– Сиди, я відчиню, – сказала я і пішла до дверей. Прибулець не відривав палець від
кнопки дзвінка і дзвінок наполохано теленькав. Я відчинила. На порозі стояв маленький
чоловічок у чудернацькому одязі: допотопний бриль, костюм мушкетера і …східного покрою
туфлі, що стирчали носами в різні боки. Можна було подумати, що він прийшов прямісінько
з театру, з якогось дивовижного спектаклю, а ще певніше – з цирку.
– Ви хто? – запитала я трохи розгублено.
– Неввічливо тримати гостя на порозі. Спершу запросіть до хати, а тоді вже питайте.
– Я звикла навпаки: спершу питаю, що за людина, а тоді вже запрошую до хати.
Однак я трохи знітилася, почервоніла і таки пропустила гостя у свою квартиру, думаючи
про те, що це геть-таки нікудишній приклад для Улянки, котру я вчу ніколи не відчиняти
двері стороннім людям.
Чоловічок сів на найнижчий стільчик, що був у мене, який однак виявився для нього
занадто високим, і почав розповідати.
– Я з казки. Чарівник. Ну… один з чарівників.
Ми з Улянкою перезирнулися, не знаючи, що нам і думати. Я й сама складала казки, але,
щоб отак запросто зустрітися з чарівником, – це і для мене було надто неймовірно.
– Ви мені, звісно, не вірите. І правильно. І я б на вашому місці не вірив. Але я все-таки
чарівник.
Він трохи помовчав, а потім звернувся до мене:
– Це ви пишете казки?
– Так. Пишу. Іноді.
– Тому мене до вас і прислали.
– Хто прислав?
– Мешканці казкового світу.
– А там… у вас… хіба знають мої казки?
– Авжеж, що знають. Я ж сказав вам, що я з казкового світу. А в тому світі живуть герої і
ваших казок.
– Справді? Це для мене несподіванка.
– Надіюсь, приємна. Так-от… Нам потрібна ваша допомога. Принаймні, порада. Справа в
тому, що… скажіть, ви читали казку про Квітку-Семицвітку?
– Звичайно. У нас її всі діти читають. А що?
Улянка мовчки підійшла до гостя і показала йому свій альбом, де була намальована
Квітка-Семицвітка з усіма своїми чарівними пелюстками. Чоловічок уважно роздивився
малюнок, а потім сказав:
– Так, це вона, це ти малювала?
– Я.
– Сама чи хтось допомагав?
– Сама.
– Добре. Дуже добре. Так-от… Ця квітка незабаром пропаде, зникне, загине.
– Як? Чому? – ми з Улянкою в один голос.
– Зникне – і все. Одне те, що її рвуть всі, кому не ліньки. А друге… Ви не повірите.
Екологія.
– Екологія? В казковому світі?
– А ви ж як думали! Понасівали в казках усякого: тринь-трава, чортополох. А та нахабна
Баба Яга як пролетить, то своїм помелом таку куряву зніме, що всі принцеси в своїх палацах
пчихають. Просто спасу від неї немає. Та ще відьма одна всі дощі поховала. Силу свою і
владу показати хоче. Словом, біда. Без вас нам не обійтись. Нам би дівчинку, працьовиту,
таку, як оця. – І чарівник показав на Улянку. – А головне, щоб вона у казку вірила.
– А у вас там хіба нема працьовитих дівчат? Взяти хоча б Попелюшку.
– Та… Попелюшка, звісно, дівчина добра. Та з того часу, як вона вийшла заміж за
принца, у казкові справи не втручається. Там інколи пташок погодує, квітки у своєму
квітнику прополе. А до Семицвітки їй і діла нема. І так усі.
Тут Улянка свій голос подала:
– Але ж у вас там стільки чарівників. Невже ви ніяк не можете зарадити?
– Ні, не можемо. Наші чарівники через ту відьму майже всю свою силу втратили. Але тут
потрібна людська рука і чиста душа з неказкового світу.
– То я… – дівчинка підвелася.
– Ні-ні, ні в якому разі! – заперечила я. – Мама тебе нізащо не відпустить. Вона і так
сердиться на мене, що я баламучу тобі голову своїми казками. Ні-ні!
– Але ж дівчинка хоче. Це дуже важливо, – втрутився чарівник.
– Скажіть, а у вас діти є? – різкувато запитала я.
– Нема… Ми, чарівники…
– То ви й не знаєте, що таке дитина, і як ми переживаємо за своїх дітей. Ну, от що.
Ходімо до Улянчиної мами. Якщо відпустить… Тоді…
– А може, не треба? – Чарівник благально звів очі. – Може, без дозволу? Це ж не
надовго. У нас може пройти рік, а у вас – усього один день.
– Так он ви який! Ви вчите дітей не слухатися своїх батьків? Але ж казка має вчити
добру. То ви, певно, не чарівник, а якийсь пройдисвіт. Ні, не пущу я з вами Улянку. Ідіть собі
геть з вашими вигадками. А може, ви злий чарівник. Звідки мені знати?
– Та не злий я. Я хотів, щоб було швидше. Доки ми тут ходитимемо, щоб Семицвітка не
пропала. Я вже сказав, що тут на Землі мине день, а у нас там – рік! То ходімо вже до
Улянчиної мами, якщо це так потрібно.
І ми пішли. Як я вже сказала, Улянка була моєю сусідкою, так що далеко йти не
довелося. Улянчина мама поралася на кухні, коли ми стали перед її очима.
– Мамо, це – чарівник. Там у них… Ну, у казковому світі, гине Семицвітка. Їм треба
допомогти.
– Що? Знову чарівники? Що ти собі думаєш? Ти вже велика дівчинка, а все ще віриш у
всякі дурниці. Ну як можна вірити, що казки – це правда? Казка – вона казка. Її люди
видумали. Як можна в неї вірити? А все це ви її баламутите своїми казками! – докір в мій бік.
– А ви, добродію, хто?
– Ви, пані, не сердьтеся, але я й справді чарівник, й у нас справді пропадає Квітка-
Семицвітка. Я прийшов попросити вас, аби ви відпустили свою Улянку, щоб…
– Що? Улянку? Та я вас зараз… Та я до вас зараз міліцію викличу!
Я боялася й глянути на ту розгнівану жінку. Бувалий в бувальцях чарівник і той
розгубився. Не розгубилася тільки Улянка.
– Мамо, але ж гине Семицвітка. Якщо вона загине, то її вже потім ніколи не буде. Вона
зникне назавжди. Відродити її не вдасться. Семицвітка росте тільки в них. Ну, мамочко!
Це був правильний крок. Улянчина мати, як ніхто, любила всякі рослини і тварини.
Улянчині слова на неї вплинули. А подальших її дій ніхто не міг передбачити, навіть
Улянка.
– Добре, – сказала Улянчина мати спокійно, нібито й не вона хотіла щойно на нас
викликати міліцію.
– Добре. Ви тут, – це до мене, – пригляньте за котом і курми. Та ще борщ доваріть, бо
шкода. А ми з Улянкою підемо.
– І ви? – ми з чарівником в один голос.
– Не пущу ж я справді Улянку з отим… клоуном.
– Я б образився, – сказав чарівник, – але ж клоун – це зовсім не образа. Це прекрасно!
Тим паче, що пані виявилася такою доброю. Я просто щасливий.
Збирання було дуже ретельне. Тут Улянчина мама проявила всю свою практичність,
досвідченість і кмітливість. Улянка їй у всьому допомагала.
– Так… візьмемо кілька пляшок води, якщо там у них проблема з дощами. Це не багато,
але для початку вистачить. А там щось придумаємо. Неодмінно придумаємо. Пляшки
пластикові, так що проблем з ними не буде – не розіб’ються. Але я не розумію, – раптом
звела очі на чарівника. – А що ви, чарівники, там робите, коли нічого не можете зарадити? Ви
там геть чисто розледачіли.
Чарівник трохи знітився.
– Розумієте, пані… Чарівники потрохи втрачають свою силу. Одне те, що в казковому
світі владу потрохи перебирає страшна відьма Химера. А друге те, що в чарівників зараз
ніхто не вірить. Ну, коли дорослі не вірять, то це зрозуміло. Але й діти перестають у нас
вірити. Вони стали… Ну… як це сказати по-вашому? Комп’ютеризовані, практичні. Вони мало
читають казок і ще менше в них вірять.
– Діти – як діти, – сердито сказала Улянчина мама. – Нема чого на них нарікати. Ви теж
добрі! Як я маю в вас повірити, коли ви свою Семицвітку врятувати не можете? Бери, доню,
міндобрива, лопату і сапу, бо в тому балагані, певно, і того нема. Відьма! Подумаєш, відьма!
Всі гуртом не можуть впоратися з якоюсь нікчемною відьмою!
– Я згідний терпіти навіть образи, аби ви тільки швидше збиралися.
– І це чарівник? Згідний терпіти образи! Ой, горе мені з такими чарівниками. Ну,
начаклуйте хоч що-небудь, щоб ми переконалися, що ви і справді чарівник, а не пройдисвіт
якийсь.
– Ну, що ж вам начаклувати? Бурю хочете?
– Ну навіщо нам буря? Жнива, люди в полі працюють.
– А затемнення сонця?
– Та ви що! Ні в якому разі!
– Морозиво! – підстрибнула Улянка. – З чорносливом!
– Нема питань.
Чарівник покрутив пальцями, подмухав у свої долоні, щось прошепотів – і на столі
з’явилася таця з морозивом! Морозива було кілька сортів. Було тут і з чорносливом.
– Пригощайтеся, – галантно поклонився чарівник.
– Ой, – тільки й сказала Улянка.
Я мовчки підійшла, взяла собі “Пломбір”, подякувала чарівникові та й стала смакувати.
У мене не було ніяких сумнівів. Я сама писала казки і вірила в чарівників. Зате Улянчина
мама… Вона підійшла до стола, довго вивчала обгортку на морозиві, а потім спитала:
– І що? Його і справді можна їсти? І від нього нічого нам не буде?
– Анічогісінько! Окрім прохолоди і приємного смаку. Їжте на здоров’я!
Улянчина мама також приєдналася до нас, і було видно, що морозиво їй до смаку.
Раптом вона перестала їсти і її обличчя набрало виразу стурбованості.
– Чекайте. Але ж за це хтось мусить платити. Безкоштовно нічого не буває. Виробник…
– Ну, це, пробачте, зовсім не цікаво. Це ж казка! Розумієте? Казка! А в казці все не так,
як у житті. Розумієте?
– Ні. Не розумію. Але давайте швидше вже йти, бо час не жде. Ми вже готові. Хіба ще…
ось харчів трохи з собою прихоплю. Так… Хліб, сало, вареники… Бо казка казкою, а хто має в
торбі, той сяде на горбі. Ну, тепер пішли.
– Візьміться за руки і закрийте очі. Ени – бени – раба! Інтер… Квінтер… Жаба!
І всі троє зникли з моїх очей. Для мене це була не дивина. Це була звичайна собі казка. Я
з ними не просилася, треба було доварити борщ, приглянути за котом і курми. Та й, зрештою,
я й сама могла потрапити в казковий світ, якщо у мене з’явиться таке бажання. Можливо, я
так і зроблю, ось тільки… На плиті докипав борщ. Треба було його заправити. І це вже була
цілком житейська справа, і тут потрібен був хист кулінарки.
А що ж там наші подорожні? Тут усе було зовсім просто, як у казці. Як тільки вони
закрили очі, то відразу опинилися в казковому світі, в темному лісі, на галявині, де росла, а
правильніше б сказати, вмирала Квітка-Семицвітка. І Улянка, і її мама так і кинулись до неї.
– Бідолашна! Вона зовсім гине, – жахнулася Улянка.
– Я ж вам казав, – озвався чарівник.
– Давай скоріше води. Ми її піділлємо. Бачиш, зовсім земля суха. Чарівники! Та я б тих
чарівників!..
– Тихо, мамо, не сердись. Ти ж не вдома.
Мама ще хотіла сказати щось дошкульне про чарівників, як почувся свист, наче від
величезних орлиних крил. Просто на них мчала величезна хмара куряви.
– Баба Яга летить, – пояснив чарівник.
І на галявину опустилася звичайнісінька Баба Яга.
– Фу! Фу! Людським духом пахне. Ви чого сюди прийшли? Га? Що ви тут забули?
Улянчина мама спокійно роздивлялася те казкове диво – Бабу Ягу.
– Ну… чого на мене видивилася? Баби Яги не бачила чи що?
– Чого ти так багато галасуєш? – спитала Улянчина мама. – І пилюку таку підняла, що
дихати нічим.
Баба Яга голосно чхнула.
– Мені й самій та пилюка жити не дає. Налітаєшся цілий день, а потім усю ніч пчихаєш.
Та хіба ж я винна, що відьма Химера, котра колись Химкою називалася, всі дощі поховала?
Зовсім розперезалася баба! Ніякої управи на неї нема. Подумаєш, Чахликова сестра! Велике
цабе!
– А вона що, і справді сестра Чахлика Невмирущого? – здивувалася Улянчина мама,
котра взагалі не вірила ні в Бабу Ягу, ні в якогось там Чахлика, а тим паче в його сестру.
– Ріднісінька сестра! Можете мені повірити. Я все знаю достеменно.
– Послухай, Бабо Яго, – сказала Улянчина мама, – ти тут трохи відпочинь, а ми
попрацюємо. А потім пополуднуємо і поговоримо. Добре? А то нам, розумієш, ніколи.
І Улянчина мама разом зі своєю донечкою стали копати досить велику грядку, потім –
другу, а далі – третю. Земля тут була тверда, вона ще ніколи не знала лопати, та дівчинка з
мамою розбивали груддя, розпушували землю.
– Казна-що, – не витримала Улянчина мама, – не земля, а гаряча пилюка! Як в неї квітку
пересаджувати? Давай, дочко, добриво. Так… А тепер зволожуй землю водою. Та не дуже,
воду економити треба, щоб було чим Семицвітку потім підлити. Так… Тепер давай
потихеньку викопувати квітку і розсаджувати. Ось так, моя хороша. Тепер ми тебе піділлємо.
Бачиш, тобі й легше. Ну, от і все. Тепер і відпочити можна.
І Улянчина мати витерла піт з чола. Улянка ж невідривно дивилася на Семицвітку, що
оживала і розправляла свої пелюстки. Баба Яга дивилася на все це, і їй ніяк не вдавалося
скорчити сердиту чи страшну гримасу. Потім вона запитала:
– А чому ви мене не боїтеся? Ну ти, – кивнула на Улянчину маму, – це зрозуміло. Але й
мала не боїться.
– А чого тебе боятися? Жінка – як жінка. Знаєш, голубонько, я також у своєму світі іноді
буваю Бабою Ягою. Ще й якою! От спитай хоча б у того клоуна.
– Це він клоун? Ха-ха-ха!