Та й почали вони битися. Подивилася на те все Орися, плюнула та й пішла геть.
Прийшла додому, сіла й плаче. Знала вона – брешуть брати. Але не знала, де зараз Терешко.
Може, лежить він десь, хворий та недужий, може, кличе до себе її, Орисю… а може, вже і в
живих нема… Та й ну ще дужче плакати.
А ж зирк – пташина якась у віконце влетіла. Сіла вона на підвіконні та й почала
людським голосом про Терешка розповідати. Слухала її Орися. Дивувалася і слухала, а потім
і каже:
– Ти, пташино, почекай, я хутенько зберуся та й піду з тобою.
– Не велено мені тебе з собою брати. Я лише вістунка. Розказала тобі та й мушу назад
летіти. А ти ж крил не маєш, за мною не встигнеш.
– Правда твоя, – сумно зітхнула Орися, – от, якби я крила мала, то злетіла б я до свого
милого. Але скажи йому, що я вирушаю в дорогу: іду його шукати. Однаково, коли тут
залишуся, брати мене зі світу зживуть.
Полетіла пташка-вістунка, а Орися стала в дорогу збиратися. Та й що там того збирання!
Поклала в торбину чисті сорочки для Терешка та й собі сяку-таку одежину, хлібину та дрібку
солі, попрощалася з батьками та й пішла.
– Головне те, що він живий. А вже я його знайду, – казала сама собі Орися.
Іде вона день, іде другий, а на третій день сіла відпочити на галяві, бо вже таки добряче
притомилася. Коли дивиться – аж баба якась іде.
“То, певно, Баба Яга, – подумала Орися, – бо не може такого бути, щоб людина та таку
страшну подобу мала”.
Злякалася Орися, та виду не подає.
– Здорова була, дівчино!
– І ви здорові будьте, бабусю!
– Чи не пригостиш мене хлібом зі сіллю?
– Чому ж ні? Хліба і солі у мене вистачить. Сідайте ось поруч та пригощайтеся.
– А куди твій шлях проліг? Чи далеко?
– Ой, і сказала б я вам, бабусечко, так сама не знаю. Йду я чоловіка свого шукати, що
Терешком зветься. Чи не бачили де бува?
– Бачила, бачила, – загадково посміхнулася стара.
– Та ти не бійся мене: я не причиню тобі зла. Та ходім лишень до мене – моя хижка он
там, недалечко. Ти спочинеш, підкріпишся теплою стравою та й про Терешка твого
поговоримо.
Прийшли. Орися, хоч і була вкрай втомлена, кинулася старій допомагати. Та баба
спинила її:
– Ти сядь та спочинь.
– Та де ж пак, щоб я сиділа, а ви поралися.
– Тепер я бачу, що недаремно тебе Терешко за дружину взяв. Гідна йому дружина, бо і
він в тебе не ледачий.
– Мені б тільки його знайти, бабунечко.
– Знайти – то діло не хитре. Але подумай, чи допоможеш ти йому. Твій чоловік добру і
небезпечну справу задумав. А ти будеш йому тільки руки в’язати, бо й за тебе переживатиме,
щоб з тобою чого не трапилося.
– А може ж таки…
– Ні, дитино, в такім ділі краще йому бути без тебе. Та й розминутися ви можете – світ
широкий, і злих людей у ньому вистачає. Ти от що: поживи поки що у мене. Роботи у мене
небагато, господарки ніякої, хіба що кіт-приблуда. А Терешко, як жив-здоров назад
вертатиметься, то мою хижу не обмине: полагодити обіцяв. А ти ж його знаєш: він уже слово
своє держить.
Погодилася Орися. А що їй ще лишилося? Додому повертатися не можна: там Терешкові
брати чіплятимуться. А йти далі – і справді з Терешком розминутися можна.
То й залишилася.
Живуть собі. Про Терешка згадують. Орися бабі поратися допомагає. Воно, коли
звикнути, то не така вона вже й страшна. А коли стара розповіла їй свою історію, то Орися й
зовсім до неї серцем прикипіла. Живуть собі – Терешка дожидають.
Аж одного дня пташка-вістунка прилетіла, на віконце сіла та й защебетала:
– Чи готові з обідом? Бо Терешко їде. Гарний та багатий, вже недалечко від хати. Та ще й
гостю з собою везе!
– Ой, лелечко! Ой, матінко! Мій Терешко!
– Так чого ж ти плачеш?
– Ой, ненечко, не сам їде – певно, ту танцівницю з собою везе. Ой, правду ж мені брати
казали, а я їм не вірила.
– Та схаменися, молодице, – аж розгнівалась стара. – Та хіба ж ти свого чоловіка не
знаєш, що так йому віри не ймеш? Не сам їде, бо, певно, порятував когось з біди.
– Ой, лишенько моє! Та чого ж він багатий? Звідки в нього те багатство взялося? Ой,
певно-таки правду мені брати казали, а я їм не вірила.
– Цить, кажу тобі, – аж крикнула стара. – Хіба можна по такій довгій розлуці чоловіка
сльозами зустрічати?
Аж уже й Терешко під’їхав. Вибігла тут стара, а за нею й заплакана Орися. А Терешко,
як побачив, то так і кинувся до них. Старій руки цілує, до Орисі припадає:
– Чому у тебе, моя квіточко, роса на очах? Чи скривдив тебе хто, моя лебідочко?
– Ніхто мене не скривдив. Та скажи перше, що то за дівчину ти з собою привіз?
– Та це Маруся. Ой, я пак і забув. Ходи сюди, Марусю.
А Маруся стояла ні в сих, ні в тих, ніким не привітана, чужа. Всім вона байдужа – і
сльози їй на очі навернулися. І позаздрила вона Орисиному щастю.
“Стоїть, дурна, – думала Маруся. – Та кидайся скоріше до свого коханого, та обніми
його”.
А Терешко вже кликав її.
– Ходи, Марусю. Я потім вам про неї розкажу. О, вона мені так допомогла. Якби не
вона…
– Годі тобі, – зупинила дівчина. – Якби не я, то сам би впорався.
– Орисечко, пташечко, чи не рада, що я повернувся? Чи, може, за цей час другого собі
нагледіла?
– Та ні, не нагледіла. А казали твої брати, що в тебе там танцівниця є. То це, може, й
вона?
– І ти їм повірила?
Тут Маруся не втерпіла:
– Та він так тебе любить, що й нікого на світі більше не бачить.
– Ну, та ходімо вже до хижі. Хіба ж можна гостей, та ще й здорожених, під порогом
тримати? – втрутилася нарешті стара.
– Ой, не можу ще у хижу, – сказав Терешко, – є ще у мене одна пильна справа.
– По-моєму, найпильніша справа зараз – гарячого борщу з’їсти, – заперечила стара.
– Ні, бабусю, є ще одна… А скажіть-но мені, де тут у вас вікове дерево росте.
– Та ледве чи не всі вони тут вікові. Та найстаріший он той дуб… Бачиш, он там, на
галяві росте.
– То дайте мені сокирчину. Я пам’ятаю, вона там під лавицею лежить.
– Та хіба ти приїхав сюди вікові дерева рубати? То такою сокирчиною не зрубаєш. Ось
не вигадуй, Терешку, та ходім найперше до хати. Хоч ти, Орисю, щось йому скажи.
А Орися і далі плакала – тепер від радості. Ну вже ті жінки!
Взяв Терешко сокирчину та й пішов до старезного дуба. Вибрав гілку, міцну та не
тоненьку, та й давай рубати. Правду баба сказала: сокирка таки вже досить затупилася.
Певно, після Терешка ніхто її не гострив. Та таки впорався з тією гілкою. Обірвав листя,
обтесав – і вийшла пречудова палиця з загостреним кінцем. Всі спостерігали за Терешком,
дивувалися: що це він робить? Одна Маруся не дивувалася, бо вона знала, що буде далі. А
далі Терешко почав креслити кругом хижі кола.
– Чи ти, Терешку, за свою мандрівку бува не став чаклуном? – засміялася стара.
– Либонь, що й став, – заклопотано мовив Терешко, бо саме пильнував, щоб кола гарні
були. А далі й сказав:
– А тепер, бабусю, обійдіть по тих колах сім разів свою хижу: та все проти сонця, та все
проти сонця.
Як стала стара по тих колах ходити, то почала з її лиця та постави старість і потворність
спадати. І вже, коли останнє коло добігала, то була це ставна вродлива дівчина, у плахті та
вишиванці, голова стрічками прибрана.
– Ой, – скрикнули всі разом, вітаючи її. А вона лише бачила на собі плахту та вишиванку
замість свого лахміття.
– Чи ж є у вас хоч якесь люстерко? – спитав схвильований Терешко.
– Та навіщо воно мені? На свою вроду видивлятися?
І засміялася. Голос дзвінкий, сміх дівочий. Аж сама довкола озирнулася – голосу свого
не впізнала.
– А на таку вроду і подивитися – так не сором, – сказав Терешко. – Ходімо до струмка.
– Ні, – сказала Орися, – ось тут криничка є, там вода чиста і прозора.
Як глянула у воду, як побачила своє відбиття, то й заплакала.
– Тепер можна і вмерти.
– Та навіщо вмирати? Тепер жити треба. Як же звати вас… тебе, красуне?
– Ганною колись батьки називали. Але це було так давно…
– Ходімо, Ганнусю, до хати, борщем почастуєш, коли наварила. Та й коней напоїти
треба. Ходімо.
І всі пішли у хижку. Підходять – аж хижки нема. Стоїть хата рублена, нова та гарна.
– От тобі й маєш, – засміявся Терешко, – хижки немає. Та чи борщ хоч залишився?
– Як нема, то не велика біда: ми свіжого зваримо. Пам’ятаю, в цей день у нас дома і борщ
був, і вареники, і гуска печена. Ми тоді гостей чекали.
Зітхнула.
– Чи не нас?
– Ой, либонь, що й вас. Я ж вас сім віків чекала, – та й знов у сльози.
Увійшли в хату – все, як колись було, при її дівуванні. Тільки Орисині речі на місці
лежать. Усе, як тоді: і борщ, і вареники, і гуска печена, і навіть наливка. Чудно було.
– Ну, – сказав Терешко, – скуштуємо, який колись борщ варили. Чи такий, як тепер? А
вареники, здається, такі ж… От і не подумав би, що ці страви такі давні.
Усі сіли до столу і їли, і пили, забувши, що все це готувалося так давно.
А потім Терешко їм пригоди свої розповідав, пісень своїх пречудових співав, а по всьому
і сказав:
– А тепер, дівчата, слухайте, що буду казати. Долі у вас обох незвичайні. Розкажи комусь
– не повірить. А якщо не повірить, то нащо й розказувати? Чи не так? Отже, ваше минуле –
таємниця. Та й хто у таких красунь про їхнє минуле питатиме? А надумав я вас обох за своїх
братів заміж видати.
– Оце за тих двох телепнів?
– Ну-ну, панно Ганно, не вередуй. Хлопці вони гарні, на силі дужі, а тепер ще й багаті. А
що не дуже розумні… а жінка тоді для чого?
Усі засміялися.
– Спочинемо, а завтра і поїдемо. За матір’ю та за батьком серце зболілося. Та й за ними,
за братами… хоч які вони б не були, однак серце болить. Брати ж мені…
Другого ж таки дня поїхали в Терешкове село. Кіньми їхати – не пішки йти – швиденько
й добралися. Все село дивилося та дивувалося: що це за такі поважні гості до них їдуть.
Батьки почули – аж на дорогу зустрічати вийшли. А брати, коли дізналися, то полякалися та й
поховалися. А Терешко на подвір’я в’їжджає, батька-матір вітає, рідним порогам кланяється:
– Дякую вам, рідні пороги, що повернувся я з дороги. А де ж то мої брати? Щось я їх не
бачу. Гей, виходьте, хлопці! Гляньте-но, яких я вам наречених привіз.
Брати боязко так повиходили та й у ноги Терешкові так і попадали.
– Не губи, брате!
– Прости нам, Терешку!
– Вік тобі служитимемо.
– І золото віддамо.
– Відшмагати б вас, хлопці. Знаєте, отак, як іноді шмагають декотрі батьки дітей
неслухняних, та не хочеться при дівчатах соромити.
– А що це за дівчата, Терешку, такі гарні? Особливо он та… – спитав старший брат і з
Ганни очей не зводить.
– А як на мене, то он та, – тихенько зашепотів середульший, дивлячись на Марусю.
– Пробуйте, – тихо сказав Терешко. – Може, й підуть за вас, дурнів, заміж. Бо красою і
силою ви таки вдалися.
– Я згідна, – сказала Ганна, – якщо будеш мене у всьому слухатися.
– Я вийду за тебе, – сказала і Маруся, – якщо хоч крихітку будеш схожий на свого
Терешка.
Весілля гуляли в один день. Усе село було на тому весіллі.
Дивувалися люди:
– І що то за розумний той Терешко!
– І як це у нього все так до ладу виходить!
– І як це йому вдалося своїх непутящих братів у люди вивести?
– І хто це сказав, що Терешко буцімто негарний та на силі не дужий? Он який красень!
Чи й не кращий за своїх братів.
– А таки кращий.
– А молоді ж які!
– Молоді й справді гарні.
– Ох, і весілля! Зроду на такому бувати не доводилося.
Після весілля всі зажили в щасті і в згоді. У свята разом у котрого-небудь із братів
збиралися. Жили дружно, по-родинному, тому й радість жила у кожній хаті.
Казка була довга,
так зате добра.
Хто її дочитав,
той мудрішим став.
А хто не дочитав і кинув,
той неодмінно порозумнішає
і дочитає.