І ті невпевнено вийшли за дідом Мусієм.
– Як це вас, хлопці, вгараздило на таку службу стати? То ж справжня морока.
– Та це все наш король, – боязко озираючись, мовили хлопці.
– Який король? Де він живе?
– Та живе він у казці, як і ми. Король Гречкосій.
– Чудасія та й годі, – здивувався дід Мусій.
– Уперше чую, щоб гречкосій королем був.
– У казках ще й не таке буває. А загалом, чому б і ні? Він у нас трудяга: і не тільки
гречку сіє, а всяку пашницю вирощує. А по сусідству з нами живе другий король – Тертюх.
– Тертюх? Ну й ім’я! Зовсім не королівське, – підсумував дід Мусій.
– Та це тому, що він цілими днями каменем об камінь тре.
– Навіщо? – здивувався дід.
– А просто так, забавляється. Тре собі та й тре – аж гуркіт довкола. Сам він багатий та
сердитий. А ще над усе в карти любить грати. Він ніколи не програє, бо грає нечесно –
махлячить. Має завжди запасну колоду і з неї бере собі карти, яких йому бракує. І все робить
дуже майстерно: кому хочеш, голову заморочить.
– Мені б не заморочив, – сказав дід Мусій.
– Таке скажете! Наш король теж не дурень, а от…
– Що? Програв? – здивувався дід.
– Ще й як програв! Запросив його якось Тертюх: ходи, мовляв, по-сусідськи посидимо, в
карти пограємо. Наш і пішов. Програв. Хотів відігратися – знову програв. Так захопився, що
мало все королівство не перейшло до Тертюха.
Що тут робити? Вліз у борг наш король. Трохи віддав золотом, а на решту боргу придумав
Тертюх цей чарівний перстень. Хто ним володіє, того волю ми мусимо виконувати. П’ятдесят
років тому, Тертюх подарував його на весіллі одній молодій. Але недовго вона каверзувала:
розумний чоловік її пожбурив той перстень у море, там він і лежав аж досі.
– Ой, хлопці, – признався старий, – то був я.
Хлопці спантеличились.
– Де ж нам тепер того принца взяти, – знову зажурилися вони.
– То пусте, – заспокоїв їх дід, – ви мене мусите з собою взяти у вашу казку.
– Для чого?
– Хочу я аж дві добрі справи зробити: вас від цієї служби звільнити і допомогти рибалці,
якого дурна баба, сівши на королівський трон, з хати вигнала.
– А як це ви хочете зробити? Це вкрай небезпечно.
– Дурниці, – засміявся дід Мусій, – я вже старий. Чого мені боятися? Я з Тертюхом у
карти зіграю.
– Та ви що! – замахали хлопці руками, – він же махляч!
– Та що там! Нема на світі такого махляча, щоб мене перемахлячив.
– Ой, ми, либонь, забарилися: он слуга біжить, видно, за нами.
А слуга біг, махав руками і злякано кричав:
– Ідіть скоріше в замок, а то королева гнівається.
Дід Мусій засміявся:
– Йдемо, йдемо. Та не махай так руками, бо полетиш.
Королева була сердита:
– Чому так довго? Я вже думала, що ви кудись утекли.
– Що ти, твоя величносте! – поспішив дід Мусій випередити хлопців. – Просто хлопці
дуже нетямущі трапилися. Я їм пояснював, пояснював, де той заморський принц живе, а
вони, крім своєї казки, казок більше не знають. Так нічого і не зрозуміли. Доведеться мені з
ними за принцом піти.
– Добре, казкарю, – дозволила королева, – іди. Але не барися, бо я хочу твою казку
дослухати.
– Та тобі вже її сам принц розкаже, – засміявся старий.
Хлопці взяли діда попід руки – і всі зникли. Хоча зникли вони лише з очей королеви, а
насправді перенеслися в казку. Хоча, правду кажучи, дідові Мусію здалося, що і не в казці
вони зовсім – настільки все тут було, як у звичайному світі. Навіть горобці так самісінько
цвірінькали. Лише було чути якийсь гуркіт.
– Що воно таке? – прислухався старий.
– Та це Тертюх. Сьогодні у нього добрий настрій.
– А ви звідкіля знаєте?
– По тому, як він каменем об камінь тре. Сьогодні тихо, ніби знехотя. А часом буває,
ніби грім гуркоче: це вже або злий або радий. Коли на весіллі перстень подарував, то такий
був радий, скелю об скелю почав терти, що аж земле­
трус почався.
– Ну й серйозний він у вас… ну, хлопці, я пішов. А ви мене тут чекайте.
Пішов дід Мусій прямо туди, де скреготало каміння, і незабаром побачив Тертюха. Був
то бородатий дідок в брилику, з міцними жилавими руками, весь обсипаний скалками з
тертого каміння, аж виблискував проти сонця. Дід Мусій підійшов ближче.
– Здоров був, господарю, – привітався дід Мусій.
– І ти будь здоров, – відповів Тертюх, припинивши свою роботу і пильно
придивляючись до прибульця. – Звідки ти прийшов і чого? – спитав Тертюх не надто
люб’язно.
– Прийшов я здалеку. Втомився. Поки відпочину, хочу з тобою в карти пограти.
– В карти? – Тертюх аж підстрибнув з радості. – Це справа добра. Сідай ось на камінь.
Дід Мусій сів.
– А на що грати будемо? – запитав Тертюх, оглядаючи старого, – ти що ставиш?
Дід Мусій покрутив правий вус.
– Я чоловік простий, скарбів у мене нема. Хіба от… – І старий дістав прегарну люльку: –
Ще від батька мого мені дісталася. Такої люльки ні в кого у вашій казці нема.
– Добре, – схвально кашлянув Тертюх, – а від мене що хочеш?
– П’ятдесят років тому на моєму весіллі ти подарував моїй молодій чарівний перстень.
– Га-га-га! – весело засміявся Тертюх. – Так це до тебе Гречкосієві хлопці на виклик
бігають? От потіха!
– Ні, перстень тепер не в мене. Але я хочу, щоб ти з нього чари зняв. Ну, словом, щоб не
був він більше чарівним.
– Га-га-га! – знову засміявся Тертюх. – Завидки беруть? Га-га-га!
– Ні, не вгадав.
– А що ж тоді?
– Тобі того не зрозуміти. Ну, то давай вже грати.
– Можеш свою люльку вже мені віддавати. Вважай, що вона моя, – сказав самовпевнено
Тертюх.
А дід Мусій засміявся:
– Як казала моя бабуся: “Не кажи гоп, поки не перескочив”.
Гра почалася. Дід дуже уважно дивився за Тертюхом і, коли той спритно дістав із
запасної колоди козирного короля, сказав:
– Він, добродію, вже давно у відбої.
Тертюх промовчав. Але коли він із запасної колоди дістав козирного туза, дід Мусій
дістав свого і сказав:
– А ось де він, голубчику!
Програв Тертюх.
– Ще раз! – гукнув він, бо ще ніколи в житті не програвав.
А дід Мусій сказав:
– Ну, а тепер, справедливості ради, давай грати моїми картами.
На цей раз гра закінчилася дуже швидко. І знову програв Тертюх.
Він почав дуже голосно терти каменем об камінь, та дід Мусій простягнув йому свою
люльку і сказав:
– Я дарую тобі свою люльку на згадку. Ти знімеш чари з персня, але не раніше, як мене
Гречкосієві хлопці проведуть додому і назад повернуться. Домовились?
– Гаразд, – сказав Тертюх і враз якось посмутнів.
– Послухай, Мусію, – сказав він, – а ти не хотів би тут залишитися?
– Я б тобі палац побудував, золота дав би. Сумно мені тут. А ти мені дуже подобаєшся.
Дідові аж жаль стало Тертюха, але він сказав:
– Ні, я мушу йти додому. Там мене моя старенька чекає.
– Ну, однак візьми хоч трохи золота.
– Що ти! Я від персня натерпівся лиха, а ти ще хочеш, щоб я золото взяв. Ні вже, дякую.
Ти мені також подобаєшся, але я мушу йти. Прийшов би колись до нас у гості, побачив би, як
люди живуть.