– То, може, вже й до твого дому нарешті поїдемо? Дуже вже кортить мені братів твоїх
побачити.
– Ні, Марусю, ще маємо одну добру справу зробити.
– Знаю, знаю. Ту дівчину розчаклувати, що вже сім віків…
– Так. Вона чекати не може. Досить уже натерпілася. Ми мусимо їй допомогти.
Поїхали. Аж у той ліс, аж до тієї хижі. І як тільки коні ту дорогу знали? І як тільки той
повіз у тих нетрях проїжджав? Мабуть, на добрі справи добрим людям і сила добра
знайдеться, що допомагає їм.
А тим часом, поки все це відбувалося, Терешкові брати додому добилися. Раді такі, що
Терешка нарешті здихалися і що золото їм тепер достанеться. Тепер і про Орисю слід
подумати: як змусити її за одного з них заміж вийти. А ще питання мучило: за кого?
Почали батьки за Терешка розпитувати – син же таки. А тут ще й Орися прибігла,
плачучи:
– Ой, де ж ви та й де мого чоловіка поділи?
– Та хто б же його дівав? Сам не захотів додому повертатися, – сказав старший брат.
– І де б пак захотіти, коли з такою танцівницею розважається, – докинув середульший. І
обидва засміялися.
Заплакала тут Орися та вдарилася об поли руками:
– Не вірю я вам, не вірю! Згубили ви мого Терешка.
– Та хто б його губив! Живе собі, як король. Ще й нам мішок золота дав, щоб не
бідували, – сказав середульший брат, а старший на нього прикрикнув:
– Цить, дурню! І сам не знаєш, що верзеш! Гляди, ще й ділитися доведеться!
– Сам ти дурень! Нехай знає, що у нас золото є, скоріше заміж за когось із нас вийде.
– Вже ж не за тебе, – сказав старший брат.
– А чом би й не за мене? – обурився середульший.
– А тим не за тебе, бо ти дурень.
– Від дурня чую, то й не зважаю!
А тим часом старший брат підступився до Орисі:
– А ти от що, молодице: Терешка однаково не вернеш. Він так сказав, що тобі повну
волю дає. А ще він сказав, що хотів би, аби ти за мене заміж вийшла.
– Ні, він сказав: за мене щоб вийшла, – підступився і собі середульший.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 − 6 =