Казка за казкою

– Я про тебе всім мешканцям лісу розкажу, – не вгамовувалась та. – Всі знатимуть, яка ти
недобра.
Метелиця сердито закушпелила снігом:
– Цить, куцохвоста, а то заморожу.
– Це я куцохвоста? Ото вже брешеш, стара відьмо. Глянь, який у мене пухнастий хвіст.
Ти б і сама такий хотіла, та дзуськи! Заморозиш? Мене? Ха-ха! Дзуськи! Ти зугарна над
беззахисними дітьми збиткуватися. А мою теплу шубу тобі не пройняти. Іди краще з нашого
лісу, доки ми на тебе весну не накликали.
Розгнівалася метелиця. Закрутився сніговий вихор, зарипіли й застогнали старі дерева, а
молоді до землі понагиналися.
Аж Марусі стало страшно.
– Я іду-у-у! Але незабаром поверну-у-усь! Тільки брата свого Мороза покличу. Тоді ви
дізнаєтесь, по чім ківш лиха! А ти, неслухняне дівчисько, померзни трохи, то, може,
порозумнішаєш і покірнішою станеш.
Сказала так метелиця та й подалася лісом. На галяві все стихло, а десь далеко в лісі
відлунював сердитий голос метелиці:
– Угу-гу! Угу-гу!
Маруся заплакала, безпомічно і безпорадно, як плачуть лише діти. І тут вона почула
голос білочки:
– Не плач, дівчинко, краще лізь сюди, до мене у дупло. Тут тепло. І горішками я тебе
пригощу. А мої маленькі білченята охоче з тобою побавляться. Нумо, швиденько, доки
метелиця не повернулася. А то пропадеш тут.
– Ви така смілива, – крізь сльози сказала Маруся. – Але я боюся, щоб Вам метелиця не
завдала шкоди.
– Ти не бійся. Нічого вона мені не зробить. Швидше лізь сюди.
Дівчинка спробувала залізти на дерево. Та де там! Вона була така маленька, а стовбур
такий заледенілий, товстий та колючий. Їй би хоч трішки, щоб до гілок дотягнутися. Та де
там!
– Кабане-Іклане, – гукнула білочка, – допоможи дитині. А ти, дівчинко, його не бійся, він
тебе не скривдить.
На галявину вийшов здоровенний вепр. Він був навіть дуже страшний. Але Маруся вже і
його не злякалася, стільки пережило її маленьке серденько.
– Рох, рох! Залізь на мою спину.
Обіпершись передніми лапами об стовбур дерева, кабан чекав, доки дівчинка
видряпалась до найнижчих гілок. А далі вже вона зможе й сама.
У дуплі справді було тепло і затишно. Двоє білченят дивилися на Марусю цікавими
оченятами-намистинками, такими самісінькими, як у їхньої мами.
– Не бійтеся її. Це маленька дівчинка, людська дитина. Вона у нас поки що поживе. Бери
горішки, підкріпися. Ти голодна.
– Дякую Вам, – сказала розчулено дівчинка. – Але ж Вам самим…
– Не турбуйся. Я запаси великі зробила. Вистачить. Та й весна вже не за горами. Тому і
лютує метелиця.
По якімсь часі прилетіла люта метелиця та й сіла під ялиною спочивати. За нею і Мороз
прискрипів по снігу. Як притисне, як почне все живе холодом сковувати. А сам сміється –
задоволений, що таку силу має. А звірятам що? Дошкуляє, звісно, морозяка. Та вони у нори
свої та барлоги поховалися, весну чекають. От тільки зайчику біда: ні хатки у нього, ні нірки.
Шубка, хоч і тепленька, та однак холодно. Та ще голод дошкуляє.
– І коли вже весна та прийде? – думає бідолашний зайчисько. – Її все нема та й нема.
Пригрілася Маруся у дуплі та й задрімала. Білочка наказала білченятам не пустувати:
нехай поспить натомлене дівчатко. А метелиця саме й згадала про дівчинку:
– А де ж це моя полонянка? Чи не замерзла часом? Ні, наче не видно. Куди ж вона
поділася? Утекти ніяк не могла. Цей сніг не для її ніг… Ей, білочко, ти часом не бачила того
дівчиська?
– А якби й бачила, то що?
– То сказала б мені.
– Довго чекатимеш. Аж до весни.
– Не нагадуй мені за ту весну. І чого всі тільки про неї й говорять?
– Бо ти вже всім набридла.
– Ну-ну! Ти не дуже.
А Мороз усе дужчав та й дужчав. Заходило сонце. На ліс опускалася довга і морозяна
зимова ніч.

А в Марусиній хаті був смуток і сльози. Коли прокинулися від холоду Марусині батьки,
бо з хати вітром усе тепло вивіяло, вони страшенно здивувалися, що сінешні двері відчинені.
А ще більше вони здивувалися, коли побачили, що нема їхньої донечки.
– І куди ж вона могла піти серед ночі? –плакала мама.
– Ні, не могла вона нікуди піти. Це якісь лиходії викрали нашу Марусю, – сказав сумно
тато.
Уже де не питали, де не шукали – нема і сліду ніякого. Ніхто не чув і ніхто не бачив.
Тільки всі скаржилися, що цієї ночі дуже вже метелиця розходилася. Такого бешкету по селу
понаробляла: тому дах зірвала, тому клуню перекинула.
– Ото вона і забрала нашу дівчинку, – сказав Марусин тато.
– Ти що, старий, ще й досі в казки віриш?
– Та… спробуй тут не вірити… А якщо вірити, то давай думати, куди б вона її понесла.
– Якщо вірити в казку… то в ліс. Куди ж іще? Ой, пропала наша дівчинка, замерзла в
тому лісі.
– Цить, стара, не плач. Якщо вірити в казку… тоді мусить хтось допомогти нашій дитині.
Казка має закінчитися добре.
– Але не можемо ми сидіти, склавши руки, і чекати, доки закінчиться казка. Треба щось
робити.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − 10 =