Казка за казкою

Кожен пив, що хотів, зривав з одного і того ж дерева різні плоди. Всім нараз стало так
весело, що вони зовсім забули, чого сюди прибули. Всім здавалося, що вони завжди жили і
житимуть на тому прекрасному острові – острові Мрії. Але наближався час обіду, і господарі
запросили гостей до палацу. В прохолодних залах тихенько лунала якнайніжніша музика.
Розкіш і пишнота убранства були такими, що ніхто й уявити не міг, що таке буває, навіть у
найкращому сні. Кожен ласував тут улюбленими наїдками і напоями.
Час збігав непомітно. На ранок збиралися додому. Кожен дістав від господарів
подарунки: коштовності, одяг. А наймолодшому морякові царівна сказала:
– Я пам’ятаю і ніколи не забуду твоє добре серце. Візьми ж і ти від мене подарунок.
І простягнула хлопцеві маленьку срібну дудочку.
– Я не дарую тобі ні одягу, ні коштовностей. Та дудочка виконає будь-яке твоє бажання.
А головне: вона більше нікого не слухатиметься, тільки тебе.
Багаті гостинці приготувала цариця своїм сестрам, матері. Тільки батькові своєму вона
нічого не подарувала.
Мандрівники щасливо повернулися додому і довго розповідали про бачені дива. Може,
їм би й не повірили, так скарбів привезено таких, котрих ніхто і ніде більше не бачив.
Захотів цар і собі подивитися на свою доньку, на свого зятя та на дивний острів.
Повернув корабель знов у море, не давши морякам навіть відпочити. Довго плавали вони по
морю, шукаючи острів Мрії, та його мов і не було ніколи. Скрушно хитав головою бувалий в
бувальцях капітан.
– Нема.
– Як це – нема? – гнівався цар. – У тебе ж компас, карта.
– На карті того острова нема. А по компасу ніби тут. А от нема…
– Бовдури! Безмозглі медузи! – кричав розгніваний цар.
Та острова не було.
– Давай того… з дудкою.
Хлопець знічено стояв перед царем, тримаючи в руках срібну дудочку.
– Ану, заграй. Вона ж у тебе, либонь, чарівна. Чи це бабусині казки? Заграй – і нехай
острів відкриється.
– Ні, Вам цей острів ніколи не відкриється, – сказав хлопець.
– Як ти смієш? Чому не відкриється?
– Бо у Вас немає мрії.
– Я хочу побачити цей острів. Грай, бо зараз полетиш зі своєю дудкою за борт.
– Добре, я полечу, – сказав хлопець і заграв на своїй дудочці.
Зазвучала дивна музика. Всі заслухалися, а хлопець усе вище підіймався в гору. У нього
з’явилися крила, і вже альбатросом він полетів до рідних берегів. А як тільки доторкнувся до
рідної землі, став таким, яким був, та й пішов до свого дому.
А цар? А що цар? Гнівався, сердився, погрожував. А що з того? Мусив ні з чим додому
повертатися. А ті двоє зачарованих? А вони, можливо, й досі живуть на своєму дивовижному
острові – острові Мрії.

ПО ЗЕМЛІ ХОДИЛА КАЗКА

По землі ходила казка
Любі діти й онучата,
Любі хлопчики й дівчата,
Сідайте гарненько
Й слухайте чемненько.
У баби Тетяни
В кошику – каштани.
Роздай, Богданчику,
Діткам по каштанчику.
Тут усе зважено,
Усе розраховано:
У кожному каштані
Казочку заховано.
Зробіть таку ласку –
Помандруймо в казку.
Не турбуйтесь, мами й тати:
Всі повернуться малята.
А хто хоче, нумо з нами,
Любі тати, любі мами,
І бабусі, й дідусі, –
Помандруємо усі.
По землі ходила казка. Ходила собі та й ходила. Дітей забавляла, розуму
навчала. Була ласкава, була цікава.
Розпустуються надміру діти – сяде казка біля них, розправить кінці
своєї хустки – і настає тиша: діти слухають казку.
А бува, не хоче спати якась дитина, вередує, пхинька, – казка тут як тут. Сяде біля ліжка
– і дитина заспокоїться, а через якийсь час, дивись, і очка заплющила – спить.
Почув про казку чарівник і злякався, що вона на світі велику владу має. Розшукав він її і
сказав:
– Мусиш, казко, ти переселитися в іншу країну або й на іншу планету.
– Добре, – чемно відповіла казка. – Тільки дозволь мені наостанок діткам казку
розповісти.
– Добре вже, розповідай, – сказав чарівник.
Почалася казка. Чарівник і сам не зауважив, як заслухався. Та на найцікавішому місці
казка обірвалася:
– Ну, мені пора.
– Куди ж ти? – несподівано запитав чарівник.
– В іншу країну, – заклопотано відповіла казка.
– Залишися, – попросив чарівник, – я хочу знати, що було далі.
І казка залишилася. Відтепер у кожній казці неодмінно присутній чарівник.
Ходить по землі казка, заходить до кожної оселі, де є малі діти. А іноді й дорослі її в
гості запрошують. Прийде до хати, сяде на ослоні чи й долівці – і настає злагода і тиша.
Запросіть до себе казку – не пожалкуєте.

Пригоди маленького Юрасика
Жили собі чоловік і жінка, та був у них синок Юрасик. Хлопчик був
дуже гарненький, моторненький, та от біда: був він такий маленький,
що спати лягав у сірникову коробочку. Журилася мама:
– Ну як він буде у світі жити, такий маленький та беззахисний?
– Нічого, – втішав її чоловік, – коли буде добрий та розумний, то проживе. Ого, ще й як
проживе!
Отак батьки Юрасикові то журилися, то самі себе розраджували.
Якось Юрасик бавився на подвір’ї. Зирк – аж повз їхній будиночок бабуся старенька йде,
клубочок у руках несе.
“Не з наших”, – подумав хлопчик. І тільки він устиг так подумати, як у бабусі випав із
рук клубочок, тільки кінець нитки в руках залишився. Випав той клубочок та й покотився. А
бабуся скоренько почала ту нитку на новий клубочок мотати. А тим часом і каже до
Юрасика:
– Побіжи-но, хлопчику, та й наздожени мій клубочок. Бач, як швидко котиться. Я вже
стара, мені його не наздогнати, а в тебе ніжки он які прудкенькі.
Побіг Юрасик за тим клубочком. А він усе котиться та й котиться, все швидше та й
швидше. От-от впіймає його Юрасик – аж він далі покотився. А баба все мотає та й мотає
нитку.
І не зауважив хлопчик, що давно вони вже проминули його село, і поле, і зайшли у
темний ліс. Аж тут Юрасик зупинився та й заплакав. А була то не проста собі бабуся, а Баба
Яга. Прикрикнула вона на Юрасика, посадила хлопчика собі в пелену, підняла свій клубочок
та й пішла у дрімучі хащі, де була її хатка. Принесла хлопчика додому, витрясла з пелени і
мовить:
– Такий, як ти, мені якраз і потрібний: їстимеш мало, а робитимеш, що треба. Гусей для
початку пастимеш та мого кота Мурка годуватимеш. Та гляди мені, без фокусів. Надумаєш
тікати – дожену і вовкам віддам: не натішаться тобою.
Страшно стало Юрасикові і Баби Яги, і тих вовків, та й кіт для нього цілим тигром
здавався. А коли гусак зашипів і хотів його вкусити, хлопчик як підстрибне – та й верхи на
гусакові опинився. Аж Баба Яга засміялася.
Так Юрасик жив у Баби Яги. Пас гусей, годував кота Мурка. До роботи він звик, та
додому йому так хотілося, що хоч сядь та й плач.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + nine =