– Баба Яга? І ти серйозно віриш у Бабу Ягу?
– Якнайсерйозніше.
– Але ж це казка.
– А відьмак хіба не казка? А наше з тобою життя хіба ж не казка?
– Ну… я про те якось не думав.
– Так що, мій друже, доведеться і тобі повірити і в казку, і в Бабу Ягу.
– А де ж ти її шукатимеш, оту Бабу Ягу?
– Та вона має бути в кожному лісі. Так би мовити, Баба Яга місцевого значення. А як її
знайти? Ну, це вже треба подумати. Але й довго розмірковувати тут ніколи. Там десь у
полоні добро і краса. А без добра і краси, сам розумієш, людина не може. І світ також.
Слухай-но, а може, її просто погукати?
– Спробуй. То якраз і докличешся якогось відьмака.
– Та відьмаки в такий час, напевно, сплять.
– Не знаю, що роблять відьмаки, а я зараз, здається, помру від голоду.
– Потерпіть, пане Правоногий, зараз звелю подати вам сніданок. Сам розумієш, що і я
голодний. Але давай краще поміркуємо. Баба Яга має жити десь у лісових хащах та нетрях.
Отже, нам треба не виходити з лісу, а ще далі в нього заглиблюватися.
– Ну знаєш! – обурився Правоногий. – Так я ніколи не зустріну свого лівоногого
побратима.
– Ти можеш зі мною не йти. Врешті-решт, це небезпечно, а я не хочу наражати тебе на
небезпеку. Вже сходить сонце – і ти легко вийдеш з лісу. А я мушу.
– Ага! Значить, ти мусиш, а я – ні. Наче мене це не обходить!
– Я тебе не розумію. Чого ти хочеш?
– Найперше – їсти.
– Ти як маленький! Де ж я тобі їжі візьму? Хіба ходімо та пошукаємо диких кисличок чи
ліскових горіхів.
– Теж мені їжа!
Пішли, продираючись лісовими хащами. Коли чують – хтось плаче. Прислухались.
Плакала якась маленька істота. Голосок тихенький – чи звірина, чи дитина, – відразу й не
розбереш.
– Треба подивитися, – тихо сказав Штукар.
– Тебе ще не навчило? Ми одного вже відв’язали від дерева. І що з того вийшло?
– От уже і дається взнаки, що добро покинуло світ.
Сказав те Штукар і звернув у той бік, звідки було чутно плач. Ще кілька кроків… і,
розгорнувши кущі, Штукар побачив зайця. Він потрапив у пастку. Одна його лапка була
защемлена.
– Не їж мене, парубче, – ще дужче заплакав сіренький.
– Та не бійся. Я не збираюся тебе їсти. Зараз я спробую звільнити твою лапку.
– То це не ти пастку на мене поставив?
– Звісно, не я.
– То це, певно, відьмак Харлампій.
– Це той, що чаклунку добра і краси у полоні тримає?
– Так, той. А звідки ти знаєш про чаклунку?
– Та вже знаю. Ось так… От ми і звільнили твою лапку. Та чи зможеш ти йти?
– Зможу. Та я від страху, не те, що йти, а й стрибати зможу. От спасибі тобі.
– Постривай, куцохвостий. Ти часом не знаєш, де замок відьмака Харлампія?
– Ні, не знаю. Знаю лише, що це десь там, на високій крутій скелі. А ми, зайці, по скелях
не лазимо. Навіщо це нам? На скелях ні морква, ні капуста не росте. Ну, відпусти вже мене.
Бо мене такий страх проймає: мені все здається, що ти мене зараз з’їсиш.
– Не бійся, дурненький, не з’їм. Ти мені ще скажи, чи не знаєш ти часом, де живе Баба
Яга? Вона мені дуже потрібна.
– Знаю. Але я й близько туди не потикаюсь.
– Чи не міг би ти мені показати?
– Та чому не міг би? Тільки близько до її хатинки я підходити боюся. Ой, хтось іде,
відпусти мене скоріше.
– Це товариш мій, не бійся. Бачиш, я відпускаю тебе. Але ти не дремени. Нам конче Баба
Яга потрібна.
І Штукар відпустив зайця. Правоногий аж присвиснув.
– Нащо ти його відпустив?
– Як це нащо? Він, бідолаха, у пастку потрапив.
– Такий сніданок!
– Перестань.
– А ти що, вегетаріанець?
– Ні. Поки що. Але може й стану вегетаріанцем. Бо кожна істота жити хоче. Гей,
куцохвостий, де ти?
– Я тут, – обізвався заєць тремтячим голоском. – Але я боюся. Бо твій товариш такий
самий, як відьмак Харлампій. Він мене з’їсть.
– Нічого собі! Порівняв! Та не з’їсть він тебе, не бійся.
– Не з’їм, не з’їм, – сказав Правоногий і тихо додав: – поки що.
Штукар дав йому стусана і сказав, що перестане з ним приятелювати, якщо він буде
такий жорстокий.
Ліс усе густішав. І нарешті зайшли вони у дикі непролазні хащі. Заєць то біг вперед, то
знову до них повертався, бо хлопці за ним не встигали. Нарешті перед ними розкинулася
кругленька галявинка, а на ній вони побачили невеличку скособочену хатинку.
– Далі я вже не йду, – сказав заєць та й побіг собі геть.
У хатинці тій палилося. З димаря вгору здіймався дим. І така туга налягла на хлопців.
Запахло раптом рідним домом. Штукар аж головою мотнув, щоб прогнати ті видіння.
Але, доки хлопці підходили ближче, на поріг вийшла сама господиня. Правоногий аж
присвиснув, бо й уявити собі не міг таке страховисько. Куди там малюнки! Куди там
найстрашніші казки! Гачком загнутий здоровенний ніс, один зуб з рота стирчить, брови
стріхаті, лице все в зморшках. Ну справжнісінька Баба Яга.
– Фу, фу! Християнським духом запахло. Сама здобич у руки йде. Ну, заходьте, заходьте.
– Добридень, бабусю, – привітався Штукар, бо Правоногому аж мову відняло.
– Ну, слово “добрий” в моїй хаті не вживається. Злого дня, злого! А для вас цей день то
вже напевно злий буде, бо це ваш останній день.
– Ну, якщо так, бабусю, то може б ви нас хоч нагодували. Не гоже хлопців, та ще таких
молодців, як ми, голодними на смерть посилати.
– Гоже – не гоже! Мені все гоже… Та заходьте вже. Дуже ти ввічливий. Бабусю, – каже!
Давно мене так ніхто не називав.
Зайшли хлопці в хату. Ледве пролізли у скособочені двері.
– Сідайте. От каша домліває та чебрецевий напій щойно заварила.
– Кашу давайте, а напій пийте собі самі. З казок уже знаємо про ваші витівки.
Бабище захихотіла, наче щось забулькало у величезному казані, і подала хлопцям гарячу
кашу. Хлопці накинулися на неї, що аж стара здивувалася.
– О, видно, дуже ви наголодувалися. Чи ви завжди так їсте?
– Та ми, бабусю, які до їжі, такі й до роботи. Але дуже вже у вас, бабусю, каша смачна. Я
б ще від одної миски не відмовився. Та й, думаю, мій приятель також.
Баба захихотіла і підклала хлопцям ще. А коли вже вони наїлися, Штукар спитав:
– А чого це ви, бабусю, живете у бідності такій? Та й хатинка ваша похилилася, так і
гляди – завалиться колись. У дощ, видно, протікає.
– Ох, – зітхнула стара. – Ти перший, хто пожалів мене. Бачиш, в яких умовах я живу: ні
тобі пенсії, ні тобі соціальної допомоги. А жодна казка без мене не обходиться. Працюю і
вдень, і вночі. А мені, між іншим, уже триста літ.
– Так… це вік! Але ви на свої роки не виглядаєте, – злукавив Штукар.
– А все тому, що я в лісі живу, на чистому повітрі. Та ще трав’яні відвари та настоянки
п’ю. А ще, щоб ти знав, я спортом займаюся.
– Ого! Невже спортом? Це у триста літ!
– Аякже! Я і бігаю, і літаю. І це при всякій погоді. Але слухай, хлопче, ми з тобою
розмовляємо. А чого твій товариш мовчить?
– Та він, бабусю, зроду такий мовчазний. Та ще сором’язливий дуже. А перед жінками
він взагалі ніяковіє. Та ви не зважайте.
– А я, між іншим, могла б йому дещо цікаве розказати.
– А ви розкажіть, бабусю.
– Що він правоногий, те я відразу помітила.
– Стара карга, – тихо буркнув Правоногий.
– Що він сказав? – спитала Баба Яга. – Я щось не почула.
– Та це він сказав, що ви дуже розумна і спостережлива.
– Так, звичайно, око в мене ще добре бачить, а розум… О, про мій розум усі в лісі знають.
– Ми це зауважили, бабусю. То що ви про мого товариша нам розказати хотіли?
– Та, в лісі живучи, я іноді ворожінням бавлюся. Та ворожити тут нікому. Хіба часом
відьмак Харлампій забіжить. То твій товариш, якщо я його не з’їм, великим чоловіком стане.
– Ну, я думаю, покладаючись на ваш великий розум, що великого чоловіка ви їсти не
будете.
– То я ще подумаю. Незабаром, якщо я його не з’їм, він зустріне свого побратима –
лівоногого. Отоді в них ноги вирівняються: в обох буде і ліва, і права. Але свої теперішні два
правих черевики нехай нікому не віддає і не продає, яку б йому ціну за них не давали. Бо то
черевики не прості. Коли в нього ноги вирівняються, нехай стукне черевиком об черевик – і
буде в них повнісінько золота і коштовностей всяких. Отоді він заживе. А побратимові
своєму, лівоногому, нехай ту таємницю дочасно не розкриває, бо все пропаде. Як продасть
лівоногий свої черевики, то буде дурнем, от і все.
– Скажіть, бабусю, – нарешті заговорив Правоногий, – а чому я таким народився – з
двома правими ногами?
– Скажу. Чому не сказати? Скажу. Ти народився у зимову хвищу, як то кажуть, у
горобину ніч. Тоді саме відьмак Харлампій по світу на кочерзі літав та забавлявся собі. От
він, забави ради, одній дитині начаклував дві лівих ноги, а другій – дві правих. А чаклунка
добра і краси те спостерегла. Його чарів вона змінити не могла, але й свого докинула. Це саме
те, про що я тобі вже казала – про таємницю твоїх черевиків. Гляди ж, не продавай їх, не
спокусися на гроші, бо втратиш більше.
– То це, значить, від неї, від чаклунки добра і краси? – здивувався Правоногий.
– Так, це від неї.
І раптом, і це вже було зовсім несподівано, бабище заплакала. Великі сльози текли по її
зморшкуватому лиці і ховалися десь аж за коміром.
– Вона, бідненька… десь там у полоні у Харлампія. Держить її, пташечку, у вежі свого
замку. Вона єдина жаліла мене і мені допомагала. А тепер…
– А що, він такий могутній, той ваш Харлампій? – спитав Штукар.
– Та ні, не такий він уже й могутній, як великий хвалько. Своїм пишним відьмацьким
хвостом хвалиться, бо такого ні в кого нема. Ні, він, звичайно, дещо може. От і тримає мою
кралечку у полоні. Замало в неї сил проти нього.
– І що, її ніхто не може звільнити?
– Чом не може? Аби тільки хтось захотів. А хто захоче?
– Ну, а якби так я? – і Штукар хитро примружився.
– Куди тобі! Тут треба і сили, і розуму, і хитрощів. Куди тобі!
– То, по-вашому, мені бракує сили?
– Та ні, сили, либонь, у тебе достатньо.
– То розуму?
– Та й розумом, здається, тебе батьки не обділили.
– То хитрощів мені бракує?
– А за хитрощі не знаю. Може, й бракує.
– А от, бабусю, ви моєму товаришеві поворожили. А чому ви мені не поворожите? Що
мене чекає?
– Бо ти… скинь хрестик – поворожу.
І очі її загорілися хижим блиском.
– Ні, бабусю, хрестика я не скину. Мені цей хрестик мама на шию одягнула.
– То й що, що мама? А ти скинь!
– Е, ні! Ніколи!
– А шкода. Бо доки ти з хрестиком, я тебе й з’їсти не можу.
– Так це ж добре, бабусю. Бо хто б тоді вашу хатинку полагодив?
– А ти полагодиш?
– Сам – ні, а от разом з Правоногим, якщо ви його не з’їсте, зараз те й зробимо. Бо як
можна, щоб така поважна пані та жила у такій розвалюсі?
– Ой, полагодьте, хлопчики, полагодьте, голубчики, бо спасу нема – так той дощ
дошкуляє. А ще ж і зима буде.
– Добре. Ми зараз і за роботу. А ви вже для нас про обід подбайте. Бо ми хлопці такі, що,
попрацювавши, і поїсти любимо. Тільки, бабусю, щоб без всяких штучок. Бо я й сам Штукар.
Дещо і я встругнути можу.
– Штукар? А що ти, Штукарю, вмієш?
– Е, бабусю, я багато чого вмію. Але ніколи. Бо тоді ми й до вечора вашу хатину не
полагодимо.
І хлопці взялися за роботу. Вони й самі того не підозрювали, що з них такі вправні
майстри будуть. Сякий-такий інструмент у Баби Яги знайшовся, деревини тут всякої було,
скільки хочеш, ще й неподалік озеро, а там і очерет. Хлопці підправили дах, очеретом
пошили, двері вирівняли, ще завіси змастили. Під хатиною лавчину змайстрували, аби стара
могла на сонечку посидіти, бо воно сюди таки пробивалося. Аж самі замилувалися своєю
роботою.
– Ти, Правоногий, неабиякий майстер, – сказав Штукар. – Це, якщо хочеш знати, талант.
А з такого таланту і кусок хліба їсти можна.
– Я й сам не знав, що я ще до чогось здатний. А головне, знаєш, я працював з таким
задоволенням, аж дивно. Певно, за роботою дуже скучив.
– Тепер наша Баба Яга житиме, майже, як королева. У такій хатинці живучи, не
захочеться і зла робити.
– Це ще хто знає. Нам однак треба бути обачними. Їй довіряти не можна.
– Чую, чую, пустомелі, що ви там про мене язиками плещете, – обізвалася з хатинки Баба
Яга. Хлопці тільки перезирнулися.
– Ідіть уже обідати, – покликала господиня.
– Зараз, бабусю. Тільки спершу роботу нашу прийміть та помилуйтеся тепер на вашу
оселю.