“Піду до свого дому, де я колись жив. Адже там, напевно, ожили мої батьки… Піду і
подивлюся на них. Порадію, а тоді… ні, я не зможу, не зважуся. Обірвати життя своїх
батьків? І тих господарів годинника? Й інших?.. Стати знову старим і немічним, коли я зараз
молодий та дужий? Кому буде зле, якщо життя прожити ще раз? Ще один тільки раз…”
І Дивосвіт подався у своє село. Він уже навіть не здивувався, коли побачив свою стару
хату, котру добре пам’ятав ще з дитинства. На подвір’ї порався батько, несла воду від
криниці мати. Припав до неї і відірватися не міг.
– Мамо!
І більше нічого сказати не міг. Сльози підступили до горла.
– І де ти ходиш, волокито? – без злості, але з докором сказала мати. – Вдома стільки
роботи, а ти все десь бродиш.
“Ні, я не зможу обірвати це диво. Не зможу. Нехай ще раз проживуть своє життя мої
батьки”.
Але у пам’яті зринала Улянка і докірливо дивилася на нього сумними очима.
“Ти ще житимеш, Улянко. Ти ще народишся і житимеш. Тільки треба трохи почекати,
доки виростуть і поберуться твої батьки”.
Але Улянка не йшла з пам’яті. Вона мовчала, тільки з докором дивилася та й дивилася на
Дивосвіта. І цей погляд не давав йому спокійно жити.
І вирішив Дивосвіт податися до одного мудреця, про котрого чув ще колись…
“Адже він, напевно, також живе. Ожив …” – подумав Дивосвіт і подався шукати того
розумного чоловіка. Що він йому скаже? Бо сам він у тому розібратися не міг.
Довго ходив, довго розпитував у людей про того старця, а таки знайшов і з трепетом став
перед його мудрі очі.
– Ага. Таки прийшов! – наче аж зрадів дідуган. – А я вже думав, що ти не прийдеш.
– То ви знаєте?
– Авжеж, що знаю. Не хто ж інший підняв і мої кості з могили.
– То я вчинив зле?
– Ну, як тобі сказати… Для мене – то добре. Хто ж відмовиться ще трохи пожити? Але
для декого, як, приміром, для Улянки…
– А ви й про Улянку знаєте?
– А що ж тут знати? Улянка чи Тетянка – однаково. Вона жила, а тепер…
– Але ж час мине – і всі вони знову житимуть. Треба тільки трохи почекати.
– Ні, хлопче. Все має йти за законом життя. Не можна його міняти на свій розсуд. Не
можна переводити стрілки годинника, як кому заманеться. Іди і зроби все, як було. Але не
перестарайся, щоб чиєсь життя не обірвалося хоч на день раніше. Іди і постав усе на своє
місце.
– І вас тоді не буде?
– Не буде. Нічого не поробиш. Такий закон життя, не нами придуманий. Що вдієш?..
Попрощався Дивосвіт зі своїми батьками, ледве стримуючи сльози. Він знав те, чого не
знали вони. Довго бродив по селу, насолоджуючись своєю молодістю і силою. А потім пішов
у свою комірчину. Добре, що вона, видно, і колись була, тільки нова та ошатніша.
Уночі, коли всі поснули, став Дивосвіт переводити стрілки годинника вперед та вперед. І
все дивився на себе в дзеркало, боячись забігти наперед, бо так міг ненароком і своє життя
обірвати раніше часу. Бо хто це знає, скільки там у нього попереду залишилося…
От уже голову йому вкрила сивина. Ось уже постарів, помарнів.
– Стоп, – сказав сам собі, – того дня я саме розірвав ненароком свою чумарку, так і не
встиг її зашити. Ось вона, та дірка. Значить, я повернувся у той самий день.
Потім Дивосвіт з жалем розібрав того незвичайного годинника на дрібні частинки і
розкидав їх у різні місця, аби комусь колись не прийшло до голови повертати життя назад.
Нехай тече своїм плином.
А вранці хтось постукав у двері його комірчини. Це була… Улянка.
– Дідусю, – по-змовницьки притишено спитала дівчинка, – ну, як там той годинник?
І дві її кіски здивовано застрибали на голівці.
– Який годинник? – вдав, що не розуміє, Дивосвіт.
– Ну, той, старовинний.
– А-а, той… знаєш, нічого у мене не вийшло. Там такий уже мотлох.
– Шкода, – розчаровано зітхнула дівчинка. Це було б так цікаво.
Прокидалося село. Життя йшло своїм чередом, як і мало йти.

Приручений лев
Якось я сиділа і плакала від гіркої образи. До мене підійшов кіт і сказав…
так, так, я не помилилася, зовсім по-людськи сказав:
– Не плач. А хочеш, я тобі впіймаю мишу?
Я здивовано глянула на кота і перестала плакати.
– Ні, дякую, не треба мишу, – сказала я і пересмикнула плечима, бо страшенно боялася
мишей.
– Ну, хочеш, я дістану тобі крота? – не вгамовувався кіт.
– І крота не треба. Дякую тобі, котику. Ти – справжній друг.
І я погладила його м’яке хутірце. Кіт замуркотів, уклався біля мене і закрив очі. І, вже
зовсім засинаючи, він промуркотів:
– Не розумію, чому ти не хочеш мишу або крота…
Він уже майже спав, коли мені до голови прийшла думка… і я стала його будити.
– Котику, котику!
– Ну чого тобі? Чи, може, все-таки збігати за мишкою?
– Ні, Мурчику, не треба. Краще знаєш, що… тільки не спи. Чуєш? Якщо вже ти вмієш по-
нашому говорити…
– А що тут дивного? – перебив мене кіт, – усі коти вміють говорити, просто вони не
хочуть того показувати. Ти собі уявляєш, що було б, якби всі коти раптом заговорили? Та їх
би просто замучили всякими науковими дослідами.
– Добре, котику, добре. Краще скажи, ти хочеш мене розважити? Мені і справді дуже
кепсько.
– Я ж тобі пропонував…
– Та ні, ні, – перебила я. – Ти краще… розкажи мені казку. Ти ж, напевно, їх багато
знаєш.
– Ну, звичайно. Ми, коти, – найкращі в світі казкарі.
– І хвальки.
– І хваль… е, ти чого?
– Та я нічого. То ти розкажеш мені казку?
– Тобі про кого? Про котів чи про людей?
– Та можна і про котів, і про людей. Яку хочеш.
Кіт трохи подумав і почав:
– Це було дуже давно, коли ще не було ні радіо, ні кіно, коли ще люди ходили пішки і
були розумнішими коти. Отоді на землі жив здоровенний кіт, якого і світ не бачив. І того кота
Левом називали.
– Так це ж не кіт, – заперечила я, – це лев. Він в Африці живе. Це цар усіх звірів.
– Не перебивай. Така мудра! А чи ти знаєш, що лев – це справжнісінький кіт, тільки дуже
великий. Ми з ним родичі.
– Ну, добре вже, добре, розказуй.
– Так оце той лев жив у наших лісах. Та то не біда, нехай би собі жив, усім місця
вистачить. Але той лев був дуже кровожерний. Від його реву тремтіли всі лісові мешканці, а
також люди, що жили в селі поблизу. Кожного дня той лев кого-небудь з’їдав. Лісові звірі
кидали обжиті місця і перебиралися в сусідні ліси. Тоді лев почав слати посланців у село і
вимагати для себе то ягня, а то теля. Справжнісіньке лихо було з тим левом. І хоч би тобі
один мисливець знайшовся, щоб з ним упорався або, принаймні, щоб трохи його налякав.
Бачачи з боку людей таке боягузство, лев зовсім знахабнів. Він став підходити зовсім близько
до села, і пастухи вже боялися худобу на пашу виганяти, а батьки наказували своїм дітям,
щоб вдома сиділи і нікуди не потикалися. Отаке лихо було з тим левом.
А якось прийшов від лева посланець: цар звірів вимагав, щоб йому прислали людського
хлопчика для прислуги. Смуток і плач стояв на селі. Ніхто не погоджувався свою дитину на
вірну смерть посилати. Та воно й зрозуміло. Але когось же послати треба, бо лев – звір
небезпечний, і не хотілося його вкрай розсерджувати. Сільське начальство довго думало-
гадало, а потім вирішило: нехай всі родини, в яких є хлопчики, жеребок тягнуть. Кому
випаде, той і пошле сина до лева у прислугу. Ніхто не хотів іти той жеребок тягнути.
Довелося силою людей зганяти. А коли всі розібрали ті жеребки, то заплакала-заголосила
бідна вдова, що жила на краю села: саме їй випало свого єдиного сина до лева посилати.
– Ой, синочку мій, мій Василечку, чи ж на те я тебе ростила і плекала, щоб віддати
ненаситному звірові?
Та, плач чи не плач, а робити нічого: треба сина в дорогу збирати. Та й як його збирати?
Що з собою давати? Хто ж те знає, скільки хлопчик проживе, у лева служачи? Зібрала мати
те, що мала, і те що сусіди принесли, жаліючи бідну жінку та її сина і нишком радіючи, що їх
обминула біда. Василько вже так переживає, так йому страшно, та виду не показує, щоб
матір ще дужче не смутити. Аж тут котик до нього підходить, Мурчик, невеличкий,
попелястенький, Васильків улюбленчик. Узяв його хлопчик на руки та й аж заплакав із
жалощів.
– Прощай, мій котику. Будеш тепер без мене.
А котик і каже:
– Візьми мене з собою до того страшного лева. Може, я тобі в пригоді стану.
– Ні, мій хороший, ти й не уявляєш собі, як це страшно. І я б не йшов, та мушу. Лев тебе
з’їсти може.
– Не з’їсть. От побачиш, що не з’їсть. А коли мене не візьмеш, я сам за тобою до лісу
піду.
– І не думай. Там у лісі взимку холодно. Якщо лев тебе не з’їсть, то й так пропадеш від
холоду та від голоду.
Котик нічого на те не сказав, зістрибнув з колін та й пішов собі геть.
Зібрався Василко в дорогу та й каже матері:
– Не сумуйте, мамо, та не плачте. Ще хто його знає – може, все й на добре вийде. Та ще
от що: зачиніть-но кота, щоб за мною в ліс не ув’язався.
Та де вже там матері про кота думати, коли рідний син на погибель йде.
Пішов Василько, а за ним і кіт. Спершу ховаючись, а потім, коли відійшли вже від села,
підійшов до Василька, потерся об йому ноги і пішов з ним поряд.
– Ах, ти, неслуху, – спробував розсердитися Василько на Мурчика, а самому добре було,
що хоч якась жива душа біля нього. Нехай і котик, та все ж не сам. Але, щоб ще раз
припам’ятати Мурчика, все ж додав:
– Сидів би ти собі в теплій хаті, грівся під грубкою та чекав би, доки мама тобі молока
наллє.
Та й зітхнув.