Казка за казкою

– Давай, брате, до Івана в гості поїдемо. Скажемо, що він не всю нашу долю з
батьківського спадку нам віддав.
– То давай. Може, трохи розживемося.
– Але ж на чому ж ми поїдемо? Коней у нас нема. Дурні, Іванові віддали. Хіба що пішки
доведеться йти.
– Е, ні, пішки далеко. А давай от що зробимо: підемо до пана та й і його з собою
візьмемо. Він ласий до чужого – то й погодиться.
– То давай. Добра рада. Тільки ж тоді доведеться і з паном ділитися. А шкода.
– Тут нічого не вдієш. Або пішки йти, або з паном ділитися. Іншої ради нема. Та дамо
вже йому щось відчіпне. Кажуть, наш брат такий багатий, що для всіх вистачить.
Як вирішили, так і зробили. Їхали, питали, та таки добилися до Іванового двору. Стали та
й дивляться – очам повірити не можуть.
– І як той гаспидський Іван так розбагатів? – дивується пан.
– Видно-таки, добрий спадок йому батьки залишили.
– Нехай віддає нашу долю – і квит.
От заходять вони до хати. Господиня розгубилася, а Іван навіть зрадів. Якщо правду
казати, він не тримав на братів зла. Сам збирався до них поїхати та подивитися, як вони
живуть. Скучив за ними – брати ж все-таки. Прийняв їх так гостинно, аж їм трохи ніяково
зробилося. Але треба було справу до кінця доводити. От, пообідавши смачно та відпочивши з
дороги, брати й кажуть:
– Ми, Іване, от чого до тебе приїхали. Кепсько ти з нами вчинив. Не весь батьківський
спадок з нами поділив. Ми приїхали, щоб ти віддав нам нашу долю.
А пан і собі:
– Так, Іване, так. Брати твої бідують, а ти он як розбагатів. Це не по совісті.
Розсердився Іван. Так образливо йому стало. І сказав він до своїх братів:
– Хто ж вам винен, що ви такі нероби? Та я все ж хотів вам допомогти, а тепер…
І Іван вийшов з хати, одягнув свій перстень, а коли з’явилися перед ним хлопці-молодці,
сказав:
– Там у мене в хаті гості сидять непрохані. То чи не могли б, не відкладаючи на завтра,
гарненько так їх кийками почастувати? Та не дуже. Не для того, щоб набити, а для того, щоб
провчити.
Увірвалися хлопці в хату та ну частувати невдячних гостей киями. Ті з переляку та
несподіванки аж у двері не потрапляли. Вибігли вони з хати – та на віз, та навтіки! Ледве
пана не залишили, бо він не був такий спритний.
Покликав Іван молодців та й каже:
– Дякую вам, панове-молодці, що допомагали мені у моїй великій скруті. А тепер я хочу
віддати вам цей перстень, щоб ніхто більше не наважився вас турбувати. А я вже тепер зі
своєї праці житиму. Я до праці змалку звик. Та й про дітей своїх мушу подумати, аби вони
неробами не росли. Нехай не звикають до дармового. А ви, як надумаєте, заходьте до нас у
гості.
Подякували хлопці, подивувалися з такої оказії та й пішли у свою казку. А Іван з жінкою
та дітьми і досі собі живуть. Кажуть, либонь, у нього вже й онуки є. І казки вони люблять.
Так він їм і розказує, а вони слухають, як ото ви іноді.

МЛИН

Терешко та його брати
Жили собі чоловік та жінка, та було в них троє синів. Старший –
ставний та гарний, як сонечко ясне, середній – ставний та білолиций,
як ясний місяць. А що вже сильні та вправні, то інших таких і не знайти. А
от з меншим, з Терешком, батькам не поталанило: хирлявий якийсь уродився, на силі не
дужий та й вродою Бог його обділив. Та зате розумом не скривдив. Та ще вдачу хлопець мав
добру та голос гарний. Не просто собі гарний, а такий, що, коли заспіває, то й вітер віяти
перестає – заслухаєшся.
Радіють батьки за старших синів та за меншого журяться – звісно, батьки.
От виросли хлопці. Настала пора їм пару собі шукати. І сподобалася обом одна дівчина
на ймення Орися – гарна та багата. А що вже добра та розумна – то й комашини не
скривдить, і слово знає, кому яке сказати.
От надумали старші брати Орисю сватати.
– От підемо до неї, силу і вправність покажемо, а вже вона, кого з нас вибере, то так і
буде – той за чоловіка їй стане.
Звісно, кожен з них надіявся, що дівчина його собі в пару обере. А про меншого брата і
не згадали. А що про нього згадувати, хирлявого та на силі не дужого, що на горе собі і
вродою не вийшов.
Прийшли до дівчини, викликали її з хати, а за нею і батьки її повиходили. Стали перед
ними хлопці силою та вправністю своєю хизуватися. Подивилася Орися, подивилася – та й
пішла собі до хати, ні слова братам не сказавши.
А меншому дівчина також до душі прийшлася, та де вже йому з братами мірятися!
Коли настала ніч, літня та тиха, вийшов Терешко, став собі над річкою та як заспіває:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
хоч на хвилиночку в гай.
Почула той спів Орися – і не спиться їй, і не лежиться, а серце так і зайшлося, так і
забилося, – на пісню озивається.
Встала вона, тихенько одягнулася та й вийшла з хати. Пішла дівчина на той голос, на ту
парубочу тугу та й прийшла над річку, де Терешко співав. Стала вона обіч нього та й питає:
– А скажи мені, парубче, чому твоя пісня така гарна і така смутна?
– Тому вона гарна, що люблю я одну дівчину понад життя своє, а тому смутна, що ніколи
не буде вона моєю.
Запали дівчині в душу парубочі слова, і сказала вона тихенько так, що почув її Терешко
та хіба ще хвиля шепітлива:
– Якби я була тією дівчиною, то я б до віку з тобою не розлучилася.
Обняв тоді її хлопець, і простояли вони вдвох до самого ранку, а на ранок пішли просити
в батьків благословення на шлюб. Справили весілля та й зажили собі в мирі і в злагоді.
Позаздрили старші брати Терешкові, і та заздрість їх сну лишила і спокій забрала.
– Давай, – каже старший брат, – ми того Терешка зі світу зведемо. Тоді Орися когось з
нас собі за чоловіка вибере.
– То давай, – погодився середульший.
І почали вони лагодитися в дорогу. Зладналися – та й до Терешка: так і так, мовляв, ми
йдемо у світ щастя-долі шукати. То чи не пішов би і ти з нами?
Вдарився тут Терешко об поли руками та й каже:
– Що ж мені, братове, з вами іти? Своє щастя, свою долю я вже знайшов – он вона, біля
печі порається. А вам з мене допомоги ніякої, хіба що морока одна, бо, самі знаєте, що на
силі я не дужий. То мандруйте вже самі.
Стали тут брати Терешкові докоряти, що не хоче він братам прислужитися: мовляв, його
розум їм у дорозі знадобиться.
Робити нічого: зібрався і Терешко в дорогу, дарма що Орися відмовляла, аж плакала.
От пішли вони. Ідуть день, ідуть другий, на третій день увійшли у темний ліс. Менший
брат притомився, вже ледве йде.
– Спочиньмо, братове, – просить.
А ті йому:
– То хіба от що: ти сідай спочинь трохи, а ми помаленьку далі підемо. А ти нас
наздоженеш.
– Та де вже мені вас наздогнати! Та й не знайду я вас у темному лісі. Тут мене яка-небудь
звірина і з’їсть.
– Не з’їсть. А щоб ти нас легше знайшов, ми будемо гіллячки на деревах ламати, шлях
тобі показувати.
Та й пішли. Посидів Терешко трошки, відпочив, навіть шматком хліба не підкріпився, бо
брати торбу з харчами з собою забрали, та й пішов братів своїх наздоганяти. А ті спершу для
потіхи гіллячки ламали, а потім і перестали та й пішли собі, сміючись, як то вони розумного
свого брата Терешка так легко надурили.
Ідуть вони, ідуть – а назустріч їм – баба. Та стара, та страшна, вся в прищах та в
бородавках – ну справжнісінька тобі Баба Яга. Ще й в’язанку дров волочить.
– Ото б гарна пара була нашому Терешкові, – засміявся старший брат.
– Правду кажеш, – відповів середульший.
Та й сіли полуднувати. А баба й просить:
– Чи не дали б ви, хлопці, і мені окрайчик хліба або хоч шкориночку. Я, хоч і беззуба, та
вже якось розмочу.
– Шукай дурніших, – відповів старший.
– Нам самим їсти нічого, – додав середульший.
– То, може, хоч води дасте напитися, – просить баба.
– Та нам самим вода знадобиться, дорога далека, – сказав старший брат, а середульший
додав:
– Ото причепилася, гидка та бридка! Іди собі к бісу!
Але баба не йшла, а просила далі:
– То, може, хлопці-молодці, мені хоч дрівець допоможете до моєї хижки донести – тут
недалечко… Стара я вже, а ви он які молоді та дужі.
– Ніколи нам, – сказав старший брат.
– Як стара, то вмирай, нічого по світу вештатися. Набридла. Іди звідси, бо як зараз…
– Он які ви, – сказала спокійнісінько стара.
– Я сім віків звікувала – а такого дурня і такого непоштивого не бачила. То стійте ж ви у
диві, холодні та байдужі, як той камінь.
Та й обернула обох у високі камінні стовпи, що стали обабіч лісової стежки. На одному
стовпі було написано: “Дурень”, а на другому – “Непоштивий”.
А Терешко бродив, бродив лісом, братів шукаючи, та й зовсім заблукав. Аж приблудився
він до двох камінних стовпів з дивними написами.
– І звідки б тут тим стовпам узятися? – здивувався Терешко.
Аж гульк – стара і страшна баба йде, в’язанку дров волочить.
Потворність баби не злякала Терешка, бо й сам красенем не був. А що звик старших
шанувати, то ввічливо так до неї сказав:
– Здорові були, бабусю!
Та й поклонився.
– І ти здоровий будь, – відповіла стара. – А чи не знайдеться в тебе часом шкориночки
хліба? Дуже я вже зголодніла.
Хлопець мацнув у кишені: згадав, що не доїв шматок хліба та й кинув у кишеню. Зовсім
забув про нього, а то б сам давно з’їв.
– От шкориночка якраз і знайдеться, та, що не доїв, – і протягнув старій, – а більше нема.
Та давайте я вам хоч дрова допоможу донести. Куди вам?
Стара посміхнулася:
– Та ти сам зовсім охляв, ледве на ногах стоїш.
– Та я ж таки, бабусю, молодший. Давайте ваші дрова та показуйте дорогу, куди нести.
Прийшли. А хижка у старої така ж, як і її господиня, – геть благенька.
– Е, так не годиться, – сказав Терешко та й взявся до роботи і про втому забув.
Полагодив сяк-так і сказав:
– Поки що стоятиме, а як буду живий, то неодмінно ще колись прийду сюди та й нову
вам збудую. Тільки от чи дорогу знайду. А зараз мушу йти братів своїх шукати.
– Братів, кажеш? Чи це не ті часом два бовдури, що я їх на камінних стовпів обернула?
– Ой, бабусенько, голубонько, – почав благати Терешко. – Пробачте їм, коли що… та й
поверніть ви їм людську подобу.
– Ти от що, хлопче, – сказала стара, – зараз уже сонце на вечір повернуло, та й ти
натомився. Сідай лишень, поїж теплої страви та й спати лягай. А вранці вже ми з тобою
подумаємо, як нам далі бути.
Робити нічого. Сів Терешко та давай їсти смачну бабину страву. Потім випив кухоль
цілющого відвару та й заснув.
Вранці сонце застало Терешка вже на ногах. Наносив води, в печі розпалив. Ще кілька
в’язанок дров з лісу приніс, аби старій на довше стало, та й сів, дожидаючи, поки баба
прокинеться.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 11 =