Казка за казкою

– Звичайно. Ось піду-но до сусіда Миколки. Вони дружать з нашою Марусею, то, може,
він нам допоможе.
– Миколка? Та він ще зовсім маленький.
– То нічого, що маленький. Зате сміливий та розумний. І в казки вірить. Тут без того не
можна.
Прийшов Марусин тато до Миколки, а той саме щось майструє.
– Що це ти, Миколко, робиш?
– Та от… весна незабаром прийде, птахи прилетять, треба годівнички порозвішувати. Та
й шпаківень кілька зроблю: нехай радіють співуни.
– Це ти молодець. А я до тебе у справі прийшов. Ти знаєш, що зникла наша Маруся?
– А я саме збирався до Вас іти, бо чув щось таке від дівчат, але ті дівчата завжди щось
вигадають, то я й не повірив.
– Чого це ти так на дівчат? Серед них, як і серед хлопців, усякі бувають.
– Та я нічого. Маруся не така, Маруся справжня. А що, вона й справді зникла?
– Так, Миколко, зникла.
Марусин батько був дуже засмучений, і хлопчик лише тепер зрозумів, наскільки це
серйозно.
– А може, вона не по-справжньому зникла? Ну, заховалась кудись чи що…
– Ні, Миколко, по-справжньому. І навіть дуже по-справжньому.
– А куди ж вона могла податися?
– По-моєму, її вкрала метелиця.
– Метелиця?.. – Хлопчик замислився. – А що ж… таке може бути. Адже вкрала колись
Снігова королева хлопчика Кая. Я знаю, я про те читав. Треба йти її шукати. О, Снігова
королева занесла Кая в далеку Лапландію. Я піду її шукати і знайду. Аж у Лапландію піду.
– Ні, я думаю, так далеко йти не доведеться. Чомусь я думаю, що найперше шукати треба
в нашому лісі.
– Я зараз. Зберуся та й піду.
– Ні, добрий хлопчику. Незабаром уже вечір. Почекаємо до ранку.
– До ранку? Це довго. А що, коли Марусю там кривдять?
– Мусимо почекати. Не можеш же ти йти до лісу проти ночі. Вранці й підеш. Я б і сам з
тобою пішов, але казка відкривається тільки дітям.
– Так. Що ж мені треба? Для зайчика морквину, для білочки горішків, для кабана-Іклана
– картоплі, а для вовка Сіроманця… Що ж для вовка? Ага, придумав: шматок сала. А ведмеді
ще сплять.
Не спалося Миколці тієї ночі. Ще й сонце не зійшло, а хлопчик уже вирушив у дорогу.

А Маруся тим часом бавилася з білченятами. Вона розказувала їм казки, вчила їх лічити
до десяти. Мама-білка була задоволена і тішилися з того, які у неї розумні й тямущі діти. Та
час від часу дівчинка зітхала і в неї на оченятах з’являлися сльози.
– Тобі сумно? –питала білочка.
– Звичайно, сумно. Там десь мама, певно, плаче та журиться. Вони, мабуть, мене
шукають. Миколка – той неодмінно шукатиме.
– Не хвилюйся, ми зайчика у розвідку пошлемо. Ей, Куцохвостий, – покликала.
– Я тут, – почулося.
– Де ти? Я тебе не бачу.
– Ось тут я, за ялиною мерзну.
– Ну, от що. Не мерзни, а побігай по лісу й уважно подивися, чи ніхто не шукає дівчинку
Марусю.
– А як я знатиму?
– Побачиш хлопчика Миколку – то й запитаєш.
– А якщо це мисливець?
– Маленькі хлопчики мисливцями не бувають.
– А якщо вовк чи лисиця?
– Не мені тебе вчити. Сам знаєш, як це зробити. Ти тямущий.
– О, так, я дуже тямущий! Дуже-дуже тямущий!
– Ти ще й хвалько. Але поки що хвалитися нічим. Треба допомогти дівчинці.
І зайчик побіг. Довго він бігав по лісу, заплутуючи свої сліди. Коли зирк – хлопчик. З
рюкзачком, уважно роздивляючись, повільно йде лісом.
“Без рушниці – значить, не мисливець”, – подумав Куцохвостий і вибіг назустріч
хлопчикові.
– Ти Миколка? – запитав.
Хлопчик оглянувся, лише на мить здивувався і відповів:
– Так, я – Миколка. А ти звідки знаєш?
– О, ми, зайці, все знаємо. А тим паче я. Бо я – дуже тямущий. Ти шукаєш дівчинку
Марусю?
– Так, шукаю. А ти знаєш, де вона? Скоріш веди мене до неї.
– Вона живе в білчиному дуплі, ходімо.
– А ти нічого не переплутав? Як це дівчинка може жити в дуплі?
– Живе, ходімо, то й сам побачиш.
І Миколка пішов, майже до пояса застрягаючи в снігу.
– Почекай, зайчику, – просив час від часу хлопчик. – Ти легенький, ти по верху біжиш, а
я так не можу.
Та шлях подолано. Незадовго Миколка вже був біля дупла. Вилізла з дупла Маруся і тут-
таки розплакалася. Всі лісові мешканці потай, щоб не налякати дітей, стежили за ними.
Стежили і раділи.
Та раптом усі здригнулися: у лісі загуло, заревло – і несподівано з’явилася метелиця.
– Угу-гу! Так ось де ти! Тепер ти від мене не втечеш.
Миколка затулив собою дівчинку і гукнув, перекрикуючи дике ревище:
– Я не дам тобі Марусю!
– А я й тебе заберу. Ти мені також знадобишся.
– А я не боюся тебе.
Діти з усіх сил трималися одне за одного. Білочка гукнула:
– Ану, лісові мешканці, невже не захистимо дітей? Давайте всі разом кликати весну.
І звідусіль почулися голоси птахів і звірів:
– Весно красна, прийди, вирятуй нас із біди.
– Я йду-у, – залунав у лісі преніжний голос весни.
І замовкла метелиця, заплакала сльозами-струмками і з останніх сил гукнула:
– Брате-Морозе, допоможи мені.
– Не можу, – відгукнувся Мороз з глибокої яруги. – Весна мої мости зруйнувала, мої
запаси криги розтопила.
– Ау-у, – гукала весна.
– Ау-у, – відгукнулися їй діти, звірі і птахи.
Тут згадав Миколка про свої гостинці і став частувати звірят:
– Зайчику – морквинку, білочці – горішки, кабану-Іклану – картопельки, а вовку-
Сіроманцю – шматок сала.
– А вовку за що? – здивувалася білочка.
– А просто так. Нехай і він порадіє з нами.
Тут білченята стрибнули дівчинці на плечі і заплакали:
– Не йди від нас. З тобою так цікаво.
– Ми ще не навчилися добре лічити. Не йди.
– Я прийду до вас. Обов’язково прийду.
– Ми прийдемо годівнички розвішувати, то й вам щось прихопимо.
І діти пішли до села. Разом з ними йшла весна, розкидаючи по лісу перші проліски.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + five =