Казка за казкою

Якось морський цар, котрому набридло дивитися, як сумує хлопець, сказав:
– І що там на тій суші таке принадне, що ти так за нею тужиш?
– А знаєш, царю, що, – сяйнула раптом Танасу рятівна думка (недаремно ж він між
рибалками розумом своїм славився). – А чом би тобі не подивитися, як там на суші люди
живуть. Мене відпустиш і сам зі мною помандруєш. Ну, приїжджають же президенти, царі і
королі в інші держави. А ти сидиш тут у своїй глибині і знаєш про все лише з чужих
розповідей. Адже ти можеш прожити при необхідності і без води?
– Я все можу, – гордо прорік морський цар. – Та чи це не буде небезпечно для моєї
особи? Я ж буду без охорони і в чужій стихії. Правда, сила і влада моя при мені будуть, та
все-таки… треба подумати.
– Подумай, царю, подумай. А на мене можеш покластися. Слово рибалки – ти у мене
будеш найпочеснішим гостем. Тільки от що: доведеться тобі вирушити в цю подорож під
виглядом рибалки. Ти вже мені вибач, але, розумієш, у нас на землі не дуже вірять в існу-
вання морських царів. Звичайно, дехто вірить, але не всі. Дехто вважає, що все це – вигадки,
казки.
– Казки? Ось я їм покажу, які це казки.
– Ні вже, любий царю, на землю треба йти з добрим наміром і ні в якому разі не чинити
людям зла. Якщо ти прийдеш до людей з добром, вони добрими будуть і до тебе.
– Чекай, а мій тризубець, мій одяг? Як же мені без них?
– Е, ми все візьмемо. Ну… про всяк випадок.
– А знаєш, мені твоя думка сподобалась.
– Тоді – в дорогу! Тільки от що: ти наших земних порядків не знаєш – то маєш у всьому
слухатися мене.
– Ще чого! Я – цар морських глибин!
– Я розумію. Але на землі ти будеш простим рибалкою, моїм другом, що врятував мені
життя.
– То я буду хорошим рибалкою?
– Дуже хорошим. Ти будеш людиною, що добре знає море і знається на рибі.
– Ще б пак!
Цар розпрямився і гордо підняв голову.
– Знаєш, я погоджуюся. Це цікаво. Тільки от що… хто тут у моєму царстві без мене
порядкуватиме?
– Мідана. Вона в тебе дуже розумна. Мідана всьому дасть лад.
– Та ж вона ні одного корабля не затопить, ні одного рибалки у хвилі не кине.
– От і добре. Морю також відпочити треба.
– А все-таки шкода, що не захотів ти бути моїм зятем. Шкода.
– Ну, нічого, іншого собі знайдеш.
– Та я що… Як на мене, то можна б іншого. Та от клята дівка тебе чомусь сподобала.
Хоча, чесно признатися, ти мені теж до душі. Щось у тобі таке є…
– Ну, менше з тим, облишимо це. Так що, в дорогу?
– Згода. Будемо, збиратися. Через кілька днів і вирушимо.
Сумувала Мідана.
– Це ж ти незабаром забудеш мене.
– Ні, Мідано, – запевняв дівчину Танас. – Я дивитимусь у морські хвилі – і бачитиму твої
очі. Але не можу я, ну, не можу, Міданочко, залишитися тут назавжди. Ми з тобою з різних
стихій, і маємо жити своїм життям.
І от настав день, коли морські хвилі обережно підхопили Танаса і морського царя в одязі
рибалки і, не намочивши їм навіть ніг, понесли до берега. Танас ледве не зімлів від радості,
коли його ноги відчули земну твердь. Він дуже любив море, але, очевидно-таки, ще більше
хлопець любив землю, людей і життя.
– Яке це місто? – спитав Танас у чоловіка в брилі, що стояв на березі і дивився на хвилі,
захоплено милуючись морем. Чоловік непорозуміло дивився на двох рибалок, що вийшли
сухими з води в одязі та ще й питаються, яке це місто.
– Ви що, хлопці? – здивувався він. – З перепою у воду в одежі полізли?
Морський цар розгнівався і обурено накинувся на чоловіка:
– Ти що, бовдуре, не розумієш, з ким розмовляєш?
У чоловіка брови підскочили аж на лоба.
– Ти чого ж це мені грубиш? Перебрав трохи, то йди і проспися.
– Та я тебе зараз на краба оберну. Невже ти не зрозумів, хто я такий?
– Зрозумів. Ти – грубіян і п’яниця.
– Що? – ревнув морський цар.
Танас притримав його за рукав і пошепки сказав:
– Не забувай, що ти – простий рибалка, а то потрапиш у халепу. І я нічим не зможу тобі
допомогти. – І до обуреного чоловіка: – Не зважай, він хворий, – вибачився Танас. –
Розумієш, – додав пошепки, – він собі вбив в голову, що він – морський цар.
– А-а. Розумію… психічний, значить… бідолаха.
– Ага… Він стрибнув з корабля, а я – за ним, щоб бува не пропав чоловік. Так яке це
місто?
– Євпаторія.
– Дякую, – і Танас поспішив скоріше зникнути з очей цікавого чоловіка.
В Євпаторії у Танаса знайомих не було. За що ж йому зачепитися? Ось-ось гість їсти
захоче, а у нього грошей катма. Що тут робити? А поки що прибульці йшли собі по
морському березі та й роздивлялися довкола. Раптом Танас побачив дитячий табір
відпочинку. Тут явно готувалися до свята. Ага, зрозуміло: свято Нептуна, як у всіх
приморських відпочинкових установах. Танас зметикував, що це свято саме для них.
Підійшли ближче. А тут, виявляється, проблема: нікому бути Нептуном. Сподівалися, що ту
почесну місію виконає начальник табору, але він знічено зізнався, що не вміє плавати. Танас
аж засміявся:
– Так я ж для вас привів справжнього морського царя.
– Жартуєте!
– Та які там жарти!
– Він що, артист?
– Я ж вам кажу, що цар, найсправжнісінький морський цар! От зараз самі побачите.
І обидва зникли. Працівники вже й не знали, чи вірити теревеням рибалок, чи когось
шукати. Готові були вже й заплатити якусь дещицю, аби свято не зірвалося. Діти ж так
чекають.
Аж тут на розмальованому човні, дивовижному і казковому, такого б і найбільший
фантазер не вигадав, підплив справжній Нептун, а з ним – його помічник, скромніше, але теж
чудернацько одягнений. Довкола човна плавали русалки. Ну, зовсім, як справжні.
– Справжні? А хіба справжні русалки бувають?
– Бувають! Дивись, що бувають.
На березі зібрались не лише діти, а й дорослі. Русалки плавали і запрошували всіх у воду.
Спершу всі дивилися на них якось з острахом, непорозуміло знизуючи плечима. А потім
кілька сміливців таки відважилися і кинулись у воду. А через якусь мить на березі вже не
залишилося майже нікого. Русалки і люди плавали разом. До них зовсім близько підпливали
чудернацькі рибки, золоті і сріблясті, які можна було бачити хіба що в казкових фільмах. Два
дельфіни завзято катали дітей, а ті зовсім не боялися і сміялися радісно й щасливо. Морський
цар усіх наділив подарунками: величезними мушлями, в яких шуміло море, низками перлів,
що виглядали ну зовсім, як справжні. Люди не вірили, що вони таки справжні. Це було неба-
чене свято – єднання людей з морською стихією.
– Вони що, з цирку?
– Та з якого там цирку! Який цирк таке покаже?
– А звідки ж тоді?
– Справжній Нептун! Хіба не бачиш?
– Авжеж! Казки розказуй!
– Сам дивися! Хіба ж ці русалки не справжні?
– А хто його знає…
Дивувалися, захоплювалися, сумнівалися, але всі були радісно збуджені.
Сонце вже хилилося до вечора.
– Закругляйся, – сказав Танас до царя. – Побавились – і досить.
– Ще трошки, – благав Нептун. – Дивись, як усім весело. Я й не думав, що у вас на землі
так гарно святкують день Нептуна. Як ти гадаєш, я добре вчинив?
– Дуже добре. Моя мама сказала б, що ти – молодець.
– А що це таке – “молодець”?
– Ну, це – гарний хлопець. Але подавай команду своїм – і зникаємо.
І всі побачили, як відпливає казковий човен, а за ним і весь ескорт: русалки, рибки,
дельфіни. Свято закінчувалося. Всі визнали, що ще такого дня Нептуна ніхто не святкував.
Розпитували працівників дитячого табору, де вони взяли таких артистів. А ті спантеличено
розводили руками: мовляв, і самі не знаємо. Їм, безумовно, не вірили. Знають, просто не
хочуть нікому розповідати свою таємницю.
Пізно ввечері, коли вгамувалися пристрасті, наші герої, втомлені, голодні,
припленталися до табору, котрому вони зробили таку цікаву послугу. Тут їм довелося
зізнатися, що вони приїжджі, що не мають нічлігу і що голодні, як вовки. Їх погодували,
поклали спати, а назавтра пообіцяли випросити у начальника табору ще сякий-такий
“гонорар” за їхню роботу. Земна їжа морському цареві на загал сподобалася. Правда, він
дуже дивувався, як це людям може смакувати гаряча страва. Він ніяк не міг зрозуміти, для
чого їсти гаряче, коли так смачно їсти все холодне. А от про рибні консерви відізвався не
поштиво:
– Хіба ж можна так псувати рибу? Тьху! Казна-що!
Треба було добиратися в Одесу, де жила Танасова мати. Але для поїздки потрібні були
гроші. Їх треба було якось заробити. З одержаного “гонорару” Танас купив собі вудочку та й
сів рибалити. Цар – поруч.
– Ти, царю, мені трохи допоможи, аби риба клювала. Потім рибу на базарі продамо.
– А для чого?
– Гроші потрібні, щоб в Одесу добратися.
– А що таке гроші?
– Ну, розумієш, папірці такі. За них усе купити можна. Ну… майже все. Без грошей,
брат, у нас важкувато.
– А ще ти кажеш, що у вас добре. У нас у морі ніяких тобі грошей. Ех, даремно ти не
погодився бути моїм зятем.
– Давай замнемо… ти краще допомагай мені з рибою.
Дивувалися рибалки: сидять поруч, у них не клює, а Танас витягає рибину за рибиною, та
великі, та сріблясті, – аж завидки беруть.
– Чи ти, хлопче, секрет якийсь знаєш, що тебе риба так любить? – питають у Танаса.
А він їм, жартуючи:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen − four =