І дівчина вже хотіла чкурнути назад, та тітка Ганна вхопила її за руку і потягла в якусь
кімнату. А там… як у казці чи в кіно: їй щось приміряли, потім скидали, потім інше… і
нарешті… Галя з острахом глянула в дзеркало. Глянула – і засміялася. Вона була, як ті
панночки, що в залі, тільки краща. Насправді краща: на щічках живий здоровий рум’янець,
вся вона спортивна, підтягнута, і вечірня сукня їй навіть дуже пасувала, і легенькі блискучі
черевички, і коштовності – також. Раптом за дверима почулося:
– Король! Король!
– Ходімо, – сказала тітка Ганна. І вони ввійшли в залу. Всі кланялися королю.
– Ну, нічого особливого, – подумала Галина, – як у кіно. Точнісінько так, як у кіно.
І тут вона побачила гетьмана, справжнього, в оточенні козаків. Один козак пильно
дивився на неї, а був такий гарний як намальований. Дівчина опустила очі. Тітка Ганна
доторкнулася до її руки.
– Принц! – шепнула вона. – Як запросить танцювати, не відмовляйся.
– Я не вмію, – злякано зашепотіла дівчина.
Та до них через усю залу йшов пишно одягнений юнак. Це і був принц. Ось зараз він
буде біля неї. Галина намагалася не дивитися в той бік. Та почула біля себе його голос:
– Звідки ти, красуне?
– Я – з України.
Принц щось гмикнув, але дівчина була така гарна, що він відразу і забув про все на світі.
Зазвучала музика і, о жах, він запросив Галину до танцю. Що робити? І тут рятівна думка:
вона ж у школі ходила на бальні танці! І як це вона забула! Ще вони з дівчатами сміялися:
– І коли це ми ті танці танцювати будемо?
От і згодилося. І Галина попливла. Вона бачила себе, гарну і граційну, в дзеркалах, на
сяючому паркеті, вона бачила радісні очі принца, а з гурту дивився на неї кароокий козак.
Поступово всі пари – одна за одною – перестали танцювати – кружляли лише принц і
Галина, а всі захоплено на них дивилися, навіть король.
Принц танцював з Галиною увесь вечір, тільки з нею. А коли всі перейшли до іншої зали,
де були накриті столи, дівчина прослизнула в сад. Тут на неї чекала несподіванка: козак, отой
самий козак! У кунтуші, шабля при боці.
– Здорова була, дівчино!
– І ти здоров будь, козаче!
– От люблю таких! Не те, що ті панянки: закопилить губу…
І хлопець смішно передражнив, як панянка губу копилить. Галя засміялася.
– Як звати тебе, горличко?
– Тато і мама кличуть Галиною.
– І гарна ж ти, гарна! Недаремно той королевич так біля тебе упадав. Тобі б вишиванку і
плахту – ціни б тобі не було. А то напялили на тебе казна-що… Але ти й так гарна. Та у
вишиванці була б ще кращою. Я, Галю, знаєш, від кого
хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – тільки скажи.
Галя засміялася:
– Та ні, у нас немає татар.
– Нема! А куди ж вони, кляті, поділися?
– Та ні, вони є. Просто ми з ними мирно живемо.
– Замирилися, значить? То я тобі таке скажу: Хмельницький був з ними також
замирився, а вони взяли та й зрадили його – у спину вдарили. Ти там, чуєш, гетьману вашому
скажи, нехай обачний буде.
Галя здивовано дивилася на козака: про що це він?
– У нас… немає гетьмана, – чомусь тихо промовила дівчина.
– Немає! А хто ж у вас?
– Президент.
– Це що, ніби як король?
– Не зовсім…
– То зле. То зовсім зле. Неодмінно мусить бути гетьман. Щоб лад у всьому давав, щоб
козаків гуртував, щоб про люд свій та безпеку краю думав. Аякже! Гетьман мусить бути… То
що? Тебе і справді ні від кого не треба боронити?
– Хіба що від Грицька, щоб не чіплявся, – засміялася дівчина.
– То від якого ще Грицька?
– Та від Петренка.
– Отакої! Так я ж і є Грицько Петренко! То ж мені тебе від самого себе боронити?
– Та ні, цей Грицько зі мною в класі вчиться. В’язне до мене.
– Ах, харцизяка! Послухай, а може, він мені який родич?
– Не знаю, може.
– Однаково, хоч і родич. І родичеві спуску не дам. Я тут з татарами б’юся, а він
лайдакує!
– Не лайдакує, – раптом заступилася за однокласника Галина. – Він у нас відмінник. І
співає гарно. І взагалі…
– Відмінник, кажеш? І співає? Ти знаєш, певно таки він мій родич. І латину знає?
– Е, ні, ми латину не вчимо.
– Це вже зле. Скажи йому, щоб учив. Латину треба знати. Я знаю. Мало з ким говорити
доведеться.
Тут увійшла тітка Ганна.
– Іди скоріше. Принц тебе скрізь шукає. Певно, краще тобі вже повертатися додому,
щоб лиха якого не трапилося. А той принц у нас запальний: візьме, та й не пустить тебе.
Дуже вже ти йому сподобалася. Ходімо швидше!
І знову вони у тісній кімнаті. Жаль дівчині скидати святочне вбрання, та треба. Одягнула
Галина свій старенький халатик, а тітка Ганна пакунок з убранням їй дає.
– Візьми. Тепер так не ходять, та, може, на шкільний бал колись вбереш. То й мене
згадаєш… – Зітхнула. – А ще… – І одягнула дівчині на палець коштовний перстень: –
Одягаю тобі поки що на ліву руку. А прийде час, на праву одягнеш.
– Тітусю, а той козак?..
– Сподобався, бачу?
– Кращого й на світі немає. Невже я його ніколи більше не побачу?
Тітка Ганна загадково засміялася.
– Буде тобі козак, неодмінно буде!
– Тільки отой, тітонько!
Здалеку почувся голос принца:
– Ну, мусить же вона десь бути! Мушу ж я її десь знайти.
– Іди скоріше. Прощай! Я до тебе колись навідаюся. Тільки більше вже так не лякайся.
– Добре, не буду. Тільки козак отой…
– Не кажу тобі, щоб ти нікому не говорила, тобі і так ніхто не повірить. А будеш багато
розповідати, ще скажуть, що хвора. Гляди, й у лікарню потрапиш, так що дивись.
Голоси наближалися.
– Скоріше!
Порожня зала, і – дзеркало.
І от Галина вдома. Світиться настільна лампа. Лежать її зошити. Скільки ж то часу
минуло? Либонь, і небагато. У мами телевізор працює. Значить, і не зауважила, що Галини не
було. Що ж це відбулося? Підійшла до дзеркала, спробувала його відхилити – не вийшло.
– А може, я справді хвора? Може, це марення якесь?.. Та ж ні…
Перстень виблискував на її пальці, пакунок з убранням лежав на стільці…
– Завтра, – прошепотіла дівчина, – а зараз – спати. Спати – і ні про що не думати.
І Галина відчула, як вона страшенно втомилася.