Казка за казкою

Штукар і правоногий
Було літо. Стояв спекотний день. Сонце перебувало саме у зеніті і пекло
немилосердно. Навіть пташки замовкли. Очевидно, від тієї спеки не мали
сил роззявляти дзьоби, щоб видобути якусь пісню. Зрештою, це був звичайний
жнивовий день.
Серединою курної дороги йшов собі чоловік з ціпком і торбиною через плече. Йшов
розміреним кроком, ніби ота спека, що стояла довкола, зовсім його не обходила.
Коли добре придивитися, то можна було розгледіти його молоде парубоче обличчя,
запилюжене і притомлене, під чорним вусом, чорними бровами та розкішним кучерявим
чубом. Але від спеки чуб той змок і втратив свою пишноту. Лише юна парубоча сила
додавала його ході пругкості і певності. Та ще якась дивна безнадія в очах.Чому безнадія,
здавалося б, коли людина ще зовсім молода і повна сил? Чоловік ішов, не збавляючи ходи, та
все ж інколи зупинявся, нахилявся до якоїсь квітки, гладив житній колос і наче щось до нього
промовляв.
Перехожого наздоганяв інший чоловік, теж молодий, але ще дужче заморений спекою.
Наздоганяв – і ніяк не міг наздогнати. Аж таки не витримав і гукнув:
– Почекай. Чуєш? Почекай.
Подорожній зупинився. Чоловік порівнявся з ним і сказав:
– Фу! Спека яка! Хоч би тобі вітерець шелеснув. А ти, парубче, чи не в скороходи до
короля найнявся, що я тебе ніяк наздогнати не міг? А може, ти тікаєш від нареченої, рябої та
поганої?
– Ні, в скороходи я не найнявся і від нареченої, рябої та поганої, не тікаю. Бо навіщо б
таку погану за наречену мав би собі брати?
– А якщо багата?
– Та цур йому, тому багатству. Просто, вдача у мене така: як йти, то йти, як їсти, то їсти,
як робити, то робити.
– Гарна в тебе вдача. А куди це ти, добрий чоловіче, мандруєш?
– Та так… Іду собі, дороги не питаю, куди вона мене заведе, там і буду. А от звідки ти
взяв, що я – добрий чоловік, того не знаю. А може, я пройдисвіт чи розбійник який?
– Е, ні! Мене не обдуриш. На конях і на людях я добре знаюся. Ще віддаля за тобою
дивився. Не стане розбійник чи так який лиходій над квіткою чи колоском нахилятися.
Обидва посміхнулися – і це стало початком приязні між ними.
– І все ж цікаво, не ображайся за мою настирливість, звідки у такого парубка, як ти, така
безнадія в очах? І куди все-таки ти мандруєш? Не може ж бути, щоб ти і справді не знав свого
шляху.
– Історія моя, хоч і недовга, та не зовсім звичайна. Але, якщо вже нам по дорозі, то
розкажу. Я – штукар. Це вважай, моє ім’я, бо інакше в селі мене ніхто і не називав. Коли був
маленьким, мама Івасиком, Іваном називала. Але потім через оте штукарство я й ім’я своє
загубив. Штукар та й штукар. А все через те, що вмію я всякі штуки, тобто фокуси всякі,
показувати. Ну, можу, скажімо, танцювати на руках, крутитися колесом, на лева чи ще якого
звіра перекинутися або крізь стіну пройти – і це без усяких зусиль.
– Учився десь тієї штуки чи так?
– Ні, не вчився. Це в мене від народження. Коли був малий, всі собі потішалися з того, а
коли дорослим став, батьки й сварити стали: “Нащо нам твоє штукарство? З того хліба не
їстимемо. Нам треба поле орати, сіяти, косити, молотити. А ти до такої роботи зовсім
непридатний. То йди собі в світ та дурно хліба не переводь”. От я й пішов. Тільки куди мені
податися – і сам не знаю.
– Кепські твої справи, хоча й не дуже, бо, коли ти і справді талант такий маєш, то,
думаю, з того і кусок хліба можна їсти. Та, чого доброго, ще й розбагатіти. От у мене справа
куди гірша. Я таланту ніякого не маю. Ну, там на конях розуміюся, до майстрування
схильний. Тільки маю я одну біду: у мене дві праві ноги.
– Як це? – не повірив Штукар.
– А ти приглянься до моїх черевиків: куди у них носи дивляться. Тепер бачиш?
– Та бачу. Аж чудно.
– Ото ж бо й є, що чудно. А люди не люблять, щоб було чудно. От батькові і набридло
купувати мені по дві пари взуття.
– А навіщо тобі дві пари?
– Та як навіщо? Два правих черевики чи чоботи я взуваю, а два лівих батько на горище
закидає: жаль викинути, бо нові. Знаєш, скільки їх там уже назбиралося? А тут ще одна стара
знахарка сказала, що стану я щасливим тоді, коли зустріну чоловіка, у котрого будуть дві
лівих ноги. Може, й десь є такий чоловік. Та як ти його зустрінеш? От батьки і вирішили, що
нема чого мені вдома сидіти та людей дивувати. Треба йти того лівоногого чоловіка шукати.
От і виходить, що я ще нещасніший за тебе.
– То ходімо разом. Удвох воно, якщо не легше, то якось веселіше.
– То й ходімо.
– А як же ж мені тебе називати?
– Та так, як у селі прозивали, – правоногий. Було у мене колись ім’я Семен – гарне ім’я,
та я з роками вже його й забути встиг. Правоногий!..
От і пішли вони вже вдвох. Підвечір спека трохи спала. Йти стало легше. Птаство
обізвалося, перепели в житах запідпадьомкали. Наближалися до якогось села. Увійшли в
невеличкий лісок. Коли чують – хтось кричить, на поміч кличе. Прислухалися – так і є,
чоловік якийсь кричить не своїм голосом.
– Чи підемо? – питає Правоногий.
– Та треба, – каже Штукар. – Бо то комусь, видно, вже дуже зле, якщо він так кричить.
Може, звір кого зранив, а може, ще що.
Пішли на голос. І незабаром угледіли чоловіка, що був міцними мотузами прив’язаний
до дуба.
– Ого! – здивувася Штукар. – Хто ж це так тебе?
– Ой, люди добрі, – зрадів прив’язаний, – сам Бог надіслав вас, аби ви мене порятували.
Напали на мене розбійники. Пограбували мене, позбиткувалися наді мною та й прив’язали до
дуба. Думав, що пропаду вже, та вас Бог надніс. І спраглий я, і голодний, і руки мліють, і
ноги від мотузів болять.
Не засумнівавшись ні на мить у щирості чоловіка, відв’язали його хлопці, нагодували і
напоїли. А треба вам знати, що був то не покривджений розбійниками чоловік, а спритний
злодій, котрий вже так людям набрид своїм безкарним злодійством, що вони, не надіючись
більше, що закон злодія покарає, бо від суддів злодій вміло відкуплявся, взяли та й
прив’язали його до дуба: нехай хоч і згине, то й жалю не буде. Але, як у народі кажуть, лихе
не гине. Злодієві і тут поталанило. Вирятували його хлопці та й із собою в дорогу покликали.
А тому того тільки й треба. Відразу й погодився, думаючи: “От добре. Може, мандруючи з
ними, я й поживлюся чим”.
От пішли вони втрьох. Ідуть та й ідуть. Потомилися вже, зголодніли, вже й ніч на плечі
лягає. Все ніяк до села не дійдуть. Уже і бачили його, і ніби близенько було зовсім, а ніяк до
нього дійти не можуть. Нарешті таки добрели. А де село, там, звісно, і корчма. Це тепер
називаються бари та кафе – слова все чужоземні та не наші. А колись називалося все дуже
просто: шинок або корчма. От до такої корчми і прибилися наші подорожні та й стали
проситися, аби корчмар дозволив їм переночувати та дав що-небудь повечеряти.
– А я зможу розважити твоїх гостей, показуючи всякі штуки, – пообіцяв Штукар.
– Е, – каже корчмар. – За твої штуки вони мені більше не заплатять. А коли не заплатять,
то яка мені вигода вас годувати?
Але підпилі люди до всяких розваг дуже охочі. Почули вони про таке та й давай
корчмаря сварити та дорікати йому.
– Ти, гицлю! Ще мало з нас маєш прибутків!
– Шкода тобі людей подорожніх нагодувати! А ми б і розважилися трохи.
– Коли ти такий, то ми зараз-таки встаємо і йдемо геть. І більше в твою погану корчму –
ні ногою.
Корчмар – а то, звісно, був жид – людина метикована, та ще й жінку розумну мав, от і
помислив собі: “Краще я вже їх погодую, ніж мені зі своїми ж таки дядьками заводитися”.
Доки стіл для прибульців накривали, ставили там страву та горілку, штукар на руки
перевернувся та й ну на руках танцювати та ще й ногою об ногу пристукувати. Та так
вправно, що інший і на ногах так не втяв би.
– Та досить уже, – покликав товариша Правоногий, – ходи вже вечеряти.
– Ні, – сказав Штукар, стоячи вниз головою. – Я свою вечерю спершу відробити мушу.
Спробуй потім, повечерявши, стати цапки. Вся горілка так і виллється. А шкода ж буде.
Зароблена, не дармова.
Усі сміються, у долоні плещуть, Штукаря хвалять, від свого столу на їхній пляшки
переставляють, а дехто й гроші кладе. Через півгодини у корчму набилося стільки людей, що
й не протовпитися. Вже й нема місця, де штуки показувати. Та Штукареві і горя мало:
крутиться колесом, в’юном звивається людям попід ноги. А потім раз – та й зник. Ніхто й не
зауважив, куди. А він собі крізь стіну на вулицю вийшов, охолонув трохи, вмився біля
криниці та й, свіжісінький, у двері зайшов. Тут усі заплескали, ще просять. А Штукар і каже:
– Люди добрі, на сьогодні вже досить. Я вже мушу вечеряти, бо, попрацювавши, як той
казав, не гріх кусень хліба з’їсти. А від кварти горілки я ще ніколи не відмовлявся. – Та й сів
за стіл біля своїх товаришів.
Тут до нього лисицею підкотився рудий Мошко, корчмар. Він побачив, що цей парубок
може принести йому неабиякий прибуток. Он скільки людей понаходило. А кожен же хоч
щось та купить: чи випити, чи з’їсти, чи якого оселедця до хати, чи дітям по бублику. От
Мошко отак підступив до Штукаря та й каже:
– Послухай, парубче, нехай твої товариші, переночувавши, йдуть собі, а ти залишайся.
Буде тобі тут добре: і їстимеш, і питимеш, скільки душа забажає. Поживи у мене. А там, коли
тобі добре поведеться, то я й свою дочку за тебе віддам – та й заживемо. Ого!
– Ні, не можу я кидати своїх товаришів. Хоч я їх близько й не знаю, та однак разом
підемо.
– Що ж, коли так, то про мене, нехай і вони трохи поживуть. Хоча це, звичайно,
накладніше буде.
– Ти, чоловіче, от що: звели постелити нам де-небудь, щоб ми переночували, а завтра
повстаємо – то й порадимося. А зараз, он бачиш, мої товариші вже куняють, та й я, правду
кажучи, від утоми з ніг падаю.
Поснули хлопці, захропли. Ніч огорнула село – кругом ні лялечки. Тільки злодій не
спить – на те він і злодій. Для нього саме час свої кепські справи робити. Бач, не покаявся,
пробувши цілий день прив’язаним до дуба. От він устав, а злодії вміють це робити дуже
тихенько, спритно обнишпорив геть усю корчму, взяв гроші, які тільки вдалося йому
надибати, та й утік.
Штукар і Правоногий солодко спали, натомившись, прокинулися вони від страшного
ґвалту та лементу, який зчинили корчмар з жінкою та дітьми. Ще не встигли хлопці
розшолопати, що і до чого, як до кімнати, де вони ночували, вскочив корчмар зі слугами та й
ну кричати та погрожувати.
– А-а! То ви ще тут! А де ж ваш третій братчик?
Ті сонно роззиралися довкола, протираючи заспані очі і нічого не розуміючи.
– Дурниками прикидаєтеся? – кричав розлючений Мошко. – От посидите у в’язниці, тоді
й все нам розкажете і спільника свого викажете.
– Якого спільника? – спитав Штукар. – Та ти, чоловіче, хоч би добре пояснив, що воно і
до чого.
– Ще й пояснювати йому треба! Може, ви й того не знаєте, що ваш братчик у мене гроші
вкрав та й утік?
– Бо й справді не знаємо.
– Розбійники! Злодії!
– Почекай, чоловіче, – намагався втихомирити господаря Правоногий. – Та якби ми були
з тим злодієм заодно, то ми б повтікали разом з ним. Сам поміркуй: навіщо б ми залишилися
тут?
Та де там! Корчмар розійшовся і слухати нічого не хотів. Та воно й зрозуміло: кожен би
так на його місці.
– Почекай, чоловіче. Ну послухай же! – заспокоював корчмаря Штукар.
– Ти ж сам бачив, що ми спали. Хіба ж спали б ми, якби були причетні до крадіжки?
Втекли б ми разом з тим лиходієм, котрого ми вчора на свою біду відв’язали від дерева,
повіривши у його розповідь про розбійників, що нібито напали на нього.
– Резонно, – сказав один із слуг. – Якби вони завинили, то втекли б. І я б втік, якби вкрав
що-небудь. І ти, Мошку, втік би, а не чекав би, щоб тебе схопили.
Корчмар, хоч і трохи вгамувався, та все ж звелів кинути приятелів у холодну до приїзду
вищого начальства, а ті вже розберуться. Та хлопці добре знали, що ніхто розбиратися не
буде, бо злодія ще ловити треба, а вони ось тут, голубчики. І доведеться їм відповідати за
чужі гріхи.
– Пропали ми, – зажурився Правоногий, сидячи в кутку на соломі.
– Не журися, – заспокоював приятеля Штукар. – Це ще не біда. Начальство так швидко
не приїде. А нам аби лиш до ночі.
– І що нам та ніч, коли варта стоїть?
– Та що там тієї варти! Двоє! Та хіба ж то варта? Хіба ж ти забув, що я – штукар?
От дочекалися і ночі. Було чутно, як вартові за дверима у карти грають. Потім один
позіхнув:
– Як на мене, то я б і спати пішов.
– Ти що! Як можна! А раптом вони…
– Та яке там раптом! Той, що мав утекти, вже втік. Ти що не розумієш, що ці бідолахи
поплатилися за свою доброту? Відв’язали, дурні, злодія від дуба, він розчулив їх своїми
розповідями про розбійників, а вони й вуха порозвішували та й взяли його з собою.
– То ти думаєш, що вони не винні?
– Звичайно, що не винні. Та воно й по них видно. Які вони злодії? Я їх вчора добре
роздивився. Але відповідати їм доведеться, бо винного ще ловити треба. А кому охота?
Легше невинних у в’язницю посадити, ніж винного впіймати. Шкода хлопців. Пропадуть ні
за цапову душу. Та відпустити ми їх не можемо, бо тоді нас кинуть на їхнє місце. Але, якби
вони якось спромоглися втекти, то я б тільки радий був. Та де вже їм звідси втекти! Вікна
загратовані, двері і стіни міцні. Шкода хлопців.
І вартові повкладалися спати, а через якийсь час було чути їхнє могутнє хропіння.
– Пора, – тихо шепнув Штукар. – Залазь мені на плечі і міцно за мене тримайся. І очі про
всяк випадок заплющ.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + 9 =