Казка за казкою

ЗИМОВА КАЗКА

Казка до весни
Зимовий вечір став на поріг. Бабуся Тетяна плете онукові теплі
шкарпетки, щоб було тепленько його маленьким ніжкам – зима… Онук
Юрасик – ось він, тут-таки. Натомився, набігався за день. Тепер пригрівся біля
бабусі – відпочиває. І точаться між ними щирі розмови, як то звичайно між бабусею і онуком.
– Бабусю, а коли зима закінчиться? Чи довго ще лежатиме сніг?
– О, Юрасику, зима щойно почалася. При доброму морозі сніг лежатиме аж до весни. А
хіба тобі зима вже набридла? Ти ж любиш санчата, ковзани. А вчора он якого сніговика ви
гуртом зліпили. Гарний сніговик.
– Зиму я люблю. Незабаром Святий Миколай ходитиме, а там – Новий рік, Різдво,
коляда… А там після Різдва нехай би відразу й весна прийшла.
Бабуся засміялася.
– Всьому, онучку, свій час. Буде й весна. А зараз треба насолоджуватися зимою. У неї є
також свої принади.
– Бабусю, а до мене прийде Святий Миколай?
– Ну, якщо будеш чемний, то прийде, ти ж знаєш.
– Я ж чемний, правда? А ту вазу я ненароком розбив.
Хлопчик опустив очі.
– Ну… що розбив – це нічого, буває. А от чому не сказав?
Юрасик ще більше знітився.
– Ну… Вас тоді не було, мами також не було. А таткові сказати я боявся. Але я більше
так не буду.
– Що не будеш? Розбивати вазу чи приховувати свої кепські вчинки?
– І розбивати не буду. Я ж сказав, що ненавмисне. А якщо вже так трапиться, то я
розкажу.
– Добре, Юрасику. А зараз лягай вже спати. Вже час.
– А казку?
– Казку? Ну, гаразд. Яку тобі?
– Якусь таку… зимову, бабусю. І довгу-довгу. Аж до весни.
– Ну, мій хлопчику, така довга казка й набриднути може.
– Ні, бабусю, ні, не набридне.
– Гаразд. Але краще я розкажу тобі не одну казку, а декілька: сьогодні, завтра…
– І аж до весни?
– Ну, гаразд. До весни.
– От шкода, що мої друзі тих казок не слухатимуть. Ті казки у Вас, бабусю, завжди такі
цікаві. Шкода, що я один їх слухаю.
– А ми от що зробимо: зо три казочки запишемо у книжечку. Твої друзі та й інші дітки
зможуть їх прочитати. А хто ще не вміє читати, тому зможе прочитати братик чи сестричка,
татко чи матуся.
– Або бабуся.
– Може, й бабуся.
– Це добре. Я такий радий. Ну, вже, будь ласка.
– А ти ручки помив? Зубки почистив?
– Так, так, бабусю.
– Тоді лягай чемненько,
накривайся тепленько.
Казку казати –
не насіння лузати.
Надворі зима
снігу намела.
Снігу – повен двір.
І пташина, й звір, –
все тепла шука,
все весну гука.
Та весна не йде –
свого часу жде.
А метелиця
снігом стелиться.
Сніговик до віконця підходить,
задубілі руки розводить,
до віконця припада,
в нашу хату загляда.
Казку він почути хоче.
Він посидів би охоче
тут із нами за столом,
та не дружить він з теплом.
Бо як йому тепло стане,
він відразу ж і розтане.

Подарунок від святого Миколая
В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а
лише саме багатство. А що того багатства в нього було – не міряно, а що
вже тих грошей в нього було – не лічено. Жив собі та й жив і думав, що завжди
йому так буде. Та мав той чоловік одну біду: був він страшенно скупий. А якщо добре
подумати, то не одну біду мав, а цілих три, а може, й більше, бо, окрім того, що він був
скупий, мав ще й зле серце і черству душу. А деякі люди казали, що душі у нього і зовсім не
було. Ніколи він не пожалів ні собаки бездомного, ні злидаря безхлібного. Ото жив він собі
так і казав:
– От який я багатий. Що мені ті люди, коли вони бідніші від мене? – І посміхався
спогорда.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =