Казка за казкою

Керувала всім старенька бабуся, що прибилася якось до Оленчиного дому. Ви вже,
певно, здогадалися, що не проста то бабуся була, а чаклунка, але чаклунка добра. Є такі на
світі, особливо в казках. От саме та бабуся і нарадила.
– Треба, – каже, – сітку виплести, та велику-превелику і міцну-преміцну.
– А де ж таких ниток взяти? – цікавляться люди.
– Є такі нитки, міцніше від яких немає нічого. Це павутиння.
Ніхто їй не повірив, але всі змовчали, бо вже не раз пересвідчувались, що у неї світлий
розум. Побрали жінки кошики та й подалися в ліс павутиння збирати. Майстрині розбирали
його на тоненькі волокна, а вже з них сукали і справді міцну нитку. А вже з тої нитки рибалки
сітку плели, величезну, від землі до неба. Клопітка то була робота, але дуже необхідна. От
нарешті сіть готова. Просочили її спеціальною сумішшю, щоб не зайнялася від змієвого
вогненного дихання. Розтягнули сіть молодці – самі здивувалися, яка вона була велика та
міцна. Нижню її частину міцно закріпили на землі, а верхню – на найвищих горах, що сягали
хмар. Та й почали чекати змія. Сторожу довкола поставили, щоб ніхто часом тією дорогою не
проїхав… Сам Іванко з Оленчиними братами за всім наглядав.
А Оленка сидить у своєму полоні, звістки чекає, а її нема та й нема. Кожен день їй роком
стає, а тут змій приспішує, не терпеливиться. Оленчина сукня вже давно готова, та дівчина
все щось вигадує та прикраси нові чіпляє. Нарешті змій втратив усякий терпець:
– Досить уже. І так гарно. Завтра весілля.
Та й пішов.
Заплакала знову дівчина:
– Та що ж це коїться? Може, чаєчка з дороги збилася? А може, забули там за мене, бідну?
За сльозами і не побачила Оленка, як у віконце чайка влетіла. Як гляне, – аж папірець
впав до її ніг.
Назавтра змій прийшов:
– Ну як, готова? – запитав він.
– Хотіла тебе ще просити…
– Ну, що ще там?
– Звичай у нас такий… Розумієш? Злітай до мене додому і принеси сюди мою матінку,
щоб вона мене благословила.
– Та ти що! – обурився змій, – я й так уже тобі у всьому потураю. Ти хочеш, щоб я на
небезпеку наражався? І так обійдеться.
– Ой, – засміялася вимушено дівчина, хоч їй не до сміху було, – не думала я, що ти такий
страхопуд. Ну, як собі хочеш, а без маминого благословення я заміж не піду.
– Хто? Я – страхопуд? – закричав змій. Зачепило таки.
– Та я зараз тобі хоч усю твою родину принесу.
– Мені б лише матінку, – благала Оленка, виконуючи те, що було написано. Саму ж
проймав жах: а що коли вона наражає на небезпеку своїх рідних, а особливо маму?
Була навіть думка: відмовитись від затії і померти тут у неволі. Але так хотілося жити,
так вірилося, що щось там вони незвичайне придумали.
– Ну, я полетів, – сказав змій. – Ну й дурні у вас звичаї. Але знай, це вже остання твоя
примха. Завтра весілля.
“Ну, це ще ми побачимо”, – подумала Оленка, а вголос сказала: – Ти ж скоріше лети та
не барись.
І сіла чекати. Змій набрав найбільшу швидкість, на яку був спроможний.
– Летить! Летить! – сповістили дозорці. Все живе поховалося: а що коли сіть не витримає
і порветься? Але сіть не порвалася. Змій з розгону потрапив у неї і заплутався. Він борсався,
дихав полум’ям, – та де там! А тут молодці відчепили кінці та ще більше замотали люте
страховисько. Від люті він і чаклування своє забув. А тут і бабуся нагодилася і доторкнулася
до нього своєю чарівною паличкою.
– Заспокойся, Вулкане! – сказала вона, – тепер ти безсилий! Не я тебе здолала, а прості
люди, без чаклунства. А я їм лише трошки допомогла. Тепер ти спатимеш і не чинитимеш
кривди.
– Куди його? – запитали молодці.
– Тягніть у найбільше провалля, – сказала добра чаклунка.
І хлопці потягнули його, хоч це було і нелегко. Все село вийшло дивитися на подолане
зло.
Змій лише стогнав та сопів. Та ще час від часу дихав полум’ям, але його вже ніхто не
боявся, і від того він втратив рештки своїх сил.
Кинули його люди у глибоке провалля. І час від часу бурхає він звідти полум’ям. Тоді
люди кажуть:
– Вулкан прокидається.
Або:
– Вулкан дихає.
А кінець казки ви вже й самі могли б розказати.
Щасливі Оленка та Іван відгуляли весілля і, може, й досі десь живуть собі, своїм дітям та
онукам цю казку розказують.

Сліпий дощ
У небі, на найбільшій темній хмарі, жила собі Дощовиця. А у неї було
аж сім дощів-синочків і одна донька Злива. Перший дощ – весняний та
дзвінкий, ніби на струнах виграє, тому й прозвали його Дзвінкострун. Другий
дощ – Грозовик, що по небу громи свої розпускає, поганяючи їх блискавицями. Третій дощ –
Шепотун, літній шепітливий, заспокійливий, під котрий так солодко дрімається, коли робити
нічого. Четвертий дощ – Жнивовик – найбільш небажаний, бо люди саме врожай збирають.
П’ятий дощ – осінній та холодний, іноді навіть з мокрим снігом, коли й з хати виходити не
хочеться. Тому й прозвали його Сніговик. Шостий дощ – Мжичник – не дощ, а так собі,
морока одна. Та найулюбленішим був найменший синок Дощовиці – дощ, котрого люди
називали Сліпим, – веселий, літній, теплий, після нього гриби з-під землі вилазили, тому ще
його називали Грибним дощем. Кожен дощ знав своє діло, кожен приходив до людей у свій
час. А от найнебажанішою була донька Злива – одне лихо від неї. Мама-Дощовиця
намагалася тримати її вдома, під суворим наглядом, та коли мами часом не було, тоді донька-
пустотниця всі запаси води виливала прямісінько на голови людям і на землю з її статками.
Отак усі і жили на одній великій хмарі, аж поки одного разу злий Градомет не побачив
Зливу. Дуже вже вона йому до смаку прийшлася, і захотів він її посватати.
– Не можу я її заміж віддати, – забідкалася мама-Дощовиця. – За нею увесь час дивитися
треба, аби людям біди не накоїла.
– Нічого, – злісно засміявся Градомет, – ми з нею вдвох такого наробимо, що довго нас
пам’ятатимуть оті мізерні істоти, що називають себе людьми.
Зажурилася мама-Дощовиця: це ж таких двох докупи звести – то й справді біди не
оберешся. Скликала вона всіх синів своїх і стала з ними раду радити. Весняний дощ
Дзвінкострун безжурно сказав:
– Та що його журитися? Нехай собі. Віддамо нашу непутящу сестру – мороки менше
буде. Нехай там собі з Градометом роблять, що захочуть.
Грозовик сказав:
– От як візьму я пару блискавиць та як зажену її аж за край землі разом з її безпутнім
нареченим – буде тоді знати.
Літній шепітливий дощ тихо сказав:
– Заспокойтеся. Чого хвилюватися? Поспали б краще трохи.
Дощ Жнивовик зашумів, засміявся:
– Весілля – це ж прекрасно! А головне – весело! Ох, і погуляємо! А чого нам про тих
людей журитися? Нехай вони самі про себе журяться.
Осінній та холодний дощ байдуже сказав:
– А мені однаково: нехай собі збиткуються над тими людьми, скільки хочуть.
А Мжичник нічого не сказав.
Тільки найменший Сліпий дощ, що дуже любив людей, зажурився не на жарт. Йому було
зовсім не байдуже, що можуть накоїти Градомет зі Зливою. Він згадував, як люди радо
вибігали йому назустріч, і навіть діти не ховалися, а стрибали і вигукували:
– Іди, іди, дощику,
зварим тобі борщику,
у новому горщику.
Тобі каша, а нам борщ,
щоб густіший падав дощ!
А тепер тим людям і їх веселим дітям загрожувала небезпека. Треба було щось думати,
бо братам і справді було байдуже.
Зачинилися вони вдвох із мамою-Дощовицею і довго думали, як зарадити лиху. І таки
придумали. Другого дня, коли засвітило і пригріло сонечко, назустріч йому пішов Сліпий
дощ. Сонечко любило його, бо Сліпий дощ ніколи не закривав його хмарами. Та й і хмар у
нього не було.
– Послухай мене, ясне сонечко, допоможи нам у біді.
– Кому це “вам”? – спитало сонечко.
– Нам з матір’ю-Дощовицею та й усім людям, рослинам і тваринам. Їм загрожує біда.
– А що ж у вас усіх трапилося? – захвилювалося лагідне сонечко, що дуже любило, коли
всі посміхалися.
– Ще не трапилося, але трапиться, якщо тільки наша Злива вийде заміж за злого
Градомета.
– А таке може статися?
– Так, може. Градомет посватав її.
– А чим же я можу вам допомогти?
– Можеш. Піднімися високо-високо, он за ту хмару. Це не просто темна хмара, це комора
злого Градомета. На цій хмарі він зберігає всі свої запаси граду, що накопичував віками. Я
колись цікавости ради заглядав туди. Там лежать градинки від маленької, як горошок, до
великої, як куряче яйце.
– І що ж ти від мене хочеш?
– Розтопи всі ці запаси. Ти це можеш. Адже весною ти розтоплюєш усю кригу.
Перетвори їх на теплий дощ. Тільки не відразу, бо затопиш усю землю, а кожного дня
потрохи.
– Але ж тоді цілий тиждень йтиме дощ.
– Нехай краще так. Зате град не зможе наробити людям шкоди.
– Але ж дощ – це не моя справа, а твоєї мами і твоїх братів. Моя справа – світити.
– Ну, сонечко, ну, будь ласка! Більше нам ніхто не допоможе.
– Добре, – нарешті погодилося сонечко і сховалося за велику чорну хмару, що і була
коморою Градомета. Через якийсь час пішов дощ, теплий, благодатий дощ. Люди казали:
– Добре, що дощ пішов, його дуже треба.
Маленький Сліпий дощик увесь аж світився. А діти стрибали і вигукували:
– Дощику, дощику,
припусти,
на бабині капусти!
А на хмарі, де жила Дощовиця зі своїми дітьми, дивувалися: всі сім дощів були вдома, та
й Градомет і Злива тут-таки мріяли про своє весілля, а на землі йшов дощ. Жнивовик сказав:
– А хто ж там іде, коли ми всі тут?
Та літній шепітливий, позіхнувши, промовив:
– Заспокойтеся, не хвилюйтеся, хтось робить нашу справу – то й добре: можна
відпочити.
Грозовик зашумів:
– А я б таки подивився, хто там устряває у наше діло.
Та Мжичник заспокоїв брата:
– Та годі тобі. Тут з весіллям клопотів повно, а тебе дурне мучить.
Поговорили – та й забули. А дощ усе йшов та йшов: день, другий… і так цілий тиждень.
Аж нарешті виглянуло сонечко і втомлено засміялося: мовляв, усе в порядку.
Злива з Градометом, повбирані у чорні хмари, виходили з дому. На шиї у Зливи – градове
намисто, на голові у Градомета – снігова шапка.
– Ми підемо до Градомета оглядати його скарби, – сказала Злива. – Завтра у нас весілля.
– Завтра? – жахнулася Дощовиця.
– Так, завтра. Я більше ні дня не чекатиму!
І Злива тупнула ногою, аж їхня хмара захиталася.
– Не хвилюйся, – шепнув матері маленький Сліпий дощ, – усе гаразд.
– Ходімо, люба Зливо, – сказав Градомет, – я покажу тобі такий град, якого ти ще ніколи
не бачила. Про нас говоритимуть синоптики, про нас буде писати історія, бо такого ще не
було.
І вони пішли. А по якімсь часі прибігла заплакана Злива.
– Він одурив мене! Одурив! Нічого у нього немає! Уявляєш? Комора порожня, ні
найменшої градинки! Дурень! Бовдур! А я йому повірила: “Про нас писатиме історія!” От
дурепа! Повірила!
– Заспокойся, доню. Все добре, нічого не трапилося. Заспокойся.
Сміялося сонечко, грала всіма барвами веселка, йшов Сліпий дощ…

Троянди для принцеси
Я сиділа біля відчиненого вікна. Було літо. День вальсував собі з зеленим
листом, з травами і квітами, був сонячний, але не спекотний. Сонечко
пестило, але не пекло. Словом, світ був прекрасний. А мені було сумно – і це
нікуди не годилося. Та я нічого не могла з собою зробити. Просто до мене вже давно не
приходила казка. Я люблю, коли вона приходить. Тоді я записую її для дітей. А тут… не
приходить – і все. Тому я й журилася.
“А може вона адресу мою загубила? – думала я. – Але ж вона все-таки казка: загубила –
то може й знайти. Ні, тут щось не те”.
Раптом на моє підвіконня сіла пташка, невеличка така, як горобчик, тільки яскрава і
щебетлива. Вона ще до мене не прилітала. Годилося пригостити її крихтами чи якимись
крупами, але я боялася її злякати і тому навіть не поворухнулася. А вона все щебетала та
щебетала. Була від мене зовсім близько, я легко могла б дістати її рукою, якби вона сиділа
отак і чекала, доки я це зроблю. Але навіщо б я мала її діставати? Вона знову ж таки
злякалася б та й утекла б. А так… Пташка все щебетала та щебетала. Та так гарно, що я не
втрималася, повернулася до неї і мимоволі спитала:
– Звідки ти, така хороша?
І що ви думаєте? Сталося нечуване: пташка мені відповіла, пташиним голосом, але
справжнісінькою людською мовою.
– З казки я. Хіба ти ще й досі не здогадалася?
– З казки? – здивувалася я. – З якої ж ти казки?
– З твоєї нової казки, котру ти зараз почнеш писати.
– А звідки ти знаєш, що я зараз почну писати нову казку? Я ще й сама про те не
здогадуюся.
– Та вже знаю.
– А може, ти ще й знаєш, про що буде та казка?
– Ні, того я не знаю. Це маєш знати ти.
– Але і я не знаю. Як тоді бути?
– Ну… є маленька підказка… Я прилетіла до тебе з чарівного саду хлопчика Данилка.
– А-а, це того хлопчика, який був закоханий в однокласницю Олю і вірив у те, що вона –
принцеса?
– Того самого. А ще казала, що не знаєш. А найцікавіше те, що та дівчинка і справді
принцеса. Думаю, що це ти вже знаєш.
– Уяви собі, що і того я не знаю.
– Це не схоже на тебе.
– Хлопчика Данилка я знаю, і дівчинку ту якось бачила. Гарненька така, з довгою косою.
– Авжеж.
– Але на принцесу вона, як на мене, зовсім не схожа. І до чого тут моя нова казка?
– А це вже сама подумай. Ти ж автор, а не я. Я всього лише пташка. Моя справа
щебетати якнайкраще і стерегтися, аби якийсь немудрий кіт мене не з’їв. А твоя справа –
писати нову казку. Діти зачекалися. Не можна так.
– Почекай, я тобі принесу чогось поїсти. Що ти любиш найбільше?
– Найбільше – гречані крупи. І хліб люблю, і соняшникове насіння.
– Ну, я зараз.
Пішла на кухню і принесла їй всього потрохи.
– Ого! – защебетала пташка, – може, ти подумала, що я – слон? Мені ж треба зовсім
небагато.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + sixteen =