– Чого ти мовчиш, Рябко? Що там з ним треба робити?
Та Рябко мовчав.
– Ти що, заснув?
– Та не заснув, – нарешті обізвався пес. – Я думаю.
– Про що ж ти думаєш?
– Та, розумієш … той перстень, здається мені, не такий був.
– Як не такий? А який же?
– Інакший він був. І камінець аж світився. Але давай пробувати. Чого ми забажаємо на
перший раз?
– Навіть не знаю. Подумати треба.
– Та що там думати! Ковбаси! Багато ковбаси!
– Ну й інтелект в тебе, скажу я тобі! На найнижчому рівні!
– А що це таке той інте… як?
– Інтелект.
– От-от! Що воно таке?
– Ну… це… як тобі сказати?..
– Ага! Сам не знаєш!
– Чому не знаю? Знаю. Тільки як тобі пояснити, щоб ти зрозумів?.. Високий людський
розум, свідомість, розуміння… А-а! Ти все одно не зрозумієш.
– То нащо про те й говорити, коли воно таке розумне? Ну, перекидай скоріше перстень з
руки на руку – і хай нам буде курка смажена!
Остап перекинув перстень з руки на руку і… нічого.
– Надурила тебе твоя принцеса.
– Ні, не надурила. Ми цей перстень випробовували.
– Випробовували один, а поклала тобі другий.
– Навіщо їй це робити? Я ж у неї нічого не просив. Я знаю, це кіт.
– Який ще кіт?
– Та є один такий. Каленик. Я його вважав своїм другом, а він…
– Ет, Рябку, не думав я, що ти такий легковажний. Знайшов кому таємницю довіряти!
Котові! Якомусь Каленикові!
– Та я, розумієш, притомився в дорозі і вирішив заночувати у Каленика. Ми з ним давні
приятелі були. Живе він у підвалі, завжди голодний. От і вирішив я пригостити приятеля.
– От і пригостив.
– Повечеряли ми смачно – я і заснув. Ні, я зараз-таки до нього піду. Це не дуже далеко,
на третьому селі.
– І не думай! Я так за тобою скучив. Лягай та відпочинь. Молоко у нас ще є, та й хліб ще
зостався. Чого ще? Ти мені ще про пригоди свої розкажеш. Це так цікаво. Ну навіщо тобі ті
панські штучки? Чарівний перстень! Це ж казки для принцес!
– Не казки! Ми з Калеником тоді знаєш, як повечеряли. Ще й пацюку Шуршуну
перепало. Почекай… а може це він? Може, я даремно на Каленика нарікаю? Ні, Каленик ніяк
не міг. Він не такий.
– Ет, Рябку, ти геть упав у моїх очах. З пацюками водишся. Хіба ж це гідна справа для
пса?
– Ні, господарю, з пацюками я не воджуся. Просто ми з Калеником дозволили йому
з’їсти рештки нашої вечері. А він… Ну, я пішов.
І, не зважаючи на протести господаря, навіть на погрозу прив’язати Рябка, собака
вислизнув із хати, і Остап знову залишився сам.
Тільки-но Рябко заглянув у підвал закинутого будинку, де жив кіт Каленик, як той
скочив на лапи, бо лежав саме, та й загукав:
– Друже, як добре, що ти нарешті прийшов! Ти знаєш…
– Знаю. А я було подумав на тебе.
– На мене? І ти міг таке подумати?
– Пробач, друже, але така думка роїлася в моїй дурній голові. А потім я згадав про
Шуршуна.
– Так, це Шуршун украв твій перстень і тепер нахваляється заволодіти світом. Тільки-от
він не знає, як з ним поводитися, що треба робити, щоб перстень діяв.
– Рррозірррву!
– Почекай, не гарячкуй. Тут треба з розумом, з хитрістю.
– От відразу видно, що ти – кіт. Так би й ходив на своїх м’якеньких лапках. А я – пес.
Розумієш? У мене зуби. Р-р-р!
– Почекай, не гарячкуй. Спершу ми влаштуємо собі смачну вечерю, щоб заманути
Шуршуна. А вже потім …
– А з чого ми ту вечерю влаштуємо, коли у мене кишки марша грають, та й у тебе,
думаю, також?
– Ну… заради такої справи доведеться мені у сусідів украсти курчатко. Ніколи не крав, а
тут доведеться.
– Не треба, Каленику. Чуєш, не треба. Який би я голодний не був, а такого собі ніколи не
дозволяв. І з сусідами треба жити у мирі та згоді.
– Я лише одненьке. А коли ми повернемо тобі чарівний перстень, ми тій господині повне
подвір’я курчат напустимо. Ото здивується!
– Ну …
Але Каленика вже не було. По якійсь хвилі він повернувся уже з курчам. Тут пес і кіт
зчинили такий галас, аж пацюк Шуршун з цікавістю заглянув до них.
– Що тут у вас? – запитав.
– Та нічого. Вечеряємо. Зосталося одне курча. Я кажу, щоб їв Рябко, бо я вже наївся, а
Рябко кричить, що він уже не може проковтнути ні кусочка.
Рябко зміряв Каленика сердитим поглядом. “Ще зараз, чого доброго, тій гидоті віддасть
ціле курча!’ – подумав Рябко.
– А звідки ж у вас розкіш така? – здивувався пацюк.
– Та… розумієш… відкрию тобі таємницю. Як другу…
З пацюком розмовляв Каленик, бо Рябко був такий сердитий, що тільки гарчав і
відвертався, щоб пацюк не бачив його сердитого погляду і вишкірених зубів.
– Таємницю? Розкажи скоріше. Я страшенно люблю таємниці, котрі пахнуть такими
смачними курчатами.
– Розумієш, той перстень, що ти нам підклав замість нашого, також чарівним виявився.
Ще навіть трохи чарівнішим.
– Не може того бути! Це ж проста бляшка зі шклячкою!
– От бачиш! І таке буває!
– А я зі своїм перснем так і бідую, бо не знаю, що з ним робити, аби він діяв. І крутив я
його, і на землю кидав – нічого. Якби я тоді не бачив вашої вечері, то й не повірив би, що той
перстень і справді чарівний. То я, власне, хотів просити твого Бровка, аби він показав мені, як
з того персня чари викликати.
– Не Бровка, а Рябка.
– Та це однаково, як там його.
– Ти принеси перстень, а він вже тобі покаже.
– А не забере?
– А навіщо йому забирати, коли в нього є кращий – той, що ти замість нашого підкинув?
– То, може, давай назад розміняємося?
– То давай. Принось нашого персня, а я вже постараюся Рябка впросити, щоб твого тобі
повернув.
– А він погодиться?
– Не знаю. Спробую вмовити.
– Р-р-р-р! – не витримав Рябко. Кіт тільки глянув на нього скоса. По недовгій хвилі
Шуршун приніс Рябкового персня. Той вхопив його швиденько, а Шуршуну кинув його
простого персня зі шклячкою замість камінця.
– Покажи ж мені, як з нього чари робляться, – попросив Шуршун.
– Р-р-р-р! – рикнув Рябко. – У злодійських руках чи лапах всякий найчарівніший
перстень силу свою втрачає. Іди звідси, доки я тебе не рррозірррвав!
– Ну почекай, Каленику! Буде тобі! Нехай тільки той Бровко звідси забереться.
Кіт трохи навіть злякався. Пацюки такі, що й загризти можуть.
– Та ти не бійся, – сказав Рябко. – Зараз ми…
І він перекинув з лапи на лапу свій перстень, примовляючи:
– Нехай з цього села всі пацюки назавжди щезнуть.
Не встигли наші друзі й оком змигнути, як пацюк Шуршун зник з їхніх очей.
– Тепер можеш спати спокійно.
Після того кіт і собака смачно повечеряли.
– А про курча ти забув?
– Ні, не забув. Зараз ми його оживимо і повернемо. І ще твоїй господині трохи курчат
докинемо. Ото здивується.
– Ех, жаль, що у мене один перстень, а не два, – забідкався Рябко. – Як я тебе тут самого
покину? Будеш голодувати. Хоча… знаєш що?.. Ходімо зі мною до мого господаря. Він у
мене чоловік добрий, хоча і любить іноді трохи побуркотіти.
Сказано – зроблено. І друзі вирушили в дорогу. Їм і в голову не прийшло скористатися з
чарівного персня.
Прийшли. Рябко загавкав під вікном. Остап відчинив йому і, побачивши кота,
здивувався:
– О, а це що за проява?
– Це, господарю, не проява. Це мій друг Каленик. Нехай живе з нами.
– То нехай живе. Хіба ж я що? А скажи, пацюка того ти часом з собою не привів?
– Ні, не привів.
І всі троє засміялися. Так, так, і кіт Каленик також засміявся. Та ви що, не знали, що і
собаки, і коти сміятися вміють? І плакати також. Тому не треба їх кривдити. Нехай краще
сміються.
– А зараз … – і Рябко дістав свій перстень. – Візьми, господарю. І найперше… нехай у
нашій хаті дах не тече. Або чекай, не так. Нехай у нас буде нова тепла хата. Ну як? Тепер у
мене є отой… Ну як його? Отой… інте…
– Інтерес?
– Ні. Не те. Інте…
– Інтернет?
– Та ні. І де ти такі слова викопуєш? Інте…
– А-а, інтелект?
– От-от. Інтелект.
– Ну… з тим у тебе вже трохи краще.
Зажив тепер Остап з Рябком та Калеником – краще й не треба. Повернув Остап собі та
Рябкові здоров’я та молодість.
– Е, тепер я і без чарівного персня проживу, – радів Остап. – Я тепер ніякої роботи не
боюся.
– А навіщо працювати, коли такий перстень є? – не могли ніяк второпати собака і кіт.
– Навіщо працювати, кажете? Щоб лежнем, трутнем не стати. Бо це, щоб ви знали,
найстрашніше лихо. Гірше навіть від старості і хвороби.
Домовилися, що про чарівний перстень вони нікому не казатимуть. Але з того часу у
їхньому селі чудеса стали діятися: то у бідної вдови за ніч добротна хата виросте, то у
господаря, в якого корова здохла, за ніч у хліві дві з’явиться, та гарні, та молочні. Ніхто і не
здогадувався, звідки таке диво. Та й зажило село без лиха та горя, але в труді та пісні, бо
лежням Остап ніколи не потурав.