Казка за казкою

– Для чого ви? Це ж мамі на День народження!
Галинка ледве не плакала.
– Нічого. Я твоїй мамі на день народження ще кращі квіти подарую.
– Їй не треба кращих, їй треба ці. А ви…
– Ну, нічого, нічого… Давай свого кота.
І вона простягнула руки до Мурчика.
Котик зашипів, наїжачився.
Та баба спритно вхопила його і кинула в торбинку, що не знати звідки і взялася у неї.
Потім вона підхопила зрізані флокси – і зникла, ніби розтанула. Заплакала Галинка. Вона
зрозуміла, що це не проста собі жінка. І свого котика, свого любого Мурчика вона сама,
своїми руками віддала їй. А як же він не хотів, як пручався! І Галинка заплакала, гірко і
невтішно. Аж тут саме мама надійшла. Вона не звикла бачити свою доньку у такому вигляді,
а тому дуже здивувалася:
– Що трапилося? Чому ти так гірко плачеш?
І дівчинка, хлипаючи, розповіла мамі про свою пригоду. Мама ще більше здивувалася:
– А ти не фантазуєш? А може, твій Мурчик просто втік?
Дівчинка образилася. Ну чому всі мають її за маленьку? Вона вже давно виросла.
– А ти чому так рано? – запитала раптом Галинка, збагнувши, що і в мами щось
трапилося. Чому б інакше вона так рано з роботи прийшла? Ще не час, мама ж не так давно
лише з дому вийшла.
– Я щось занедужала. О, а флокси?.. Де флокси?
– Також вона… зрізала.
І дівчинка знову заплакала.
– Тепер зрозуміло… Це й справді чаклунка.
– Чаклунка? А навіщо їй флокси?
– Справа в тому, що ці флокси не прості… Розумієш, людина не просто собі
народжується. Вона зв’язана з природою: з квітами, деревами, небесними світилами. Природа
впливає на людське життя.
– А-а-а! Гороскопи!
– Ну, не зовсім так… У гороскопах багато людської вигадки. Але є прямий зв’язок між
людиною і певними рослинами. От флокси, скажімо, це мої квіти. І саме ці квіти моя мама
посадила для мене. А я собі думаю, чого мені так погано. Аж мусила відпроситися з роботи…
– Тобі так зле, мамочко? – занепокоїлась донька.
– Пусте. Пройде. Хоча… Може, і не пройти.
– Не пройти? Чому?
– Флокси у недобрих руках. І чаклунка над ними чаклує.
– Але ж щось треба робити!
– Можна виплекати другі флокси, але це довго…
– А у мене також є свої квіти?
– Звичайно. У тебе – тюльпани.
– Але ж тюльпанів у нашому квітнику немає.
– Немає. Я не хотіла прив’язувати твоє життя до певної квітки.
– А твоє мама прив’язала. Для чого?
– Вона хотіла, щоб мої квіти мені допомагали. А тут он що вийшло.
Та мамі раптом стало так зле, що вона змушена була піти до хати.
– Ну, де шукати ту чаклунку? І як з нею боротися?
Галинка помалу пішла на город і підійшла до кукурудзи. Кожна їй здавалася схожою на
ту потворну відьму. Та ні… Кукурузда – як кукурудза, шумить собі під вітром. Дівчинка
почала дослухатися до того шуму. І їй ніби вчулися у тому шелесті слова:
– Не ображай нас, дівчинко, ми тут ні до чого.
– Але ж де мені знайти ту чаклунку, що так схожа на вас? Через неї хворіє моя мама.
Та й Мурчика шкода …
– Ши-шукай, шишукай, шишукай, – шепотіла тихо кукурудза – та й більш нічого.
І дівчинка пішла далі. Вона проминула город, садок, вийшла на дорогу, попрямувала аж
за село. Додому повертатися не хотілося: вона ще нічого не зробила. Хай мама трохи
спочине, а Галинка йтиме, йтиме, поки щось не придумає. Вона розуміла, що вдома
хвилюватиметься мама, але повернутися додому ні з чим дівчинка просто не могла.
Раптом на узгірку Галинка побачила квіти – справжній тобі природний квітничок. Серед
них були і дикі тюльпани: і розквітлі, і такі, що ще не розтулили своїх пелюстків і були ніби
складені для поцілунку. Дівчинка нахилилася до квітів і вигукнула:
– О, тюльпани, мої квіти!
І тюльпани, здавалось, ожили, без вітру захитали своїми чашечками-голівками. Вони
ніби просилися, щоб дівчинка їх зірвала. Галинка такого собі не дозволила б. Та тут вона
якось зрозуміла, що треба зірвати:
– Ну, хіба один, – прошепотіла вона. І… зірвала один, отой, що був ще не розквітлий.
Вона взяла його до рук, піднесла до губів і доторкнулася губами до того пахучого дива – і
ніби якась нечувана сила перейшла від квітки до дівчинки. Здавалось, що сонце, котре
пестило квітку, тепер дарувало своє тепло тій схвильованій дівчинці, що так його зараз
потребувала. Саме зараз. І квітка, ніби від Галинчиного дихання, раптом розтулила свої
пелюстки і розквітла, як маленьке диво, нетривке і могутнє. І раптом Галинка побачила, що у
чашечці квітки сидить жук – звичайний маленький жук.
– О, як ти туди потрапив?
Жук злетів з квітки і загудів. Галинка прислухалась:
– Жу-жу, все ска-жу, покаж-жу!
І жук полетів, а дівчинка пішла за ним.
Іноді він зупинявся, очікуючи на неї, ніби хвилювався, щоб вона не відстала.
І Галинка йшла. Сама собі дивувалася, що так покірно йде за малою комахою, на яку в
інший час, певно, і уваги б не звернула.
Увійшла в ліс. Під ногами шурхотіло торішнє листя, перемішане з глицею. Хрумкотіли
сухі гіллячки. Тінь від дерев була ніби жива, ніби загороджувала дорогу дівчинці, а потім
раптом чомусь відступала. І дівчинка йшла за маленьким своїм провідником і несла в руках
свою квітку.
– Жу-жу! – гудів жук. І, диво, це гудіння якось ніби заспокоювало. І раптом Галинка
побачила хатинку – таку, яку малюють у казках. Хатинка вигулькнула так несподівано, що
дівчинка ледве не крикнула. Але стрималася від крику, тільки серце чомусь дуже забилося.
Ні, їй не було лячно. Вона ніби відчувала якусь невидиму підтримку. Підійшла ближче і
раптом почула брязкіт ланцюга.
– Собака, – подумала дівчинка. І з острахом повернула голову.
– У такої злюки і пес, певно, злий-презлий.
І тут вона побачила, що на ланцюгу сидить… її котик, її Мурчик! Галинка кинулася до
нього:
– Мій котичку, мій Мурчику! Зараз я звільню тебе.
Котик мовчав: він або все ще сердився на дівчинку, або не мав сили розмовляти.
– Зараз я тебе звільню, – повторила дівчинка.
Вона схилилася над ланцюгом, але нічого не могла зробити: він був суцільний. Дівчинка
заплакала від свого безсилля.
– Ну, допоможіть же мені – невідомо кого попросила Галинка.
І раптом ланцюг розсипався під її руками. Ну зовсім розсипався, перетворився на пил.
Котик спантеличено озирався.
Дівчинка взяла його на руки. Вона пестила його, говорила найлагідніші слова. Але тут
загудів жук:
– Підож-ждіть! Жу-жу! Допомож-жу!
– Так, так, нема часу!
І тут почулося неприємне хихикання. З хати вийшла чаклунка, що була схожа на
кукурудзу:
– Ага! Ти таки прийшла! Я так і думала! Я, правда, не знала, що це буде так швидко. Це
добре, що ти прийшла! Мені потрібна помічниця. Я сама не встигаю дурман-зілля варити, на
кожну добру справу і добру людину зло чаклувати. Зло на противагу добру! Непогано
придумано! От нарешті, коли добра на світі поменшає і запанує зло!
– Ніколи, – вигукнула дівчинка.
– Ти така ж вперта, як твій кіт. Ніяк не хотів стати злим псом. Але стане, неодмінно
стане! О, а я й не дивлюся! Як це ти його звільнила?
І чаклунка аж ніби якось поменшала і стала пильно оглядати дівчинку.
– Віддай мені мамині квіти!
І Галинка зробила крок до чаклунки.
– Віддай флокси!
І раптом стара дивно затремтіла і якось притишено сказала:
– Ну, добре, добре! Віддам! Тільки ти спершу віддай мені отого тюльпана. Навіщо він
тобі? Він же дикий, як бур’ян!
– Ні, не віддам! Я в твої руки не віддам навіть найгіршої бур’янинки!
– Віддай, віддай, – просила чаклунка.
– Давай флокси, – наступала дівчинка.
– Кинь ту прокляту квітку, – кипіла від злості чаклунка, та, здавалося, сили її
вичерпувались.
– Кинь квітку.
– Віддай флокси!
Чаклунка повернулася, щоб увійти в хатинку та сили залишали її.
Тоді Галинка сама кинулась у бабині володіння. Там на ослоні лежали прив’ялі вже
флокси. А на вогні кипіло зло-зілля, булькотіло, сичало, і від нього розходився неприємний
дух. Дівчинка вхопила квіти і притиснула їх до грудей.
– Мамині квіти!
Вона ледве не плакала, та на сльози не було часу.
Дівчинка вибігла чимдуж з хатинки, боячись якоїсь пастки. Та в чаклунки, здається, сил
вже ні на що не було. Вона ще щось пробувала говорити, та дівчинка втратила терпець:
– Щезни! Розсипся і ти пилом, як твій ланцюг!
Галинка так собі сказала, бо їй дуже хотілося, щоб так сталося. Та чаклунка і справді
якось дивно присіла і… розсипалась, стала пилом. Дивилася Галинка на те диво і не розуміла
нічого: виходить, що чаклунка розсипалася від її, Галинчиного, слова! Але ж Галинка –
звичайна собі дівчинка! Як же так могло статися? Але тут із-за дерева вийшов маленький
приземкуватий чоловічок. Звідки він тут взявся? Ну й дива!
– Я – той жук, що проводив тебе, – сказав чоловічок.
– Я вам дуже вдячна, – зашарілася дівчинка, – ви мені так допомогли!
– І ти мені допомогла. Поєднане добро і бажання добра має велику силу. Тільки воно
може подолати зло.
– А як же моя мама?
– Твоїй мамі вже краще. Вона готує обід, поки її розумна донька воює з чаклунками.
– А флокси? Їм води треба, вони зовсім зів’яли!
– Тільки не тут… ходімо звідси. Недалеко є джерело – там і нап’ємося.
І вони пішли до джерела, де завжди на Водохреща святили воду. Вода була чиста і
прохолодна, і всі відчули себе міцними та дужими. І котик теж. Він уже не сердився на
Галинку і радісно “розмовляв” з нею.
– А тепер кидай у воду свої флокси, – командував чоловік-жук.
– Нізащо в світі!
– Ну, мені ти можеш вірити. Кидай. Ця вода має чудодійну силу. Ну, прошу тебе.
Дівчинка з острахом кинула у воду флокси – і вони раптом зникли з їхніх очей.
– Ой, – скрикнула Галинка і заплакала.
– Не плач, незабаром ти їх побачиш.
– Ходімо додому, мама чекає. Вже й обід готовий. І котик уже їсти хоче.
– Правда, котику?
Котик муркнув.
– Ну, от бачиш…
– А ви, власне, хто такий? – запитала дівчинка, з цікавістю розглядаючи чоловіка.
– Ж-жу-ж-жу! Не скаж-жу! Загудів той, ну, точнісінько, як жук.
– Ой, – скрикнула дівчинка, – ви жук… Ой, пробачте, – засоромилася.
– Так, я жук. Вірніше, був жуком, поки не згинула зла чаклунка. Це вона мене в жука
обернула, бо не хотів я зла людям роботи. Та ходімо вже.
І вони пішли до Галинчиної хати – а це було не так уже й близько.
А потім вони всі сиділи за столом, і мама їх годувала смачним обідом, а вони
розповідали їй про свої пригоди. А найдивніше те, що у квітнику цвіли собі флокси, ніби
вони нікуди звідси і не зникали.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 + 11 =