Казка за казкою

Господар, собака, а потім ще кіт
У нашій книжці пес і кіт
знають, що дружити слід.
Тільки іноді гарчать,
тільки іноді нявчать.
А в цілому ні на кого
і ніколи не кричать.
У гурті собі сидять,
разом кашу їдять.
До казок охочі –
аж заплющують очі.
Казати казку починаю –
вони тихенько засинають.
І погладити їх можна,
бо жива істота кожна
любить ласку
й гарну казку.
А Ви?
Приказка кінчається –
казка починається.
Хто її читає,
хай запам’ятає,
а хто слухає –
хай на вус мотає.
Тс-с-с!
Жив та був собі один бідний чоловік. Нічого у нього не було, лише
старенька від діда-прадіда хатина і пес Рябко. Господар був уже
зовсім старий та безсилий, а його пес далеко від нього не втік. Років Рябкові,
звісно, було менше. Та собаки і живуть недовго.
Собачий вік коротший, ніж у людини, тому собаки й швидше старіють. Ото вони обидва,
і господар, і його пес, зрівнялися – обидва були немічні.
– І чого ти, Остапе, собаку мучиш? – казали сусіди. – Віддав би його кому-небудь. А то
сам голодуєш і пса голодом мориш.
– Ох, знали б ви, як у мене за нього душа болить. Що сам маю, тим і з ним, моїм вірним
Рябком, ділюся. І віддав би я його у чиїсь добрі руки, та хто його візьме? Пес, як чоловік:
доки молодий та дужий, то всім потрібний, а як зістаріється, то нікому.
– То гицлям віддай.
– Е, ні, такого я не зроблю. Будемо разом віку свого доживати. Правда, Рябко?
Пес замахав хвостом.
– А ви думали, він дурний? Він, скажу я вам, розумніший за людину. О, то собака! А що
вже вірний – то іншого такого не знайти. Ви не повірите. Часом, коли маю останній шматок
хліба чи ще там що, то сам не з’їм, а Рябкові віддам, бо то – друг, приятель найліпший.
– Ото дивак той Остап, – говорили поміж себе люди, розходячись. – Така бідність,
самому їсти нічого, а він пса годує.
Але настав такий день, коли в Остапа зовсім нічого було їсти, а заробити нездужав.
Тоді підійшов він до свого вірного Рябка, заплакав, а потім відв’язав його і сказав:
– Відпускаю я тебе, мій товаришу, бо вже не маю чим тебе годувати. Може, щось сам
собі роздобудеш – то й виживеш. Я не виганяю тебе, живи собі в мене. Лише ланцюг з шиї
скину, щоб ти вільний був, бо коли-небудь, як помру, ще пропадеш отак.
Пішов Рябко. Кожного ранку виходив Остап дивитися, чи не прийшов його вірний пес.
Але собаки не було.
– І де він, бідолаха, бродить? – казав сам до себе Остап. – Може, й десь загинув. Люди
такі жорстокі подекуди трапляються. Не треба було його відпускати. От сусідка круп трохи
принесла, а сусід муки, то й жили б якось. Жаль Рябка. Лишився я зовсім самотній.
Не було собаки десь з півроку. А тут якось сусідка принесла збанятко молока та аж цілу
хлібину. Сидить Остап, їсть хліб, молоком запиває та все свого Рябка згадує:
– От був би мій Рябко. Ми б з ним разом полуднували та й розмовляли б собі.
Остап наче й забув, що собака розмовляти не вміє. Він би й не повірив, якби хтось йому
таке сказав. Чому не вміє? Остап не раз бувало щось Рябкові розказує, а той то хвостом
махне, то вухами затріпає, а то заскімлить, як заплаче. Бо Рябко – пес розумний, не те, що
інші…
– Де ти тепер, Рябцуню, мій старий вірний друже?
І раптом Остап почув під вікном людський голос:
– Я тут, господарю. Відчиняй хутчіш, бо так їсти хочу, що кишки марша грають.
Аж здригнувся Остап від несподіванки. Коли дивиться в вікно, аж там його Рябко.
Стоїть собі на задніх лапах, шкіриться, наче посміхається, та передніми лапами у шибку
тарабанить. Кинувся тут Остап двері відчиняти та свого товариша до хати впускати.
– Ах, ти, морда! Ах, ти, псюро! Ах, ти, волоцюго!
Це були їхні звичайні ніжності, до котрих вони обидва здавна звикли. Раптом Остап
похопився:
– Чекай, халамиднику, ти, здається, під вікном щось таке говорив? Чи то мені вже від
старості вчувається?
– Говорив. То й що?
– Ах, ти ж, баламуте! Це ж коли ти навчився по-людськи говорити?
– А я й вмів. Хіба ж я в лісі живу? Хіба ж не серед людей? Хіба ж ти сам не розмовляв зі
мною довгими зимовими вечорами? Ну, досить тобі теревені правити. Я, так би мовити, з
далекої дороги прибув, а ти… давай скоріше їсти.
Остап кинувся кришити у миску хліб та поливати його молоком, не полишаючи розмови:
– Ні, почекай, хвостокруте. А чому ж ти досі зі мною ніколи по-людському не говорив?
– Бо не хотів. Вам, людям, тільки покажи! Замучите: Як? Та чому?..
Рябко їв, а Остап дивився на нього та посміхався, радіючи, що його вірний товариш
знайшовся. А коли собака наївся та влігся відпочивати, чоловік і запитав:
– А де ж ти, шибенику, був так довго? Де волочився? Лишив мене самотнього – та й
байдуже.
– Ні, господарю, я про тебе ні на хвилину не забував. А де я був?.. Як розкажу, то й не
повіриш.
– А ти розкажи, розкажи, якщо вже заговорив. Я слухати дуже охочий і бувальщини, і
небилиці, так що можеш навіть трохи прибрехати, щоб цікавіше було.
– Хіба ж я, господарю, коли-небудь брехав? – образився Рябко.
– Ну-ну, не ображайся. Це я так. Розказуй вже.
І Рябко почав свою розповідь.
– От пішов я спершу в поля. Думав, якого зайця впіймаю чи перепеляче гніздо знайду. Та
де там! З того часу, як я постарів, зайці, мабуть, помолодшали, так прудко бігають, що вже
мені не за ними. А перепілки … не знаю, куди вони всі поділися, але залишився я без здобичі
– хоч пропадай. Пастухи, спасибі їм, хлібом нагодували та шкірки з сала мені кинули. От я
поласував, підкріпився та й поплентався далі. Довго я ходив отак, забрьоханий та голодний.
Тут і розказувати нічого. Але потрапив якось в одне королівство. А в тому королівстві у
короля дочка була – красуня така, що й розказати не можна. На що вже я, пес, та й то в неї
закохався.
– І забув про свого господаря, – вставив Остап.
– Не забув. Не перебивай. Окрім краси, мала та принцеса ще й добре серце. Нагодувала
вона мене, пожаліла і веліла своїм слугам буду мені спорудити, щоб я мав сякий-такий
захисток від холоду та негоди. Королівські собаки, ну, там пуделі всякі, спершу вели себе зі
мною дуже зверхньо: ще б пак! Вони такі породисті! А я що? Не те, що медалі, а й
нашийника порядного не мав. Та що вже там?.. Але сяк-так поставив я їх на місце. А як
побачили вони, що принцеса до мене дуже прихильна, то й позамовкали, тільки очима своїми
хижо світили від ревнощів.
А тут жених приїхав – принц заморський – принцесу сватати. З товаришем своїм приїхав.
Як годиться, бенкет великий влаштували, панства наїхало всякого. А принцеса ніяк
зважитися не може. Сама не знає, чи йти їй за того принца, чи ні. А король дуже любив свою
дочку, то все на неї кинув: нехай, мовляв, сама вирішує, щоб потім на нього не нарікала.
Після бенкету і нам, собакам, поживи всякої дісталося – понаїдалися досхочу.
Отут я знову про тебе згадав, що я тут об’їдаюся, а ти десь там голодний сидиш. От лежу
я, ситий, у теплій буді, аж задрімав. Коли чую – принц заморський з товаришем своїм
проходжуються помалу, відпочивають після бенкету, люльками попихкують та розмовляють
стиха. Аж цікаво мені стало: що то він казатиме про принцесу? Ото, думаю, певно,
закоханий, що аж мліє. Я собі й за ними. А їм і не до голови, що я з їхньої розмови щось
розумію. Жених і каже:
“Славно ми погуляли. Ой, славно ж!”
А товариш питає:
“А як принцеса? Чи дала нарешті згоду вийти за тебе заміж?”
“Та де там! Все ще комизиться. Та я її однак умовлю, не сумнівайся! А після весілля то
вже так погуляємо, що ну! Бенкети будуть кожного дня, будь певен”.
“Так і королівство можна розбазарити”, – застеріг приятель.
“А що мені її королівство? У мене є своє. А потім усе найцінніше заберемо – та й
додому”.
“А король?”
“А що король? Хто на старого короля зважатиме? Мені б тільки принцесу вмовити”.
Далі я вже їх не слухав, пішов до буди спати. А вранці, ні світ, ні зоря, пішов до
принцеси та й розповів їй усе. Довелося заговорити. А що зробиш? Вона була здивована, як
ото ти. А потім похвалила мене, нагодувала, погладила і банта свого мені на шию пов’язала.
Я був щасливий.
– І забув за свого господаря.
– Та не забував я за тебе, от нехай мене вовк з’їсть, якщо забув. Та ти знову мене
перебив. І я тепер не знаю, на чому я зупинився.
– На тому, як ти був щасливий.
– Ага, згадав. Принца того почесно додому відправили. А ти часом другий жених не за
горами: гульк – і вродився! Звісно, також принц. Вродою ще кращий від першого. Ну, знову
бенкет, гості і всяке таке. Тут мене принцеса вже й сама попросила, червоніючи та
соромлячись: “Ти, песику, будь такий ласкавий, вже якось вивідай, що він за людина, отой
принц. Та й розкажеш мені”.
А я ж для неї що завгодно зробити готовий. От після бенкету, подрімавши трохи після
ситої поживи, почув я голоси. “Ага, – думаю, – знову жених проходжується”. Так і є: гуляють
з приятелем та розмовляють між собою.
“Ото гарна твоя наречена”, – сказав його приятель.
“Я б не сказав, що вона така вже й гарна”, – відповів той.
“Отакої! А чому ж ти її так добиваєшся?”
“А ти ніби й не знаєш, чому! Бо багата. Бо принцеса. От чому. Ти ж знаєш, що я такий же
заморський принц, як ти генерал. А гроші мені ніяк не зашкодять. Особливо золото. Та й тобі
щось перепаде, за допомогу”. Та й ну сміятися! Я, повіриш, ледве не вжер того жениха.
– А чому не вжер?
– Ну, по-перше, тому що я ситий був, а по-друге – він дав мені такого носака, що я
далеко відлетів і довго скавулів. “Ти не дуже, – застеріг товариш. – Цей пес, здається,
улюбленець принцеси”. – “Отакий старий та шолудивий?” Повіриш, від такої образи я до
самого ранку заснути не міг. А вранці я пішов до принцеси і все їй розказав. Ну, сам
розумієш, про носака я, звісно, промовчав. Очевидно, цього разу не дуже мені повірили –
дуже вже гарний жених був. Довго сперечалися, радилися, гінців кудись посилали,
перевіряли – і таки виявилося, що то і справді був не принц, а звичайнісінький шахрай.
Жениха прогнали, а я зажив собі при дворі доброї слави, і королівські породисті цуцики не
сміли проти мене і гавкнути.
– І де вже там було тобі думати про свого господаря!
– А от і помиляєшся. Про тебе я саме тоді найчастіше й думав. Але слухай далі. Аж тут і
третій жених не забарився. Красенем його назвати не можна було, але очі у нього добрі були.
Та й сам такий весь благородний, відразу видно, що справжній принц. А пізно вночі після
бенкету я почув між ним і його товаришем таку розмову:
“Ну, як тобі наречена?” – “Ой, не питай. Така гарна, як зіронька в небі. Як з нею не буду,
то й не знаю, як житиму далі, бо без неї і життя мені не миле буде, і всі розкоші світу мені
будуть ні до чого”. – “А не знаєш, що король дає за нею?” –”Та мені однаково. Нехай хоч
нічого не дає. Аби тільки вона стала моєю дружиною”.
Тут я йому на очі попався. Він погладив мене. “Славний ти пес”, – сказав. “Як ти не
боїшся? А якби вкусив?” – злякався його приятель. “Не вкусить. Я ще вдень до нього
придивився. У нього очі добрі. Собака добру людину відразу чує. І злу також. Правда,
собако?” Я хотів відповісти: “Правда”, але вчасно стримався.
Вранці я сказав принцесі: “За цього, принцесо, можеш виходити заміж. Це людина
добра”. – “А чи ж він і справді принц?” Ну вже ті принцеси! Тільки принца їм подавай!
“Принц, – кажу, – принц! Не сумнівайся. Чув я, як вони обидва розмовляли про справи в
їхньому королівстві”.
Відгуляли весілля – став я збиратися додому. Принцеса моя добра і каже: “Куди ти?
Залишайся у нас. Я вже так до тебе звикла. Буде тобі тут і сито, і тепло. Живи собі”. – “Ні,
моя добра принцесо, десь там у мене вдома живе мій господар. Та й чи живий ще, того не
знаю, бо покинув я його, голодного, в холодній хаті. Мушу я якось до нього добиратися”. –
“Ну, коли так, – сказала принцеса, – коли ти такий добрий був до мене і такий вірний своєму
господареві, подарую я тобі свій чарівний перстень. Мені колись його одна добра фея
подарувала. Мені той перстень ні до чого: в мене і так все є. А вам з господарем він
пригодиться. Це такий перстень, що, коли ти перекинеш його з руки на руку…”. Тут вона
знітилася, бо згадала, що в мене не руки, а лапи. “… Коли твій господар перекине його з руки
на руку, то буде вам усе, чого тільки забажаєте”.
– Але ж ти, Рябко, брешеш, як пес, – не втримався Остап.
– Ну скільки ж можна мене ображати! Коли люди брешуть, то їм сходить, про таких
чомусь кажуть: бреше, як пес. Образливо. А я, між іншим, і не брешу.
– То де ж той перстень?
– От з того і починати треба було. Пошукай у мене під нашийником.
Остап засунув пальці під нашийник і дістав згорток. Розгорнув – аж там перстень.
– І справді. Та чи ж він чарівний? Щось він дуже мало схожий на коштовний.
Рябко чухав лапою вухо.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 6 =