Казка за казкою

Одного разу побачив хлопчик, як Мурко ганяється за маленькою мишкою. От-от впіймає.
Пожалів Юрасик ту мишку, може, тому, що сам був такий же маленький і беззахисний. Але
як їй допоможеш? Та раптом, коли, здавалось, мишці вже ніяк не втекти від котячих пазурів,
хлопчик як кинеться та як ухопить з усієї сили кота за хвіст. Кіт з переляку та несподіванки
випустив свою здобич і зафучав на хлопчика. Він, певно, роздер би його, але розумів, що за
Юрасика йому влетить від Баби Яги. А мишка втекла собі. Вночі, коли Юрасик уже вклався
спати, він раптом почув біля себе мишачий писк. Хлопчик злякався, бо не можна сказати,
щоб він мишей дуже любив. Скоріше – навпаки. А мишка пропищала:
– Не бійся, хлопчику. Я прийшла подякувати тобі за те, що ти врятував мені життя. Я –
донька королеви Мишанди Дванадцятої. І моя мама неодмінно нагородить тебе. Ходімо.
– Мені не треба нагороди, – сказав Юрасик. – Я хочу додому.
– Я думаю, що моя мама і це для тебе влаштує, вона ж королева. Ходімо швидше, поки
кіт спить.
І вони пішли. Пролізли спершу в мишачу нірку, а там… Там було справжнє підземне
місто. Великі і малі миші сновигали скрізь. Хлопчик спершу злякався, а потім заспокоївся.
Він слухняно йшов за маленькою мишкою. І прийшли вони до величезної нори.
Посередині на троні із сиру сиділа королева Мишанда Дванадцята.
– Мамо, ось той хлопчик, що врятував мені життя, – запищала маленька мишка.
– Похвально, – поважно сказала Мишанда. – Це дуже рідко буває, що люди нам
допомагають. Переважно вони ставлять на нас пастки або ж заводять тих бридких котів. Та
ти – молодець.
– Нагороди його, мамо, – знову писнула мишка. – А ще він хоче додому.
– Ми самі знаємо, що нам робити, – гордо сказала Мишанда. – Принесіть йому медаль із
сиру, – наказала вона. І дві меткі миші кинулися виконувати її розпорядження.
– Це дуже висока нагорода, – пропищала на вухо Юрасикові маленька мишка.
– Я додому хочу, – сказав хлопчик.
– Почекай. Мама не любить, щоб її перебивали.
Тим часом принесли медаль із сиру. Хлопчик чемно подякував.
– А ти гарненький, – розглядала його Мишанда.
– Хочеш бути у мене головним при дворі? А потім я оженю тебе на одній із моїх
прекрасних дочок.
– Я хочу додому, – сказав Юрасик.
– Нечувано.
– Відмовлятися від королівської милості!
– Нечувано, – запищали миші довкола.
– Та я тебе щурам віддам! Та ми тебе защипаємо, – пищала розлючена Мишанда.
Маленька мишка ледве не плакала:
– Мамо, я обіцяла йому! Він врятував мене!
– Цить! У підземелля його!
І дві великі миші повели хлопчика у глибоку нору, звідки йому, маленькому, ніяк не
вибратися. Добре, що хоч медаль не забрали: сякий-такий запас їжі.
– От тобі маєш. З вогню та в полум’я, – розмірковував сумно Юрасик.
Та раптом він почув, як щось шкряботить у куточку. А потім побачив маленьку мишку.
– Ох, як я втомилася. Давай скоріше. Я зробила хід. Ми виберемось звідси. Ходімо
скоріше. Ти мені вибач, я не думала, що так вийде.
– І куди ми підемо з того проклятого мишачого царства? Сто котів на вашу голову!
– Ой, не кажи так! Не сердься. Ти ж читав казки і, певно, знаєш, що королеви не завжди
бувають справедливі.
– А ти того не знала? – ущипливо зауважив хлопчик.
– Це ж моя мама. Я думала, вона зрадіє, що ти врятував мене. Ну, ходімо. Я мушу тебе
вивести звідси. А де ти живеш?
Хлопчик починає пояснювати, та раптом маленька мишка перебила його:
– Я знаю! Я вже знаю! У твоєї мами найсмачніший сир. Ми часто ходимо ласувати… – Та
й знічено замовкла.
А Юрасикова мама і справді робила дуже смачний сир. Усі це визнавали. На базарі
відразу його розкуповували, просили ще привозити. І до комори миші справді навідувалися.
Мама бідкалася, все грозилася кота завести, а батько доброзичливо сміявся:
– І мишам щось їсти треба. І їм смачного хочеться.
Юрасик з маленькою мишкою довго блукали підземними лабіринтами, аж поки не
вилізли… І де б ви думали? В Юрасиковій коморі.
Юрасик стояв посеред комори і роздивлявся довкола. А маленька мишка як глянула на
нього, то аж приснула зо сміху. Він був брудний, в землі та глині, одяг пошматований.
– Ну і вигляд у тебе!
– З гостей іду, – буркнув Юрасик, – від королеви Мишанди. Сто котів на …
– Не треба, не говори так. Я ж допомогла тобі.
– Дякую, – пом’якшав голос хлопчика. – Але як я у такому вигляді покажуся мамі?
– Почекай, нікуди не йди, я зараз. – І мишка зникла.
Юрасик здивовано оглядався довкола.
Це була їхня комора. На полицях лежали різні харчові припаси. Був тут і мед, було й
сало. Був і сир – найсмачніший у світі. Та думки і споглядання перервала поява мишки.
– Тримай, – поклала вона якийсь згорток.
Хлопчик розгорнув: це були гарненькі маленькі штанці і блискучий, трохи навіть схожий
на клоунський, сурдут.
– Де це ти взяла? – суворо допитувався хлопчик у своєї помічниці.
– В Оленки.
– Поцупила?
– Ні, ми з нею дружимо. Я в неї попросила. Вона сама шиє одяг для своїх ляльок. От я і
попросила, – виправдовувалася мишка.
Юрасик чемно подякував і став одягатися. Вигляд він мав цілком пристойний, навіть
трохи урочистий. Можна було подумати, що він прямісінько з королівського двору.
– Ну, гаразд. Тепер іди собі, – суворо сказав Юрасик.
– А можна я..?
– Що? – не зрозумів той.
– Трішки перекушу. Я голодна.
– А-а! Сиру закортіло? То добре вже, їж.
Він почекав, поки наїлася його маленька рятувальниця. Вони попрощалися.
– Ми більше не будемо навідуватися до вашої комори, – сумно сказала мишка.
– Ні… Чому ж? Тільки не дуже…
– А ви кота не заведете? – поцікавилася вона.
– Якщо й заведемо, то він не ловитиме мишей, – запевнив Юрасик.
– Так не буває, – сумно зітхнула мишка. – Ну, бувай! Мені не хочеться з тобою
розлучатися.
– Мені також, – зізнався хлопчик, – але мені пора до мами і тата. Вони хвилюються.
Юрко голосно постукав у двері. Мишка шмигнула в нірку. Хлопчик постукав ще і ще.
Мама подумала, що це миші в коморі товчуться.
“Але щось дуже голосно. Це вже занадто. Таки треба завести кота”, – подумала мама і
відімкнула комору. Як же вона була здивована, коли побачила свого маленького синочка, за
котрим уже всі очі виплакала. Мама повела хлопчика до хати, і вони з батьком довго слухали
розповідь про його пригоди. А потім батько сказав:
– Це не годиться. Ми мусимо знайти десь такого лікаря чи чарівника, чи не знаю вже
кого, щоб допоміг Юркові вирости. Він мусить бути міцним і дужим, щоб сам себе міг
захистити.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 4 =