Казка за казкою

– Знаю.
– То відкрий нам, щоб і ми знали.
– А я з цигарками не дружу – не палю.
– Невже в цигарках справа?
– Авжеж. Риба запаху цигарок не терпить.
– Ти диви! А ми й не знали. Доведеться кидати.
– Ти навіщо рибалок надурив? – спитався потім у Танаса цар морських глибин.
– А що ж я їм мав казати? Та шкоди в тім не буде, якщо покинуть це шкідливе зілля. Ти
вже мені, царю, вибач, але ти й сам не можеш з певністю сказати, що я не правий. А звідки ти
знаєш, що рибу не відлякує запах тютюну і цигарковий дим?
– А може, ти і маєш рацію. Я над тим ніколи не задумувався.
– От бачиш.
Назбирали грошей та й поїхали в Одесу. Пливли морем. Було тепло і сонячно. Море таке
лагідне і спокійне, неначе його хтось вимів, як світлицю. Хвилі аж мінилися під сонцем, вітер
ледве ворушив їх, полохаючи і гойдаючи чудернацьких рибок, що їх супроводжували.
– Мідана бавиться, – посміхався цар морських глибин. – Я ж казав, що при ній ні одного
порядного шторму не буде.
– Але ж гарно як, – захоплено сказав Танас, не відводячи погляду від хвиль.
– Ти знаєш, – тихо мовив цар, – я не буду більше топити ваших кораблів. Ви, люди, і
справді розумні істоти. І море, бачу, любите не менше від нас.
– Ще б пак!
Прибули в Одесу. Поява Танаса була для всіх справжньою несподіванкою. Зібралися
друзі, плакала від радості мати.
– Як це ти врятувався? – дивувалися рибалки. – Ми ж самі бачили, як тебе хвилі
підхопили.
– Мене врятував оцей рибалка. Він – справжній цар морських глибин.
І рятівникові тиснули руки, дякували. Цар розчулився, аж просльозився і здивувався, бо
досі він не знав, що таке сльози.
– Що це зі мною? Очі мокрі.
– Таке буває, – посміхнувся Танас. – Добре, коли від радості.
– Ти знаєш, – шепнув цар морських глибин, – мені у вас подобається. Може б я тут і
залишився, так море щоночі сниться.
– Розумію. Отак і мені земля снилася… Кожен має жити там, де він народився.
Погостювати – це добре, але жити…
Багато всяких див побачив цар морських глибин на землі: побував і в цирку, і в театрі,
подивився фільм про “Людину-амфібію”. Але найбільше йому сподобався футбол. На таке
щире захоплення навіть Танас не сподівався. Саме тоді одеський “Чорноморець” грав з
якоюсь іноземною командою, і хлопець вирішив взяти з собою гостя. Спершу все було
гаразд. Гість сидів собі, дивився. Але його реакція набрала загрозливого характеру, і Танас
ніяк не міг його вгамувати. А тут, як на злість, – нічия. Не можуть ніяк одесити забити
вирішального гола. І раптом стадіон ошаліло закричав. Ніби морський штормовий вітер
пронісся над футбольним полем. Глядачі потім запевняли, що відчували на своїх губах
солоний присмак. М’яч з силою гарматного пострілу влетів у ворота суперника.
– Гол! Гол! – кричав разом з іншими цар морських глибин.
Коли йшли додому, Танас незлостиво дорікав гостеві:
– Так робити не можна. Футболісти самі мали вирішити, хто з них сильніший.
– Але ж наші виграли. Я так хотів, щоб вони виграли.
Незабаром Танас прощався зі своїм гостем. На прощання цар морських глибин сказав:
– А можна, я колись ще піду з тобою на футбол?
– Звичайно, можна.
– То ти мені якось там квиточки того… візьми. А я вже з тобою якось…
– Неодмінно, – усміхнувся задоволений Танас.

Двоє зачарованих
Ви вірите в чари і в чарівників? Ні? І я не вірила. А от тепер вірю. Ну,
може й у житті їх не буває, а в казках… Скажіть, а що це за казка без
чарівників, злих і добрих? Звичайно, краще, щоб були тільки добрі. Але так не
буває. Зло і добро чомусь поряд ходять. І в казках, і в житті також. Добре, що в казках завжди
перемагає добро. От так би й у житті… А зараз, звичайно, казка.
Чи в горах, чи в долинах, а на благодатній землі було собі одне царство. А як царство, то,
ясна річ, був у ньому і цар, була й цариця. А в них, відомо, було три дочки – царівни тобто.
Дві старші – красуні, як дві зорі. А коли народилася наймолодша, прийшла до них зла
чаклунка під виглядом знатної пані.
– Пустіть та й пустіть мене на молодшу царівну подивитися.
Пустили, бо незручно якось було такій пишній пані відмовити. А маленьку царівну саме
купали. Кинула зла чаклунка у купіль зілля відворотного, прошептала щось лихе та й зникла.
І тут-таки на очах змінилася дитина: її гарненьке личко зблякло, ніс витягнувся, шкіра
зморщилася, ніби й дівчинка, а риси справжньої потвори. Заплакали цар із царицею та й всі,
хто був при тому. А що робити?.. Довго радилися, розумних людей питали, але до ладу ніхто
нічого сказати не міг. Уже де тільки порятунку не шукали – все марно. І по лікарях, і по
знахарях свою доньку возять, а ті лише скрушно головами похитують та руками розводять.
Але одна сторічна знахарка таки сказала:
– Бути їй такою аж до тих пір, доки не зустріне вона свою пару, – такого зачарованого
хлопця, як і вона. А ще злі чари може змити з неї велика вода.
Більше стара знахарка нічого не сказала. А що з тих слів? Де ти того зачарованого
хлопця шукатимеш? Може, десь він і є на світі білому, тільки де – того ніхто не знає. А
велика вода? Вже купали царівну і в басейні, і в річці, і в озері – нічого не допомагає. Та й
дали собі спокій.
Росли царівни. Росли та вчилися, розуму набиралися, бо не гоже їм невігласками бути.
Що вже дві старші – здібні та розумні – вчителі ними не нахваляться. А молодша їх уже
давно обігнала. Що старші царівни добрими були – й мухи не скривдять. А молодша не
тільки не скривдить, а й допоможе всякому. Та що з тих її чеснот, коли на неї якщо не
звикнеш, то й дивитися страшно було. Що дорослішала дівчина, то все більше відчувала
свою біду. Вже й плакала потай. А що з тих сліз? Цар сердився, а цариця любила своє
безталанне дитя більше від інших: звісно, мати, хоч і цариця.
Росли царівни. Вже й пора їх приїжджим гостям показувати: може, хто котру посватає.
Спершу цар з царицею вирішили не показувати молодшу доньку. Наче й не було її на світі.
Та чутка про її потворство розійшлася по чужоземних країнах, і всім конче хотілося глянути:
що ж це за царівна така. А подивившись, зітхали співчутливо та іншим розказували: так,
мовляв, і так. Слава про царський двір недобра пішла. Двох старших царівен іноземні
царенки посватали, а за молодшою, хоч батько давав півцарства… Ніхто не спішив її сватати.
Де там! Таких відважних не знайшлося. Цариця плакала, а цар… надумав лиху справу, та
нікому про це не казав. Ходив сумний та зажурений, бо й йому важко було на таке зважитись,
а все ж зважився. Дуже вже йому муляла недобра слава його двору.
– Збирайся, дочко, – сказав цар до найменшої дочки, – поїдемо з тобою за моря, за
океани, у тридев’яте царство. Може, там тебе хто посватає.
– Куди ж ти її повезеш? – забідкалася мати. – Хто вже її там посватає? Нехай би собі
вдома сиділа.
Прикрикнув цар на дружину, хоч вона й цариця була, та й наказав дочці збиратися.
Зібралися. Спорядили пишний корабель під білими вітрилами та й поїхали. А як виїхали
на середину океану, покликав цар свою молодшу дочку та й каже:
– Шкода мені тебе, дочко, дуже шкода, але мій царський двір, його добра слава мені
дорожчі. Гірко я плакатиму за тобою, але мушу я тебе отут-таки в море-океан кинути.
Заплакала царівна.
– Чи Вам, батечку, куска хліба для мене жаль? То я й не їстиму. Тільки не губіть Ви мого
віку молодого. Мені, як і Вам, жити на світі хочеться. Не моя в тім вина, що я не така гарна,
як мої сестри.
Спершу Цар також заплакав – розчулили його доньчині сльози. А потім розсердився: і на
себе, що такий м’якотілий, і на доньку свою, що не розуміє, наскільки це важливо – престиж
царського двору.
Аж тут корабель зупинився. Забігали моряки, не розуміючи, в чому причина зупинки. А
причина була дуже проста: з морських глибин вигулькнув страшний велетень. Голова, як
довбня, вкрита морськими водоростями. В них маленькі рибки заплутались. Це він ухопив
одною рукою корабель та й зупинив його, наче іграшковий. Над водою стриміла лише його
страшна голова. Велетень загримів своїм могутнім голосом:
– Віддай мені, царю, свою дочку. Я візьму її за дружину.
– Не віддавай мене, таточку. Не віддавай. Краще вже кинь мене у хвилю морську, хай я
загину, якщо я така вже Вам осоружна. Краще загину, ніж з таким страховиськом вік жити.
– Чого плачеш, дурна дівчино? Ти якраз мені і до пари: і негарна, і розумна, і добра. Таку
я й шукав. Що з того, що твій батько і гарний, і багатий, коли він у своїх грудях зле серце
має? Не плач. Ще твої сестри заздритимуть тобі.
Але царівна продовжувала ридати.
– І чого я така нещасна? І навіщо тільки я на світ народилася?..
А цар і каже:
– Мусиш іти, дочко. Добре, що бере тебе за дружину. І я гріх на душу не братиму.
Думаєш, мені легко було на таке зважитись? Не такий я уже й безсердечний, як каже ота
потвора.
– Ха-ха! Це він мене називає потворою! Я потворний зовні, а ти – в середині. Моє
потворство видно, а твоє – ні. Іди, дівчино, не бійся.
Та царівна продовжувала плакати. Молоді моряки, що були свідками тієї сцени, стояли,
опустивши голови. А наймолодший сказав:
– Дозволь, царю, мені взяти її за дружину. І півцарства твого мені не треба. Жаль
дівчину. Вона добра і розумна. Не губи її, царю, і не віддавай невідь-кому. Вона ж таки тобі
дочка.
– Я не невідь-хто. Я – царенко, син морського царя.
– Де це видано, – обізвався по довгій задумі цар. – Щоб царівна вийшла заміж за
простого моряка? Мене ж засміють. Іди, дочко, таки за он того царенка. Не можна тобі
додому повертатися.
Ще дужче заплакала бідна дівчина. Але батько власноруч підняв її, легеньку, як пір’їнку,
та й передав могутньому морському страховиську. Дівчина перелякано крикнула і зникла під
водою. Розлючені моряки ледве й царя не кинули у хвилі слідом, але роздумалися,
порадилися та й повернули корабель додому. Сумно якось плив він. І вітрила на вітрі не
грали, і вода за бортом сумно перехлюпувалась, наче хвиля з хвилею перемовлялися:
– Бачила?
– Та бачила.
– Шкода дівчини.
– Шкода.
– Чому шкода? Їй у нас добре буде.
– Авжеж. Краще, ніж серед тих жорстоких людей.
Підпливав корабель до рідних берегів. А цар і каже до моряків:
– Глядіть же мені! Забудьте про все, що бачили. Коли хтось хоч слово вимовить, не
пощаджу – на смерть скараю.
Як тільки повернулися додому, цариця й запитала:
– А де ж наша донька? Чому ти про неї нічого не кажеш? Чи не трапилось з нею чого?
– Та я пак і забув… Посватав нашу доньку царенко – син заморського царя. Там такий
красень, що й не сказати.
– А як же так могло трапитися, що такий красень та посватав нашу доньку?
– Та… ти ж знаєш, яка вона у нас розумна. Поговорив хлопець з нею, сподобалась вона
йому та й посватав.
Щось не дуже вірила цариця в ті цареві розповіді. Та що вже казати мала? Нишком
зітхала та плакала, а вголос не казала нічого. Та хтось із моряків таки не втримав язик за
зубами – таки проговорився. Що і до чого, він до дрібниць не розказав, але стало зрозуміло,
що тут щось не те. Тоді й сказала цариця:
– Я поїду до доньки в гості.
– Ти що! – жахнувся цар. – Які там гості! Та там розкіш така, що нам і не снилося.
– Ні вже, поїду, – як ніколи, була рішуча цариця. Цар – і круть, і верть – а діватися
нікуди: таки доведеться сказати. І розказав усе, як було. Заплакала цариця гірко, бо, хоч вона
й цариця, а все-таки мати.
Вирішила вона однак їхати. Поїде на те місце, квіти у воду кине, як годиться, бо була
певна: нема вже її донечки серед живих. Спорядили той самий корабель та й рушили. Царя не
брали. Цариця про те й слухати не хотіла. Чи довго пливли, чи не дуже, а таки допливли до
того місця.
– Тут, – сказав капітан. Моряки щось засумнівалися, але капітан переконливо запевнив,
що він не на око плив, а морською картою і компасом користувався. Так, сумнівів бути не
може: тут. І заплакала цариця, голосно і невтішно. Стала кликати вона свою доньку та й квіти
у воду опускати. Всі з’юрмилися довкола неї та й із сумом дивилися на материне горе. Ніхто
й не побачив, як до корабля підплив срібний човник, а з нього на корабель піднялася
прегарна пані, підтримувана могутнім красенем. Пані наблизилися до цариці та як крикне:
– Мамо!
Цариця ледве не зімліла. Всі дивилися на гостю, і ніхто впізнати в ній не міг наймолодшу
царівну. Від її колишнього потворства і сліду не лишилося. Усміхнена і щаслива, розкішно
вбрана, вона стала цілувати свою матір та заспокоювати її.
– Дякую Вам, матусю, що не забули Ви мене безталанну.
– Доню, та невже це ти?
– Я, мамо. А оце – мій чоловік, що врятував мене, коли батько хотів кинути мене у
морські хвилі.
– А… яка ж ти гарна!
– Морська вода змила з мене злі чари.
– А чоловік твій? Батько казав…
– Батько казав, що це – морське страховисько? – засміялася царівна. – Я сама ледь не
збожеволіла від жаху, коли батько віддав мене йому в руки. Він теж зачарований був.
– А хіба там… у вас… теж чаклуни бувають?
– Вони, мамо, скрізь бувають. Зло – воно всюди проникає. З ним можна боротися тільки
любов’ю. Всяке зло того боїться. З мого чоловіка чари знялися в день нашого весілля. І тепер
ми щасливі.
– І як же ж тобі живеться там під водою? Хіба не сумно за сонцем, за місяцем?
– О, мамо, я під водою тільки гостюю. Там, між іншим, теж дуже гарно. А живемо ми на
острові Мрії.
– А хіба, дочко, є такий острів?
– Є, мамо, є. Тільки не кожен може його побачити. Іноді він ховається, наче повивається
у хмарки. І тоді вже ніхто не може його побачити. Ми зараз до нього попливемо, і Ви
переконаєтеся, що це найкращий острів у світі.
А тим часом красень-велетень розмовляв з моряками, і вони вже прямували до
дивовижного острова, що був зовсім неподалік.
– Мамо, Ви бачите цей острів, острів Мрії?
– Так, моя дитино, бачу. І він прекрасний.
– А в якому кольорі Ви його бачите?
– Мені бачиться він… бузковим.
– А мені голубим… Річ у тім, що кожна людина бачить його по-своєму, бо це – острів
Мрії.
Пристали до берега. Хвиля ледь ворушила пісок, була тепла і привітна, ніби запрошувала
в свої обійми. Пишні крони дерев понахилялися ледве що не до води. Поблизу було холодне
джерельце.
– Вода тут також для кожного має свій смак. От, приміром, ти, – звернулася царівна до
наймолодшого моряка, що колись хотів взяти її за дружину. – От ти… чого б ти хотів зараз
напитися?
Той зашарівся, наче дівчина, і сказав:
– Я дуже люблю солодкий-пресолодкий напій.
– Прошу, – засміялася господиня і простягнула кухлик, що стояв ось тут-таки, обіч.
Хлопець зачерпнув, спробував і здивовано окинув всіх поглядом.
– Вода… солодка. Фруктовий напій!
– А я б квасу холодного випив, – сказав чорновусий кремезний хлопець.
– Прошу, – і господиня протягнула і йому кухлик.
– А Ви, матінко, чого бажаєте?
– А я випила б холодної криничної води.
– І з тим у нас ніяких проблем.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen + six =