Казка за казкою

– Та зрозумійте, – пояснював Михайло Петрович “церберші”, – в мене нема часу, аби
десь там шукати спеціальну перепустку. У мене термінова справа.
– У всіх термінові справи. Абсолютно у всіх, хто сюди приходить. Не можу,
громадянине. Не можу – і все. Я на роботі, і маю свою роботу виконувати як слід.
– Але ж, повірте, це дуже важливо.
– Вірю. Однак пропустити вас не можу. А до кого, власне, ви хотіли?
– Та, мабуть, до ректора.
– От бачите. Ви й самі ще гаразд не знаєте, до кого вам треба. Ні, не пропущу.
Михайло Петрович розгублено стояв і не знав, як йому бути. Аж тут несподівано
підійшов високий сивий чоловік і зацікавився, що тут відбувається.
– А от… перепустки не має, а хоче пройти. Ще й сам не знає, до кого йому: чи до ректора,
чи до завгоспа.
Тоді сивий чоловік повернувся до Михайла Петровича і запитав:
– У вас, власне, що?
– Розумієте… У мене справа не зовсім звичайна. Моя шестирічна донька стверджує, що
до неї прилітають інопланетяни і…
– Що ж, це дуже цікаво. Ходімте зі мною. І прошу вас, не сердьтеся на нашу Порфирівну.
– І до жінки: – А вам, Порфирівно, соромно. Маєте під руками телефон. У таких випадках
телефонувати треба та й запитати. Скільки я маю вам про те казати?
– Так я ж не знала. Вони ж охоронцям нічого про таке не кажуть, ніби охоронці – дурні
якісь.
– Ну-ну, Порфирівно, не треба сердитися.

У кабінеті, де вони розташувалися, було стільки цікавого – прилади, всілякі карти, – що
Михайло Петрович довго стояв, роздивлявся і ніяк не міг оговтатися. Як той школяр.
Господар того цікавого кабінету не приспішував. Лише, коли Михайло Петрович усе
роздивився, тихо сказав:
– Сідайте і розповідайте. Не бійтеся розказати щось невірогідне. Я до всього звик.
І простягнув Михайлу Петровичу руку:
– Професор Гринів. Микола Гнатович. Займаюся космічними контактами і всякими
аномальними явищами. Так що ви потрапили куди слід. Розповідайте все. Нехай вас нічого не
стримує. Ми тут звикли до найневірогіднішого.
– Та, власне… це все моя донька. Я сам нічого такого не бачив. Вона мені розповіла, що…
І тут Михайло Петрович розказав усю ту фантастичну історію, котру почув від Оксани. А
закінчив так:
– Моя дружина схильна думати, що наша донька психічно хвора. Я не впевнений, що
застану дівчинку вдома, що вона без мене не запроторить дитину в психлікарню.
– Ні-ні, – застережно підняв руку професор. – Цього робити не можна. Це може підірвати
дівчинці здоров’я. Медичне втручання тут зайве. Дівчинка цілком здорова. Це і справді схоже
на контакт. Просто ми не звикли розглядати себе як частину Всесвіту. Ми ще не звикли до
думки, що живемо серед інших космічних цивілізацій, а іноді навіть на їх стику. Ви добре
зробили, що прийшли.
– Я відразу подумав, що не до лікарів треба йти. Тут вони нічого не знають.
– Ви правильно подумали. Тим паче, що ми маємо про те деякі відомості. Тільки не
могли зв’язати їх у єдине ціле. Ваша донька нам дуже допомогла. Все це не так просто, як
може здатися. І дуже небезпечно. Леки, кажете?
І професор погортав якісь записи, а потім ще якийсь довідник.
– Планета Кошор. Сусідня з нами. Правда, це сусідство дуже відносне. Як для нас,
землян, це дуже далека відстань. Це планета з іншої Сонячної системи. Тут є один цікавий
момент. Інопланетяни для контакту чомусь вибрали дитину. Дитяче спілкування. Здається,
нікому б таке і до голови не прийшло. Чи не тому, що діти здатні повірити у
найневірогідніше, як у казку?
На прощання Микола Гнатович сказав:
– Візьміть мою візитну картку. Потім я вам випишу спеціальну перепустку, а то наша
охорона іноді буває аж занадто надійна. Правда, найчастіше не там, де треба. Телефонуйте
мені, як тільки виникне необхідність. Або й просто так. Якщо ваша дівчинка вже в лікарні,
теж телефонуйте. Ми мусимо її звідти забрати. А це, повірте, не легко. Я це знаю. Така доля
всіх контактерів.
Вони попрощалися, як добрі приятелі, і професор провів Михайла Петровича аж до
виходу, бо їхня Порфирівна була непередбачувана, від неї всього можна було сподіватися.

А вдома на Михайла Петровича чекала неприємна несподіванка. Дружина,
скориставшись його відсутністю, знаючи, що він буде проти, поклала доньку у психіатричну
лікарню. Оксана страшенно плакала, дорікала матері, що та не любить її, але Надія Федорівна
була невблаганна. Документи вона підготувала зарання, так що формальності багато часу не
забрали. І тепер Оксана вже була в лікарні. І може, саме в цей час їй робили уколи, котрі
могли зашкодити здоров’ю дівчинки. Те, що потрібно хворій людині, часто завдає шкоди
здоровій.
– Що ж ти наробила! – жахався Михайло Петрович. – Ти навіть не здатна того собі
уявити, якої непоправної шкоди може завдати нашій дитині таке, з дозволу сказати,
лікування. А документи! Це ж на все життя! Ти перекреслила майбутнє нашої доньки.
Лікувалася у психіатричній лікарні…
– Навпаки. Твої байдужість і безпринципність можуть завдати нашій доньці непоправної
шкоди.
– Ти просто тупа. Я даремно витрачаю час на порожні балачки, – злісно кинув Михайло
Петрович і розвернувся, щоб іти. Та його зупинив єхидний голос дружини:
– Не спіши. Тебе до неї не пустять.
– Як це – не пустять?
– А так, дуже просто. Я сказала, що ти неврівноважений і щоб тебе до неї не пускали, бо
ти можеш завдати їй тільки шкоди, бо ти потураєш її маячні. Лікар зі мною погодився. Так
що вибачай.
Михайло Петрович був ошелешений. На якийсь час він просто скам’янів. Йому відібрало
мову. Потім він оговтався і майже пошепки сказав:
– Ти що?.. Ти що?.. Збожеволіла? Мене, батька, не пустити до моєї дитини? Та як ти
сміла? Знаєш… дасть Бог, закінчиться вся ця історія – і я негайно подаю на розлучення.
– Овва! Злякав! Ну і подавай. Хоч сьогодні. Після тих образ, яких я натерпілася від тебе,
я й сама більше не хочу з тобою жити.
Михайло Петрович пішов до лікарні, маючи намір зустрітися з головним лікарем. Не
може ж такого бути, щоб його ніхто не вислухав і не зрозумів. Але головного лікаря не було –
був на якійсь нараді. А всі інші були тупі чи глухі, чи може перебрали хворобу від своїх
пацієнтів.
– Не можна. Пускати не велено. Дівчинка знаходиться на обстеженні.
Зателефонував професору Гриніву.
– Це я, Михайло Петрович, що був у вас сьогодні.
– Що трапилось?
– Дитина вже в лікарні. Дружина влаштувала, доки мене не було.
– Я так і думав. Тільки не сподівався, що це буде так швидко. Переважно триває довше.
– Дружина все готувала потай. Я нічого не знав.
– Що ж, така сумна доля всіх контактерів. Та ви не хвилюйтеся, ми її вирвемо.
– Але ж найстрашніше те, що моя дружина все влаштувала так, що мене до Оксани не
пускають. Я навіть не зможу підтримати дівчинку, заспокоїти її.
– Як це – не пускають? – не повірив професор. – Батька не пускають?
– Уявіть собі. Дружина переконала їх, що я – неврівноважений, підтримую її маячню і
тим завдаю дитині непоправної шкоди.
– Чортзна-що! Хтось тут явно хворий. Але, слава Богу, не ми з вами. І не наша дівчинка.
Ну, от що, друже. Сьогодні ми з вами вже нічого не зробимо.
– Як? І донька залишиться там? Це жахливо. Вона там сплачеться. Вона ще така
маленька. А головне – вона мене чекає і вірить, що я врятую її від тієї напасті.
– На жаль, сьогодні ми вже нічого не зробимо. Головного нема, а без нього, самі знаєте…
Та ви не журіться. У мене є спеціальна перепустка. Мене пропустять. Я дівчинку заспокою.
А завтра о дев’ятій я чекаю вас біля лікарні.

Тієї ночі зореліт знову завис над сонним містом. З нього випурхнула маленька істота.
Це була дівчинка Лана. Як маленьке ангелятко, летіла вона, граційно і плавно, тримаючи
напрямок до знайомого вікна Оксаниної кімнати. Але що трапилося? Лана повертається
назад. Надто швидко повертається. На зорельоті явно хтось хвилюється. Маленькі вогники-
зірочки так і мерехтять. Ось Лана вже підлетіла до зорельоту. Там на неї чекає батько.
– Ну що? – запитує він, як тільки донька опинилася з ним поруч.
– Вікно зачинене. Оксанчине ліжечко застелене. Я про всяк випадок облетіла довкола,
заглянула у всі вікна, але її в будинку немає.
– Справи кепські. Дівчинка в небезпеці. Треба її рятувати.
– А як?
– Я ще сам до ладу не знаю. Нам бракує досвіду. Треба йти на контакт з землянами.
Відкладати більше не можна.
– Це небезпечно?
– Ну… як тобі казати… Наслідки можуть бути непередбачувані. Але ми мусимо.
Дівчинка через нас, як кажуть земляни, вскочила в халепу. Треба її рятувати.
– Вона ж мене врятувала. Правда, татку?
– Так, вона тебе врятувала. Ризикуючи своїм життям. Якби Лека щось запідозрила, вона
б могла її просто скинути на землю, і дівчинка неодмінно розбилася б. Та й на зорельоті їй
загрожувала небезпека.
– То що ми будемо робити? – непокоїлася Лана.
– Земляни не агресивні. Але вони надто мало знають. Вони не вірять, що ми – це
реальність. І тому можуть накоїти лиха. Та й ми ще надто мало знаємо про землян. Та
найгірше те, що я не можу обійтися без тебе. Ти мусиш мені допомагати. Я знаю, що це до
деякої міри ризиковано, але нічого не можу зробити. Ти мені потрібна. Я не можу ніким тебе
замінити.
– Можеш на мене покластися, тату. Ти знаєш, що я смілива і добре підготовлена. За мене
можеш не боятися.
– Я знаю. Але все-таки… Якби я міг, то краще обійшовся б без тебе.
– Я б тобі такого не дозволила, – засміялася Лана. – Отже, тату, як земляни кажуть, твій
план дій?
– Біда в тому, що ніякого плану дій у нас нема і бути не може. Ми не знаємо, як себе
поведуть земляни. Треба буде діяти залежно від обставин. Найперше, що ми маємо зробити,
це замаскувати наш зореліт десь у лісі. Замаскувати так, щоб його ніхто не зафіксував.
– Ти покриєш його хмаринкою захисту?
– Так, доведеться. Тоді його не зафіксують ніякі радари.
– А ми що?
– А ми до ранку мусимо добратися до міста, бо завидна літати не зможемо. Уявляєш, що
було б, якби хтось із землян побачив, що ми летимо? Зібрався б натовп і ми б нічого не
змогли зробити. По місту нам доведеться ходити пішки. Навіть транспортом землян
скористатися не зможемо, бо за нього треба платити, а ми до того не готові. Тепер навіть ти
зрозуміла, наскільки ми зле підготувалися до цієї експедиції.
– А може, використати екстракт невидимості?
– Ні, ми не можемо хоча б тому, що мусимо спілкуватися з землянами. Найперше нам
треба розпитатися, де та їхня лікарня, в котру могли влаштувати дівчинку, а вже потім
думати, як її звідти вирвати і зробити так, щоб вона туди більше не потрапила. Пішки ходити
нам буде важко. Земне тяжіння суттєво відрізняється від нашого.
– Це просто треба звикнути, тату. Я вже майже звикла.
– Це тобі так здається.
– Ні, не здається. От я тобі це доведу.
– Добре, добре. Я знаю, що ти у мене смілива і здібна космонавтка. Тільки будь
обережна, не привертай до себе уваги. Поки що ми мусимо скидатися на землян.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + ten =