Казка за казкою

Моріана
Був теплий погідний день. Небо дарувало людям і морю свою ніжну
блакить, а море, спокійне і лагідне, ледве ворушило теплу хвилю. Ні
вітру, ні хмариночки. Місцеві жителі казали, що вони не можуть пригадати, щоб
був ще колись такий чудовий день.
На небі сміялося сонце, а на березі моря гірко і невтішно плакала маленька дівчинка.
Пляж був переповнений людьми, котрі конче хотіли навіщось засмагнути. Ну, ясна річ,
багато з тих, хто тут відпочивав, зацікавилися дитиною, що так гірко плакала, і оточили її.
Дитячий плач завжди тривожить, він нікого не може залишити байдужим.
– Вона, напевно, загубила маму.
– Ні, це роззява-мати загубила свою дитину.
– Ото вже матері!
– Почекаєте, а може, з нею щось трапилося?
– А може, вона… в морі?
– Як? Лишила без нагляду таку маленьку дитину і пішла купатися? А може, ще й, не
приведи Господи, втопилася?
Усі захвилювалися ще дужче.
– Дівчинко, маленька, ось на тобі цукерку. На, візьми. А скажи, моя хороша, де твоя
мама?
Дівчинка мовчала і продовжувала плакати.
– Та вона ще не вміє розмовляти. Ви ж подивіться, вона ще зовсім маленька.
Та дівчинка раптом перестала плакати і зовсім чітко сказала:
– Я вмію розмовляти, але я й справді ще зовсім маленька.
– А де ж все-таки твоя мама? – запитали її майже хором.
– Тому й плачу, що не знаю, де моя мама. А може, в мене її і взагалі не було?
І дівчинка знову заплакала.
– Такого не буває, щоб у дитини взагалі не було мами. Твоя мама неодмінно знайдеться.
– А скажи, дівчинко, звідки ти тут взялася? Може, ви з мамою летіли літаком, чи їхали
поїздом, чи пливли на кораблі? Ти пригадай, звідки ти тут взялася?
– З моря.
– То ви з мамою пливли на кораблі?
– Ні, я плавала на теплій хвилі. А потім хвиля принесла мене до берега, і я вийшла з
моря. Просто я побачила людей, мені стало цікаво – і я вийшла з моря. Я захотіла
подивитися. А мами в мене, мабуть, ніколи не було.
– Так не буває, дитинко.
– Тоді де ж вона? І чому я її не пам’ятаю?
Люди знизували плечима і не знали, що й думати.
– Отаке лихо. Певно, щось трапилося, а дитина нічого не може пригадати.
– А може, ти знаєш, як тебе звати?
– Звичайно, знаю. Мене звати Моріана.
– Може, Маріанна? Або Мар’яна?
– Ні, Моріана. Бо я з моря.
– А хто тебе так назвав?
– Не знаю. Хвилі мені так співали, пісок нашіптував. А чайки ще й зараз кричать… О,
чуєте? “Моріана! Моріана!”
– Дива та й годі.
І раптом, розштовхуючи всіх, до Моріани пробралася жінка з недобрими очима. Вона
пробувала посміхатися, але це в неї погано виходило. На злому обличчі місця для посмішки
не було.
– Це моя дитина, – сказала вона. – Я її мама. Правда, дівчинко, я твоя мама?
– Ні, ти не моя мама. Я такої не хочу.
Жінка сердито схопила Моріану за руку, але та заплакала, і людей обурило таке
нахабство. Статечний чоловік владно зупинив жінку і сказав:
– Ви ж бачите, дитина Вас не хоче.
– А що в неї питати? Вона ще мала.
Люди обурено загаласували, і зла відьма, а то була вона, зникла у натовпі.
А тим часом Моріана пильно вдивлялася в лице одної жінки. То була зовсім звичайна
жінка. Тільки очі у неї були не зовсім звичайні. Вони були великі, карі, гарні, добрі і… сумні.
Дівчина підійшла до неї і тихо спитала:
– А ти б не хотіла бути моєю мамою?
– Чому ж… я давно мріяла мати таку донечку.
– А в тебе що, нема дітей?
– Ні, нема…
– То візьми мене собі.
Люди зашепталися, заметушилися.
– Не можна так, десь же мусить бути її справжня мама.
– Але ж дівчинку ніхто не розшукує. Не може ж вона і справді залишатися на пляжі.
– Ходімо додому, – рішуче сказала маленька своїй матері, котру сама собі знайшла. – Я
вже їсти хочу.
Розгублена жінка засяяла доброю усмішкою і взяла дитину на руки.
– Але ж неодмінно подайте оголошення в газету.
– А ще обов’язково зверніться в міську управу.
– Добре. Я неодмінно все це зроблю.
– Їй можна довірити дитину, – сказав статечний чоловік. – У неї добрі очі.
Люди розійшлися, дивуючись і перемовляючись, розійшлися, щоб продовжувати
смажитися під сонцем. А двоє щасливих, Марія і доня, пішли додому.
– А як тебе звати? –раптом спитала дівчинка.
– Марія.
– А можна, я буду звати тебе Морія? Це нагадуватиме мені море.
– Ні, ти зватимеш мене мама. Зрозуміла? Мама.
– Добре. А іноді я називатиму тебе мама-Морія.
– Ну, гаразд.

Дівчинка росла розумною і слухняною. Мама нахвалитися нею не могла. Вчителі просто-
таки дивувалися з її розуму та здібностей. А ще дівчинка дуже любила море. Вона довго
вдивлялася у пінисті хвилі і, здавалося, бачила в них те, чого не бачили інші. Вона сміялася
до них, розмовляла з ними. А іноді бувало як попливе, то вже й не знати, куди запливала, аж
мати хвилювалася: чи не трапилося з нею біди.
– Чого Ви хвилюєтеся? У морі зі мною нічого не трапиться. Я ж Моріана, тобто дівчина з
моря.
– Ось не видумуй, – казала мати. А сама хотіла чомусь, щоб дівчинка швидше забула
дивну історію її появи на пляжі. Тут крилася якась таїна, яку Марія не могла збагнути і якої
навіть боялася. І все ж жінка часто думала про те, звідки ж все-таки взялася її дивовижна
донечка.
А дівчинка росла собі. Вже ставала зовсім дорослою. Вже на її біле-пребіле личко хлопці
задивлялися, а її сині очі, зовсім, як морська хвиля, комусь, може, й снилася. Комусь – не
знаю, а сусіду Василеві – це вже напевно, бо так і зорив за дівчиною. Мати постерегла, що й
Моріана паленіла під його поглядом і крадькома задивлялася на міцну парубочу поставу та
пишний парубочий чуб.
– Виросла моя донька, – зітхала мати. – Певно, тут до весілля йдеться.
Радісно зітхала, бо, треба Вам знати, той Василь на всю околицю відомим майстром був.
Що б у кого не трапилося – негайно до Василя. Як Василь не зарадить, то вже більше ніхто.
Буває, що хтось має талант до ковальства чи до теслярства, до малярства чи тонкої ювелірної
справи. А Василь той до всього хист мав.
– То й гаразд, – посміхалася Марія, – добра пара моїй дитині буде.
І складала потихеньку посаг доньці у скриню.
– Вони, звісно, обоє ще молоді, та треба вже думати… – і добра посмішка не сходила з її
обличчя.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × five =