Почали шукати, питати у людей. І таки знайшли. Це був старенький дідусь. Від нього
пахло травами, ліками, віяло доброзичливістю.
– Ви лікар чи чарівник? – поцікавився Юрасиків батько.
Дідусь засміявся:
– Кожен добрий лікар – це чарівник.
– А нам ви зможете допомогти?
– Безумовно. Але перш за все ви самі мусите собі допомогти.
– А як? – в один голос запитали Юрасик і батько.
– Ви мусите дуже захотіти. От ти, – звернувся він до хлопчика, – ти дуже хочеш вирости?
– Дуже, – палко вигукнув хлопчик.
– Тоді слухай. Ти мусиш щодня… чуєш? Щодня вставати до сходу сонця і купатися у
вранішній росі. Ти поки ще маленький, роси тобі вистачить. А коли підростеш, купатимешся
у ставку чи в річці. Буде холодно, хотітимеш спати, болітиме кожен м’яз, але мусиш… А
батько має обладнати тобі спортивний майданчик. Щодня – спортивні вправи. Але щоб
кожного дня. А про добрий обід, котрий також тобі не завадить, думаю, подбає мама. І ніяких
тобі чарів.
Минув час. Хлопчика важко було впізнати. Одяг йому треба було міняти майже
щотижня, – так швидко він ріс. І незабаром Юрасик переріс і маму, і татка, і сусідських
хлопчаків, що колись сміялися з нього. А сила в нього була така, що не було в селі
сильнішого від нього. Та не забував Юрасик час від часу заходити в комору. Там він сідав
біля нірки і кликав свою товаришку. Мишка спершу боялася його, такого великого та дужого,
але з часом звикла.
Він брав її на долоню, і вони довго собі розмовляли. Потім хлопчик пригощав її сиром, і
вони прощалися.
Казка закінчилася. А ви, дітки, вже самі поміркуйте, що тут правда, а що – вигадка. Хоча
в казках – усе правда. Ну, хіба трішечки фантазії та уяви. А без того що б то за казка була. Чи
не так?

Крижана дівчинка
У невеликому місті, у звичайній міській квартирі жила собі жінка. Так
уже якось у неї склалося, що жила вона зовсім одна, нікого в неї не
було. Сусідки з дітьми, онуками клопочуться, а тітка Настя – сама собі. При
людях удавала, що все це їй байдуже, а насамоті частенько і сплакне:
– Ну чому я не маю, скажімо, маленької донечки? Маленької, гарненької… Як би я її
любила!
Наближалося Новорічне свято. Хоча, яке це для тітки Насті свято? Всі Новий рік
зустрічають родинами, а вона… ні до кого в гості йти їй не хотілося, хоча сусідки її кликали
до себе.
Тітку Настю всі любили: чи дитина захворіє, чи так залишити ні з ким, – тітка Настя
завжди тут виручить.
Поставила у вазу гілочки ялиці, прикрасила дощиком, – хай і в неї свято буде.
Сусідки жартували:
– А ти, Насте, у Новорічну ніч бажання загадай – кажуть, усе збувається.
А самі готували подарунки дітям та онукам. Вони собі жартували, а тітка Настя і справді
вірила, що в Новорічну ніч усі бажання збуваються.
От і настала та незвичайна Новорічна ніч. Рівно опівночі, коли всі вітали одне одного з
Новим роком, до тітки Насті хтось постукав у вікно.
“Причулося”, – подумала жінка, картаючи себе, що вже їй вчувається щось. Але стук
повторився. Тітка Настя здивувалася. Ще б не дивуватися, її вікно виходило на просторий
балкон, але ж… це був четвертий поверх. Тітка Настя підійшла до вікна. Спершу вона ніби
нікого не побачила. Але раптом почула тоненький голосок:
– Мамо! Ну відчиняйте ж!
І жінка, не думаючи, не розмірковуючи, відчинила двері. У хату ввірвався морозяний
холод. А перед тіткою Настею стояла… маленька дівчинка.
– Заходь, – запросила жінка.
Дівчинка увійшла.
– З Новим роком! – привітала маленька.
– І тебе з Новим роком! – радо відгукнулася тітка Настя. Тепер і в неї є гостя! Але як
вона сказала: “Мамо, відчиняйте!” Так, так! Вона так сказала. Тітка Настя це добре
пам’ятала… Але чого вона така бліда?
– Ти замерзла? – запитала тітка Настя. Вона доторкнулася до її руки – і відсахнулася:
– Боже мій!
Рука була крижана. Дівчинка засміялася. Сміх її дзвенів, як кришталевий дзвіночок, але
це не був той життєрадісний сміх, яким сміються діти. Він собі дзвенів якось сам по собі,
нібито й не вона сміялася. Жінка почала пильніше приглядатися до дівчинки. Вона була біла-
біла, ніби аж прозора, а коли довго на неї дивитися, то ніби аж з голубизною. У неї були гарні
голубі очі, але якісь такі… холодні чи байдужі… Аж моторошно було в них дивитися.
– Звідки ти прийшла? – запитала жінка.
– Я тепер буду ваша, – сказала дівчинка – ви ж хотіли дівчинку? От і маєте мене! Я –
ваш Новорічний подарунок.
– І звати тебе Оленка?
– Авжеж, Оленка.
– А кому ж я маю дякувати за такий гарненький подарунок?
Дівчинка знову задзвеніла сміхом:
– Новому року. Це він сьогодні подарунки розносить.
– А ти Снігуронька?
– Ні, не зовсім… Я крижана. Хіба це має якесь значення?
– Звичайно ж ні… Але якщо ти крижана, то… ти ж можеш, певно, розтанути?..
– Ну це не обов’язково. Я можу розтанути тільки навесні, а до неї ще дуже далеко.
– Значить, ти не назавжди? – посмутніла тітка Настя.
– Цього я ще не знаю. Я лише знаю, що можу розтанути навесні.
– Я б цього дуже не хотіла.
– Я також. Але це вже від мене не залежить.
– А від кого?
– Не знаю… Очевидно від казки і мабуть від вас.
– Ну, якщо від мене, тоді ти ніколи не розтанеш.
Дівчинка засміялася.
– А в кімнаті ти не можеш розтанути?
– У кімнаті – ні. Я ж не просто собі крига, я жива, отож не хвилюйтеся даремно. А зараз я
страшенно хочу їсти.
– А що їдять крижані дівчатка?
– А те саме, що й звичайні. Окрім гарячого. Навіщо ризикувати?
Тітка Настя кинулася частувати свою гостю, чи то пак, доньку: канапки, тістечка,
цукерки… Раптом вона згадала, що припасла торт з морозива: думала сусідчиних онуків
пригостити. Цей торт найбільше сподобався дівчинці.
Стала жити у тітки Насті її незвичайна крижана дівчинка. Сусідки тільки плечима
знизували: мовляв, щось тут не те… Не може такого бути!..
А Оленка метушилася по хаті, бралася за віник, витирала пил. Лише до кухні мати її не
підпускала – боялася, щоб не розтанула. Та ще… хотіла Оленка квіти в вазонках підлити, а
вони померзли. Зате любила милуватися дівчинка візерунками, що їх малював на вікнах
мороз. Вона й сама вміла малювати такі візерунки, але зауважила, що тітка Настя від того
чомусь смутилася. Час збігав, і все більше журилася тітка Настя.
– Це ж і весна вже не за горами…
Почала вона думати та потихеньку у людей питати. І таки дізналася, що в лісі за болотом
живе стара чаклунка. Вирішила піти до неї. Болото замерзло, так що перейти його було не
важко. Важче було знайти серед хащів маленьку хатинку старої чаклунки, точнісінько таку, в
якій живе казкова Баба Яга. Але чаклунка на Ягу була зовсім не схожа. Привітна, лагідна.
– Знаю, за чим прийшли, – ще з порога сказала чаклунка. – Але я нічого не можу для вас
зробити.
– Ну невже-таки нема ніякого способу перетворити її на звичайну дівчинку?
– Є такий спосіб, але він нелегкий.
– Який? Я на все згідна, бо вже встигла її полюбити. Я не хочу її втрачати, але знаю, що
весна в мене її забере. Я завжди так любила весну, так її чекала. А тепер я її боюся.
– Весни боятися не треба, але, поки вона прийде, треба розтопити серце дівчинки.
– Як? Воно ж у неї, певно, теж крижане.
– Так. Але це не просто собі крига. Дівчинка ходить, розмовляє – отже вона жива.
– А як я дізнаюся, коли у неї розтопиться серце?
– А вона у Вас плаче?
– Дуже рідко. Я не даю їй плакати. Але щось раз чи два плакала. Та от диво: у неї
холодні сльози.
– От-от… Перша ознака, що у дівчинки розтопилося серце, коли вона заплаче
справжніми гарячими слізьми.
– І що тоді?
– Тоді вже їй і Вам не треба буде боятися весни: вона не причинить вам зла, бо дівчинка
вже буде не крижаною, а справжньою.
– А як же це зробити?
– Мушу признатися, що того я не знаю. Зворушити її чимось треба, розчулити.
– Вона до всього байдужа. Вже чого я їй тільки не купую – нема у неї ні радості, ні
смутку.